Мільйони мігрантів з Африки та Азії: чи потрібні вони Україні та чи захочуть тут жити і працювати

• Україна розглядає можливість залучення трудових мігрантів з Африки та Азії для відбудови країни, але для цього потрібні зміни в законодавстві та створення привабливих умов.
• Експерти наголошують, що Україні потрібна стратегія щодо трудових мігрантів, враховуючи зменшення населення і дефіцит робочої сили, але без популізму в обговореннях.

24 Канал за прикладом Віталія Кличка намагається заглянути у "завтрашній день" та ставить питання відбудови України й тих, хто та як цим буде безпосередньо займатиметься. Простіше кажучи – чиїми руками буде створено Україну майбутнього?

Це неодмінно порушує питання трудової міграції до України, яка вже потрохи запускає в суспільстві механізм “моральної паніки”, але, видно, не має альтернативи.

Про ризики та вузькі місця гострої теми трудової міграції, її роль у відбудові України, а також повернення на батьківщину українців після війни поспілкувалися з головою "Офісу міграційної політики", експертом з питань демографії та трудової міграції – Василем Воскобойником.

Читайте також Далекобійниця зі США повертається в Україну: як Трамп змінив її долю

Чому в Україні заговорили про мігрантів і чи захочуть вони до нас їхати?

У соцмережах завірусився пост мера Харкова Ігоря Терехова про дуже болючу для України тему знелюднення, де він порушує питання трудових мігрантів в Україні.

Пост на майже 20 тисяч лайків від Ігоря Терехова:

Оте цілком зрозуміле та правильне "Наше завдання – не замінювати своїх. Наше завдання – повернути своїх. Дати людям причину жити тут" набрало багато тисяч лайків. Але це звичайний популізм, на якому вже багато разів обпеклося не одне покоління українців. І тоді, коли нас було 52 мільйони, і пізніше, коли ці цифри значно скоротилися.

Окрилений соціологією та майбутніми електоральними перспективами мер Харкова порушив дуже важливе питання, але при цьому приховав, що відповіді на нього наразі не існує. Бо навіть якщо після перемоги повернути всіх українців на батьківщину, це не вирішить проблем і не скасує того факту, що ми як нація вимираємо.

Ця позиція просто не враховує сумної математики, про яку вже давно "кричать" демографи й б’ють на сполох експерти.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Суто демографічно ми вимираємо зі швидкістю 300 тисяч людей на рік. Це без урахування жодних військових дій. І це розпочалося ще в середині 2000-их. Тобто кожного року у нас помирає близько 450 – 500 тисяч людей, народжуються десь 200 – 250. За минулий рік (2025, – 24 Канал) нас народилося 170 – 180 тисяч осіб. Тобто на одного народженого у нас троє померлих.

Можливо, пост Ігоря Терехова – відгомін полеміки з Києвом. Її голосом став нинішній керівник Офісу Президента Кирило Буданов.

9 квітня під час зустрічі з підприємцями в CEO Club він сказав, що влада планує розв'язувати питання нестачі робочих рук завдяки мігрантам з Африки та інших країн і вже переглядає міграційні правила в бік лібералізації.

Дивіться відео, що Буданов відповів підприємцю щодо мігрантів:

До теми Люди не повернуться з-за кордону просто так: Буданов назвав 2 головні речі, які для цього треба

Ці слова налякали прихильників "чистоти української крові" та запустили локальну версію конспірологічної "теорії великої заміни". Але страхи ці передчасні. Ба більше, повномасштабна "заміна українців іншими людьми", яку критикує Терехов, наразі не те щоб можлива і швидше нагадує моральну паніку.

Бо для цього належить створити умови, яких ще не існує. Щоб до тебе приїхали робітники з країн умовного "Глобального півдня" (він же – колишній "третій світ"), потрібно, щоб тут було в рази краще та безпечніше. Спрощуючи, Україні за робітників з умовних Бангладеш, Ефіопії, Узбекистану доведеться конкурувати з Німеччиною, ОАЕ, Португалією, Польщею.

І наразі перевага точно не на нашому боці. І мова навіть не про різні ВВП і масові бомбардування, а хоча б про законодавчі моменти. Нині вартість легалізації іноземця в Україні в порівнянні з Польщею в чотири рази вища, а строки завдяки бюрократії – втричі довші.

