Захищає Київ від повітряних атак. Інтерв’ю із колишнім полярником і зв’язківцем підрозділу ППО

Євгеній Прокопчук — майор відділу зв’язку у підрозділі, який збиває ворожі безпілотники. Він побував сисадміном полярної експедиції, а також відкрив власний дитячий науковий центр у Бучі.

Євгеній розповів DOU, як починав роботу у сфері зв’язку, як від його залученості залежить якість роботи бойових груп, які захищають столицю дронами-перехоплювачами, і що з антарктичного досвіду він тепер застосовує на службі.

З АТО на контрактну службу: «Психологічно я не був готовим повертатись до офісу»

Мій шлях почався понад 20 років тому з позиції системного адміністратора в Інституті електрозварювання імені Патона. Але надовго я там не затримався. Пам’ятаю, в мене була ставка 500 із чимось гривень, а на руки прийшло 316, тобто мінус податки. Подивився я на ці гроші — і тихенько заплакав. Далі через свого викладача потрапив на співбесіду до фірми, яка спеціалізувалась на торговельному обладнанні. Мене взяли, і там я пропрацював 9 років. Спочатку займався проєктуванням структурованих кабельних систем у програмі AutoCAD та пневмопоштою. Згодом перейшов до налаштування інфраструктури офісу: Wi-Fi-мереж, роутерів, контролерів тощо.

А потім настав 2014 рік. Я проходив строкову службу, тому мене відразу призвали. Рік я брав участь в АТО. Весь цей час у компанії за мною тримали робоче місце й виплачували зарплату, за що я щиро вдячний.

Після служби я повернувся в компанію, але за пів року чи рік стіни почали тиснути

У порівнянні з тим, як ми були в полях, наметах, окопах... Я психологічно не був готовим повертатись до офісу.

Так я звільнився й підписав контракт із новоствореною військовою частиною, як розповідала про себе, що працює за стандартами НАТО. Почав із сержанта й дослужився до лейтенанта. Працював з усім, що було пов’язане зі зв’язком.

Коли я проходив строкову службу, одиниці користувалися комп’ютерами, електронною поштою тощо. Коли ж підписував контракт у 2016 році, в армії вже почали впроваджувати нові технології, хоч і не надто охоче. Досвідчені військові воліли користуватися старими методами: папір, принтер... Але процес уже не можна було зупинити.

Ось так вийшло, що я працював за фахом. Потрібно було з нуля спроєктувати інфраструктуру, підключити всіх, порахувати кошторис. Я продумував, як зробити так, щоб система протрималась довго і майбутні зміни були менш болісними для організації, оскільки все розвивається, додаються люди тощо. Паралельно проходив кілька курсів з радіозв’язку, цивільних і військових радіостанцій.

В експедиції: «Антарктида дуже на мене вплинула»

По завершенні служби в 2019 році я певний час був удома. Займався дітьми, сім’єю, відійшов від ІТ. Мені дуже подобалось дерево як матеріал, тож я зайнявся столярною справою. Спершу як хобі, а потім потроху-потроху купив інструмент, облаштував у гаражі маленьку майстерню. Це переросло якщо не в бізнес, то в проєкт, який приносив гроші.

Якось у фейсбуці я побачив рекламу, що в українську експедицію в Антарктиду набирають людей. Я чув про українську станцію «Академік Вернадський», але думав, що потрапити туди так само нереально, як за часів Союзу побувати за кордоном. Я почитав обов’язки системного адміністратора, вимоги — й подався. І не пройшов.

У 2020 році спробував ще раз. Подав документи, резюме, і мене запросили на наступний етап: написати психологічні тести, поспілкуватися з психологом. Після цього були співбесіди з технічними фахівцями й керівництвом Антарктичного центру. Далі ми вивчали інфраструктуру станції, її головні вузли (котельня, дизельна, водопостачання, опріснення солоної води) тощо. Ще здавали аналізи, проходили медогляд. Процес тривав місяці три.

Список тих, хто пройшов, мали вивісити на сторінці станції.

Пам’ятаю, як чекав, щодня перевіряв, чи є оголошення...

