Воїни ЗСУ 4 місяці в оточенні тримали позицію на Донбасі: вони розповіли, як вижили та чому вдячні ТЦК

Бруд, смерть і адреналін. Вони на війні виконують найважчі задачі. Хлопців у піхоті називають «живим щитом», адже вони першими приймають бій і бачать ворога в обличчя. Кореспондентка ТСН Мар’яна Бухан поспілкувалася з двома бійцями легендарної 93-ї бригади «Холодний Яр» — Дмитром та Денисом. Рік тому їх обох мобілізували просто з вулиці, а вже за кілька місяців вони відправилися на позицію, де відбивали атаки росіян 130 днів поспіль.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Мар’яни Бухан.

Від черги за пивом — до «нуля»

Дмитро Зюзькін до війни був кухарем, а Денис Тищенко — помічником машиніста. Їхня історія у війську розпочалася раптово.

Денис: «Мене вкрали просто з вулиці. Це було лячно, бо забрали телефон і мої рідні двоє суток не знали, що зі мною».

Дмитро: «Я пішов до магазину за двома баночками пива, вийшов з магазину — переді мною стоїть шість чоловіків таких немаленьких, кажуть: ну шо, поїхали?»

Після 51 дня на полігоні, де «круті інструктори пояснили, як вижити і як вбити», хлопці опинилися у 93-й бригаді. Перше завдання — тримати позицію на важливому відрізку траси на Донбасі.

Життя в «норці»: 130 днів під землею

Позиція розташовувалася у майже розбитій хаті. Аби вижити, бійці власноруч викопали під нею бліндаж. Це місце стало для них і домом, і вогневою точкою. Харчі та воду їм скидали дронами.

Дмитро: «Забезпечення у нас було дуже круте. Я б не сказав, що похудав за ці чотири місяці, бо кормили нас добре — і солодощі, і все необхідне давали».

Коли противник взяв позицію у кільце, заплановані два місяці служби перетворилися на чотири. Ворожі безпілотники вщент розбили хату над їхньою «норкою».

Дмитро: «Не всю нашу норку засипало, мене засипало… ми зробили два запасні виходи. Ми заховалися кожен в тунелі біля виходів. У Дениса тунель був трошки кращий, ми потім з його тунеля зробили собі нову позицію».

«Ти просто втомлюєшся боятися»

Найважчим випробуванням став психологічний тиск. Після сотого дня на позиції межа між реальністю та галюцинаціями почала стиратися.

«Після ста днів було важко відрізнити те, що я справді чую, і те, що могло почутися. Ти просто втомлюєшся боятися», — кажуть воїни.

Командир батальйону на псевдо «Вал» пояснює, що завезти і вивести піхоту з позиції — це найбільший ризик, тому такі довгі ротації часто обумовлені саме безпекою самих солдатів. На кадрах повернення видно, як Денис і Дмитро, виснажені, але задоволені, дзвонять мамам і хваляться трофейною зброєю — з завдання вони повернулися не самі, а з полоненим окупантом.

Нова спеціальність та вдячність ТЦК

Сьогодні Дмитро та Денис уже не в піхоті. Вони змінили фах і стали пілотами наземних роботизованих комплексів (НРК). Вони ремонтують роботів та керують ними на полі бою, приносячи ворогу «бавовну». Попри те, як вони потрапили до армії, хлопці кажуть, що не шкодують про це.

Журналісти запитали воїнів, чи шкодують вони, що їх зустріли військові ТЦК.

«Ні, взагалі ні. В жодному разі. Дякуємо ТЦК за їхню працю», — кажуть військові.

Нині бійці відкрили збір на комплектувальні для своїх наземних дронів і просять українців підтримати роту «Радість» 93-ї бригади.

Дмитро: «Будь ласка, шановні, донатьте на 93 бригаду, рота „Радість“, тому що коли русня гине, ми приносим радість людям».

Читати публікацію повністю →