Василь Воскобойник також говорить про ключову відмінність між трудовою міграцією до України та ЄС. Вона полягає в тому, що Україна не зможе запропонувати мігрантам соціальну допомогу як таку. Це одночасно є і плюсом, і мінусом.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Найбільше побоювання в українців полягає в тому, що до нас приїдуть натовпи умовних сирійців. Але українці не розуміють того, що сирійці їхали до Німеччини за соціальною допомогою, а ми – не Німеччина… Проблема, яка стоїть перед Європою і яка не стоятиме перед Україною в умовах залучення робочої сили з-за кордону, полягає в тому, що європейці насправді пропонували соціальну підтримку для людей, котрі заїздили. Україна у зв'язку з фінансовим станом навряд чи зможе запропонувати подібні програми для іноземців, бо їх не існує навіть для місцевих мешканців. Єдине, що може запропонувати Україна, – це робота і справедлива винагорода за неї.

Втім, є й об’єктивно гарні новини. Вони полягають у тому, що і ЄС більше не може собі дозволити утримувати мігрантів просто так. Ті мають або соціалізуватися та братися за роботу, або повертатися додому. Для цього є як економічні, так і політичні причини.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Крок з боку Ангели Меркель (ексканцлерки ФРН, – 24 Канал) по наданню можливостей для мешканців Півночі Африки заїздити до Європи полягав у тому, що Німеччина, так само як і Україна, фізично вимирає. Там ще зі середини 70-их років минулого століття кількість померлих почала перевищувати кількість новонароджених… Крок з залучення сирійських біженців полягав у тому, що Німеччина розраховувала на те, що ці біженці швидко адаптуватимуться, працюватимуть і ставатимуть частиною німецької політичної нації (цього не сталося, навпаки, створило ще більше проблем і серед іншого сприяло зростанню ультраправих сил, – 24 Канал).

А зараз ми приходимо до того, що минулого тижня була зустріч президента Сирії Ахмеда аш-Шараа з канцлером Фрідріхом Мерцем. Тоді Мерц заявив, що 80% сирійських біженців в найближчі 3 роки залишать Німеччину, бо німці не хочуть утримувати людей, які зловживають їхньою гостинністю. Я вбачаю, що європейські країни переглядатимуть умови соціального захисту і вони будуть розповсюджуватися виключно на тих, хто працює, хто соціалізувався. Всі інші опиняться в ситуації, коли будуть вимушені або працювати, або їхати, бо Німеччина не платитиме гроші, як і інші європейські країни.

Наразі більшість трудових мігрантів з країн "Глобального півдня" розглядають Україну як такий собі проміжний пункт на шляху до ЄС і зі зрозумілих причин не хочуть залишатися в охопленій війною країні під боком схибленого сусіда з ядерною кнопкою та жагою геноциду.

З цієї ж причини не надто поспішають повертатися на батьківщину й мільйони українців. Частина з них вже добре облаштувалася на нових місцях і зайняла свою нішу на місцевих ринках праці. На радість урядовцям їх нових батьківщин, які вже багато років шукають золоту середину між трудовою міграцією та стрімким старінням автохтонного населення. І, видно, знайшли відповідь в акліматизації та натуралізації українців.

Тому для України постає ще одна ціль – стати привабливою не лише для чужих трудових мігрантів, але й для своїх. І це вже в рази складніше.

При цьому вистачає проблем і в самій Україні. Одна з них – структурне безробіття.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

У нас склалася достатньо дивна ситуація в країні. З одного боку, в нас близько 7 мільйонів людей перебуває за кордоном. Тобто це люди, котрі пішли з ринку праці. Бо там з цих 7 мільйонів – близько 70%, це жінки віком 18+. У нас також є внутрішньо переміщені – десь близько 5 мільйонів людей. І ми опиняємося в ситуації, коли з одного боку в нас є безробіття, а з іншого боку – нестача робочих рук. У країні сформувалося так зване "структурне безробіття". Тобто невідповідність досвіду і кваліфікації робочої сили потребам бізнесу.

Щоб було більше зрозуміло, коли мешканець міста Маріуполь, який раніше працював на металургійному заводі, переїздить як внутрішньо переміщена особа до міста Вінниці й не може знайти собі роботу за своїм фахом як металург. І тому саме складається така ситуація. Тепер з одного боку ми бачимо ситуацію виїзду людей, з іншого – під час воєнних дій у нас знищено, за різними оцінками, 30 – 35% економіки. Тобто скоротилися, в тому числі робочі місця.

Яку країну ми збираємось будувати?

Війна не може тривати вічно. Нині Україні та українцям дуже важко, але треба розуміти, що за нами потенціал всієї Європи. Росії його не здолати, а значить, вона приречена на поразку. Вона може ще довго борсатися і надувати щоки, але стратегічно вона вже програла.

Ця поразка може бути швидкою в разі усунення Путіна (це дасть Росії хоч якийсь шанс на нормалізацію), а може бути й довгою, якщо Путін збереже владу і продовжить закопувати свою нещасну країну ще глибше, шкодячи при цьому сусідам.