Потім в один день оновлюю сторінку, а там заголовок: «Наступна, двадцять п’ята експедиція, яка поїде на станцію» — і там моє прізвище! Це було таке щастя!

Найскладнішим було дістатись до Антарктиди: якраз почався ковідний період. Замість одного тижня ми добирались півтора чи два місяці. Кілька разів нас повертали, але все таки вдалося прибути на станцію.

Антарктида, 2020 р.

Покажчик напряму до станції «Академік Вернадський». Антарктида, 2020 р.

Перед поїздкою ми працювали з психологами, які розповідали: «Ви будете у закритому просторі, всього 10 людей. Це острів, і ви нікуди не зможете з нього подітися, якщо вам стане погано. Ви відчуватимете стрес або у вас почнеться депресія». Нам пояснювали, як із цим боротися. Я їх рік чекав, цю депресію і стрес, але в мене такого не було. Антарктида дуже на мене вплинула. Мені запамʼяталися сніг, лід, айсберги, льодовики, острови, океан... Кити, косатки, тюлені, птахи (за птахів буду рахувати і пінгвінів 😊). Незабутній досвід (детальніше про перебування Євгенія в Антарктиді можна почитати у нашій статті — ред.) .

Початок великої війни: «Поїхав на велосипеді в Гостомель, де вже йшов бій»

Я рік прожив із науковцями, був повʼязаний з наукою. Мене це дуже зацікавило, я почав по-іншому дивитися на дослідницьку роботу. Тому, коли повернувся у 2021 році, відкрив дитячий науковий центр.

За основу взяв Futurum, філію Малої академії наук, куди ходили мої діти. Там було кілька предметів: хімія, фізика, географія, історія, астрономія, біологія, інженерія, уроки психології тощо. Усе це викладали у зрозумілій для дітей формі. І я відкрив у Бучі подібний центр під назвою «Ньютон». Сам придумував теми, хоча, звісно, були люди, які мені допомагали. Я запрошував туди на майстеркласи своїх друзів зі станції. А паралельно працював у Києві інженером із комп’ютерних систем.

23 лютого 2022 року мені подзвонили з військкомату, сказали, що треба прийти, перевірити документи, щось підписати. Я попередив про це на роботі. А назавтра вранці почалась повномасштабна війна. Ми чули гелікоптери, постріли, вибухи...

Я пішов до військкомату, але там був «кіпіш». Мені кажуть: «Це частина, в яку ти йдеш». Кажу: «Ні, я хочу йти в ту частину, де проходив контракт» — «Ну, роби, що хочеш! От тобі пакет документів». Я поїхав на велосипеді з документами у свою військову частину в Гостомелі, де вже йшов бій. Пересувався поміж будинками, заходив у під’їзди, щоб не потрапити під обстріл.

Я розумів, що якщо піду до центрального входу, то мене можуть не впізнати і не впустити:

Там бігав російський десант

Тому у військовому містечку я знайшов групу наших військових, які тримали позиції з автоматами. Вони провели мене на територію частини. Відділу кадрів, щоб оформитись, я так і не знайшов: було не до цього. І вже разом із військовими я відходив звідти.

До речі, коли мені було потрібно швидко придумати позивний, я, недовго думаючи, сказав: «Ньютон». Так воно й приросло: і мені подобається, й іншим, легко казати в радіоефірі, добре запам’ятовується.

Далі я пішов додому, зібрав речі, тримав зв’язок зі старими побратимами. І 26 лютого пішки вирушив із Бучі у Київ, куди вони передислокувалися: транспорт уже не ходив. Із того дня я офіційно був у Нацгвардії.

Моя родина залишалася в Бучі. Тоді ніхто не знав, як довго триватиме окупація. Всі припускали, що тиждень, два місяці, пів року максимум.