Звісно, Росія ще принесе Україні багато горя. Але вона вже не зможе знищити нашу державність. Вона не здатна нас перемогти. Україна вистояла у 2022-му, пережила найстрашнішу зиму-2025/2026, не злякалася ні Путіна, ні Трампа. А значить – не має боятися "дивитися у завтрашній день".

А там все чіткіше проступають обриси перспективного майбутнього. Україна має стати частиною ЄС. Це не станеться у 2027 році, як кажуть оптимісти, але й не має бути нездійсненою ціллю, що завжди на горизонті, але так і залишається недосяжною. Повноправне членство в європейській сім’ї народів відкриває перспективи і для ЄС, і для України. Це й відбудова країни, і безпекові питання, але передусім – економіка.

Приєднання України до ЄС – дорога з двостороннім рухом. Воно має дати європейській промисловості потужний поштовх, відкрити нові ринки збуту, створити нові робочі місця, запустити інвестиції тощо. Україна ж завдяки новому "Плану Маршалла" матиме шанс відродитися, але це можливо лише з урахуванням помилок попередніх епох.

Нам не потрібне відтворення "радянського Донбасу", ми не маємо права забувати про екологію, не можемо заради швидких грошей погоджуватися бути європейською "банановою республікою" чи просто "сировинним придатком" у найгіршому сенсі. Нам не потрібні нові колгоспи та совгоспи. З ними не стати "агрорейхом" з мемів, перед яким всі мають впасти на коліна.

Треба визнати, що повномасштабна війна лише прискорила кризові процеси, натомість проблема існувала й до того. Щоб вилізти з пастки, нам потрібні сучасні технології та сучасні виробництва. З тими самими роботами, про яких мріє Ілон Маск і яких вже масово "штампує" Китай. З масовим залученням ШІ-технологій, тих самих, якими давно лякають, що вони нібито залишать людей без роботи, а насправді – лише переформатують ринок праці.

Україна вже нині серед лідерів military-tech, тому це не є перебільшення, а цілком реальна перспектива. Чим складніше виробництво – тим дорожче стає робоче місце на ньому і туди вже не залучиш стереотипного трудового мігранта з країн третього світу.

Натомість напрошується новий розподіл на ринку праці, адже як би не розвивалися технології, класичні професії також залишаться.

Про це ж говорить і Василь Воскобойник, наголошуючи на тому, що як би бурхливо не розвивалися технології, величезний запит на людей виробничих професій – це те, що визначатиме український ринок праці у наступні роки.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Потрібно чітко для себе зрозуміти, що в наступні 5 – 10 років після закінчення воєнних дій в Україні будуть найбільш потрібні звичайні "блакитні комірці" (люди фізичної праці, – 24 Канал). Нам будуть потрібні будівельники, зварювальники, водії. Нам будуть потрібні люди, котрі працюватимуть з устаткуванням на підприємствах, котрі будуть відновлюватися.

Що може автоматизувати штучний інтелект? Ті процеси, що підлягають якійсь алгоритмізації та не потребують реальної фізичної праці. Бо навряд чи штучний інтелект зможе вам встановити змішувач у ванній кімнаті, чи замінити прокладку в крані, який починає текти, або картридж замінити. Все одно на це будуть потрібні люди. Не буде настільки автоматизованих процесів будівництва, все одно будуть потрібні люди, які працюватимуть руками. Так, буде скорочуватись чисельність офісного персоналу, але в нас і до цього був надлишок, і особливо це не впливатиме на темпи зростання нашої економіки. Нашій країні після війни будуть потрібні люди, які вміють працювати руками. Кваліфікований персонал, який може працювати на сучасному обладнанні зі сучасним устаткуванням. Але все одно це будуть люди, які будуть виконувати роботу "блакитних комірців".

Втім, ніхто не заперечує, що це можуть бути й паралельні процеси. Тому поруч зі зрозумілою лінійною відбудовою мають бути створені нові сектори економіки.

Хто там працюватиме – відкрите питання. На думку, Василя Воскобойника, відповідь на нього має дати те бачення майбутнього, яке оберуть українська влада та суспільство.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Все залежатиме від того, яку економіку ми розвиватимемо. Якщо ми розвиватимемо високотехнологічну економіку, якщо будемо, умовно кажучи, будувати в нашій країні космічні кораблі, нам будуть потрібні інженери з Німеччини, програмісти з США, фінансисти з Великої Британії... І навпаки, якщо ми зробимо ставку на дешеву і не технологічну працю, потрібні будуть люди з бідних країн, які не матимуть якоїсь кваліфікації, а будуть просто приїздити й працювати.