Я пішов служити з однією метою: захистити свою сімʼю. Коли ми були в Києві, у нас постійно запитували, хто хоче піти в групу в Ірпінь. Я розумів, що Ірпінь — це поруч із Бучею, а значить, може, я якось потраплю додому. Тож завжди казав: «Я хочу!» Ми заходили в Ірпінь, але нам не вдавалось закріпитись на позиціях через відсутність взаємодії з іншими підрозділами й незрозумілу ситуацію на лінії фронту. Тому ми виходили. Потім знову набирали нові команди: «Хто хоче ще далі піти, біля Гостомеля?» — «Я хочу». Але, на жаль, мені так і не вдалося тоді потрапити в Бучу. Вже у березні, коли мене відправили на схід, моїй родині вдалося виїхати.

Відправка на схід: «Коли взагалі не страшно — це найнебезпечніше»

Мабуть, усі будуть памʼятати перший рік повномасштабної війни. По-перше, через страх. По-друге, через емоційні гойдалки: то нормально, то погано — і так по декілька разів за годину. Майже не було сну. Я переживав за сімʼю в окупації. Ходили чутки, що скоро Київ візьмуть у кільце і будуть штурмувати. І мені, знаєте, було страшно.

Два-три тижні ми заходили в Ірпінь, Гуту, Мощун... Я налаштовував радіозв’язок, перепрошивав радіостанції. А потім сформували зведену допоміжну роту й відправили нас на схід.

Мене взяли на посаду звʼязківця, але фактично я був піхотинцем

Ми заступали на чергування на спостережному пункті, бачили вибухи, зруйновані будинки... Це був початок весни: напівсніг, напівдощ, сльота, вогкість, хмарність... Я тоді думав, що тут немає Бога. Бо якби Він був, то цього б не дозволив. Згодом, коли я повернувся додому і зі мною було все нормально — тільки контузії, ніяких поранень, — я зрозумів, що навіть там був Бог.

Сіверськодонецьк, 2022 р. Через 10 хвилин після прильоту: будівля була абсолютно нова та з гарним ремонтом

с. Рубіжне, 2022 р.

Кип’ятимо воду папером. 2022 р.

Там ти радієш, що тобі принесли воду, або що хтось зміг доставити сиру. Якось у побратима в кишені завалялась стара кава. Ми закипʼятили воду звичайними папірцями, бо дрова не можна було палити через дим. Цю чашку ми випили впʼятьох. Це була найсмачніша кава в моєму житті! Такої дружби, як там, у цивільному житті не буває.

Я був там три-чотири місяці. Не буду розказувати, що робив, куди ходив. Було страшно. А потім був період, коли взагалі страшно не було — і це найнебезпечніше. Якраз із таким відчуттям зазвичай гинуть люди. Слава Богу, зі мною так не сталося. В кінці мені дали державну нагороду «За мужність», підписану президентом.

«Наш підрозділ займається дронами-перехоплювачами»

Після повернення додому мені потрібно було підлікуватися. Потім мене відправили у батальйонно-тактичну групу для охорони важливого обʼєкту. Два роки ми жили в підвалі. Там я також «із нуля» зробив звʼязок: пункт управління, штаб із купою екранів, телевізорів, систем відеоспостереження, телефонний звʼязок, інтернет тощо. Коли я все це налагодив, мені перестало бути цікаво: ми жили одноманітним життям.

Згодом мені вдалось перейти в іншу частину, де я є зараз. Наш підрозділ займається дронами-перехоплювачами, які збивають ворожі безпілотники. Два місяці тому я отримав звання майора.

Мій робочий день виглядає як у звичайного працівника офісу. Посада потребує перебування в штабі. Від моєї роботи залежить якість роботи бойових груп, які захищають столицю. Мої обовʼязки повʼязані з IT: налаштування, програмування, моделювання, проєктування інфраструктури й обладнання. Ще пишу заявки, знаходжу майно.

У час повномасштабної війни зʼявилося чимало якісних платформ для протиповітряної оборони, які створили українські розробники, зокрема Міністерство цифрової трансформації.

Є моніторинг «коридорів»: де пролітають шахеди й ракети, як вони йдуть, де повертають тощо

Кожна платформа має свої переваги й недоліки, специфіку, особливості налаштування. З одного боку це добре, а з іншого — ні. Щоб поставити одну таку платформу, потрібен один пристрій — ноутбук чи планшет. Окрім них, мають бути зарядні станції, Starlink, радіозв’язок, налагоджена комунікація між людьми. У пілотів бойових груп, які збивають безпілотники, повинні бути щонайменше ноутбук і два планшети. Вони мають реагувати на сповіщення, миттєво відповідати, і це ускладнює їхню роботу.

Відповідно й я маю бути на зв’язку. Мені постійно дзвонять: «Те працює, те не працює. Це працює погано, а це добре, але треба ще щось».

Аналітика також тісно пов’язана з протиповітряною обороною. Люди, які вирішують, де поставити засоби ППО, беруть дані за різні проміжки часу (останній рік, шість місяців, три) й аналізують їх. Вони малюють маршрути, де пролітають ворожі літальні апарати, визначають, які у нас є прогалини, і залежно від цього ставлять підрозділи ППО. Крім цього, потрібно врахувати, які є бойові групи і скільки вони мають засобів, щоб збивати ворожі ракети і дрони. Ми постійно ростемо, вдосконалюємося, але, на жаль, поки що маємо не все, чого б хотілося. Ця робота надскладна. До того ж, ворог також аналізує і робить висновки: «Там збивають, значить, підемо іншим маршрутом». Виходить гра в шахи по колу: хто кого переграє.

Коли оголошують повітряну тривогу через ворожі безпілотники, пункт управління дає вказівки екіпажам, які пілотують дрони-перехоплювачі. Екіпажі на місці опрацьовують цю інформацію і, користуючись своїм обладнанням, більш точно бачать повітряні цілі ворога. Випускають своїх «пташок» і уражають цілі. Насправді бойовий виліт — це складна взаємодія: дані змінюються щосекунди, відбувається постійний зв’язок між пунктом управлінням й екіпажами, безперервна корекція обстановки. Сам екіпаж має майже одночасно заряджати дрони, запускати їх, шукати цілі тощо. І робити це треба швидко і якісно. Що більше в екіпажу технічних можливостей, то легше йому виконувати свою роботу. Звісно, це теж безсонні ночі й чергування за будь-яких умов: холод, спека, дощ, сніг, вітер... Але коли є результат, це все компенсує.

«На попередній посаді мене дратувала постійна звітність»

Від чого залежить успішність моєї роботи? По-перше, потрібно розумітись у своїй професії, знати, де шукати обладнання тощо.

По-друге, я обіймаю керівну посаду, тому документи, звіти ніхто не скасовував. Треба робити їх вчасно, правильно, з першого разу: це ще одна запорука успіху. На попередній посаді мене дратувала постійна звітність: заповни те, те, те... Причому це було одне й те саме, просто в різній послідовності в різних Excel-табличках. Тут у нас є своя база даних, за допомогою якої це можна робити швидко.

По-третє, спілкування між людьми. Це важливо в будь-якій професії. Якщо у тебе гарна комунікація з начальником складу, начальником звʼязку, управлінням бригади, ви розумієте один одного, ти постійно даєш необхідну документацію для звітності, то й до тебе відповідне ставлення. Тобі можуть дати трохи більше обладнання, ніж іншим. Це людський фактор.

Так само це працює всередині підрозділу. Треба розмовляти, бути зі всіма дружнім. Коли відправляєш бойові групи, варто як мінімум поговорити, пояснити: «Я тобі даю це, це і це. А це не дам, тому що цього немає. Але якщо буде, я тобі привезу». Тоді тебе розуміють, і потім, коли під час бойової роботи їм чогось не вистачає, замість злитися, вони намагаються розв’язати проблему на місці.

«Ми тестуємо дрони-перехоплювачі від виробників»

На своїй посаді я бачу дві головні проблеми: катастрофічну нестачу майна й людей. Доводиться знаходити потрібне майно в частині, через волонтерів або ще десь. Тож ми залюбки приймаємо техніку в робочому стані: ноутбуки, зарядні станції, планшети, Starlink. Підрозділу можна допомогти офіційно через фонд «Човен» (за цим посиланням гроші йдуть на окремий рахунок для нашого окремого загону спеціального призначення).