На думку експерта, останній варіант – найпростіший, але при цьому найгірший. 20 років тому по ньому пішла Росія. І залізла на манівці.

Тому пан Воскобойник застерігає від мавпування російського досвіду залучення трудової міграції з країн Центральної Азії.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Найбільш негативний приклад політики міграції – це Росія, яка колись відкрила двері для всіх, набрала величезну кількість людей, які так само не соціалізуються, як і в Європі, які виконують просту роботу, без автоматизації, без використання сучасних технологій. Але скільки б ви людей не завезли, така стратегія буде вести тільки до збідніння країни. Відсутність нових технологій консервує бідність на інституційному рівні. Тому я сподіваюся, що ми все ж таки будемо залучати фахівців. З яких вони будуть країн – подивимося вже в підсумку….

Україні потрібний якісний стрибок, а для нього потрібні люди. І чіткі правила гри

Головне слово для відбудови України – ефективність. Без неї неможливий якісний стрибок. Без неї найродючіші чорноземи та ідеальне географічне розташування, яке захистить і від зневоднення, і від підтоплення, і від голоду, і від сейсмічних загроз, і від глобального потепління та інших кліматичних негараздів, які стануть глобальними проблемами у наступні десятиліття, так і залишаться занедбаним, а ресурси – швидко вичерпними.

У такому випадку не буде причин повертатися до України не лише в українців, але й потенційних трудових мігрантів.

А їх має бути багато. Інакше ніякого "стрибку" не буде. Це об'єктивно.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Виходячи з прогнозів Мінекономіки, нам для того, аби в наступні 10 років зростати з темпом у 7% (ми виходимо з того, що зараз війна закінчилася, а в нас починається економічна відбудова), буде потрібно додатково 4,5 мільйони робочих рук. Ці цифри були оприлюднені ще в грудні 2023 року. У листопаді 2025 року Міжнародна організація праці (профільна структура ООН, – 24 Канал) порахувала, що нам потрібно для тих самих темпів економічного зростання ще більше робочих рук. Біля 8,2 – 8,6 мільйона робочих рук. І це все додатково до чисельності робочої сили, яка в нас була у 2021 році.

Але перед цим Україна ще має зробити "домашню роботу" – сформувати чіткі та зрозумілі правила гри, утвердити верховенство права та все те, про що десятки років говорять різні експерти, на яких вже ніхто не звертає уваги.

Окремим розділом у цьому "новому суспільному договорі" має бути чітко прописана державна стратегія щодо трудових мігрантів. На них, звісно, можна закривати очі та мріяти про "українське чучхе", але поки мрійники не вигадали роботів, які все робитимуть за нас, вони мають зважати на статистику.

А вона сумна та безжальна – у 2025 році 74% українських підприємств відчули дефіцит кадрів (у будівництві нестача працівників сягає 30 – 50%). Порівняно з часом до повномасштабного вторгнення, ринок праці в Україні втратив близько 1,3 мільйона платників податків.

Тому поки людину на виробництві не замінить робот, а ШІ не навчить його класти цеглу на ці сумні, але показові цифри доведеться зважати.

Інакше після перемоги на нас чекає сумна доля, описана вже багато разів соціологами-традиціоналістами. Які з вихідними даними у вигляді населення, що стрімко старіє, низької народжуваності, мільйонів біженців, десятків тисяч вбитих, сотень тисяч скалічених і травмованих молодих людей – представників найпродуктивнішої частини економічно активного населення держави просто не бачать для України іншого варіанту, як залучення трудових мігрантів. З усіма можливими позитивними та негативними наслідками.

Так чи інакше, після завершення війни перед Україною стоятимуть критично важливі завдання. І до їхнього вирішення потрібно готуватися вже зараз. Починати – з визначення ризиків і подальшої стратегії, створення умов тощо. А це неможливо без дискусії. Але в ній краще обходитися без популізму.

Василь Воскобойник

експерт з питань демографії та трудової міграції, Голова ГО "Офіс Міграційної політики"

Українська земля не залишиться без людей. Головне питання – що ж ці люди будуть їсти за 100 років? Чи вони будуть їсти картоплю та сало? Чи вони будуть їсти рис? Чи вони будуть їсти якісь інші страви, які відповідатимуть їхнім національним уподобанням? Але хай там як, наше завдання – будувати успішну країну, до якої повертатимуться українці, з якої українці не будуть виїздити, тому що тут можна розвиватися. І ми повинні ставати країною, до якої захочуть їхати інші люди, щоб не просто тут залишитися, а щоб вони ставали частиною нашої політичної української нації. От якщо це буде відбуватися за 10, 20, 50, 100 років, тоді ми будемо говорити, що ми як держава в цих історичних змаганнях нарешті виграли.