Нам потрібні молоді хлопці, які будуть збивати ворожі безпілотники. Керувати дроном-перехоплювачем — мабуть, так само, як грати на PlayStation. У тебе має бути гарна реакція, практика маніпуляцій контролером. Тому найкраще збивають ті, хто люблять комп’ютерні ігри. Але нам потрібні не тільки оператори дронів-перехоплювачів, а й зв’язківці, які знаються на програмуванні, створенні сайтів, штучному інтелекті, базах даних, хмарних технологіях, кібербезпеці.

У нас є інженерна група, яка робить апгрейди в отриманих дронах-перехоплювачах

Розбирає, допаює, вставляє платки. Коли все це ставиться на конвеєр, робота пілотів поліпшується. Взагалі підрозділ — це як один організм: кожен член команди, від командира до пілотів, має робити все задля ефективного захисту від ворожих атак. А для цього треба не звинувачувати: «чому у тебе не вийшло?», а запитувати: «що треба, щоб вирішити це питання?» Звичайний армійський стиль спілкування у вигляді наказів та задач треба переводити у більш «цивільну», сучасну розмову.

Зараз в Україні є багато виробників дронів. Наш підрозділ позиціонує себе як тестувальник таких апаратів. На жаль, є компанії, які виробляють дрони-перехоплювачі, але не дають їх на тести. Мабуть, оскільки це комерційні проєкти, бояться, що інформація про продукт може потрапити до інших людей. Тому вони дають їх тільки після повної розробки.

Також заважає бюрократія. Ми користуємось різними емуляторами дронів. Якщо у них виходять оновлення, треба скидати купу паперів повторно. Також є труднощі з закупівлями: не завжди є можливість легко придбати те, що необхідне.

Тобто є безліч питань, які б могли вирішуватись набагато легше. Усе це затягує комунікацію і впливає результат. Хотілося б, щоб люди розуміли: ми робимо одну справу, а не хочемо щось привласнити. Мета підрозділу — просто збивати дрони, щоб вони не вражали наші території. І для цього ми будемо робити все можливе, навіть якщо доведеться бути нахабним, сперечатися, сваритися.

«Якщо я не дам потрібне обладнання, пілоти можуть не збити шахед, який кудись прилетить і забере чиєсь життя»

Коли я був на сході, то знав, що від мене залежить безпека інших людей. Зараз так само. Якщо я щось не так налаштую, не дам потрібне обладнання, пілоти можуть не збити шахед, який кудись прилетить і забере чиєсь життя. Але через це я не відчуваю психологічного тиску, тому що на своєму рівні роблю все, що в моїх силах.

Ця робота мені цікавіша за попередню. Я знаю, які проєкти хочу втілити. Командування мені не заважає, бо розуміє, що це все потрібно. Справа тільки в часі.

Коли люди дізнаються, що я рік провів в Антарктиді, вони дивуються, всміхаються та кажуть: «Ого-го! Красавчик!» :) В антарктичну експедицію мене взяли через те, що я вмів користуватися супутниковим і радіозвʼязком, міг полагодити оргтехніку, налаштувати компʼютери. Дечого я там навчився. Але головний досвід, який я здобув — це спілкування з людьми, з якими довго перебуваєш в одному просторі. Вміти комунікувати, не конфліктувати, не сваритися. Це допомагає мені у війську.

Я тримаю звʼязок з іншими полярниками. Багато хто з нашої 25 експедиції, повернувшись додому, пішов до війська. Зрідка виходить навіть зустрічатися. Сказати чесно, я хотів би повернутися в Антарктиду.

Нещодавно я почав курс з автоматизації бізнес-процесів за допомогою штучного інтелекту. Там було завдання зробити промпт, щоб згенерувати зображення з відпочинком мрії. І це дійсно те, чого хотілося б: знайти місце, де мені буде морально спокійно та тихо. Сподіваюся, після закінчення війни до мене прийде душевний спокій.

Все про українське ІТ в телеграмі — підписуйтеся на канал DOU