Волосся наймолодшої доньки "світилось" від радіації: Чорнобиль очима дітей, які були свідками катастрофи

• Аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року змінила життя багатьох українців, радянська влада приховувала масштаби катастрофи.
• Спецпроєкт "Чорнобиль. 40 років катастрофи" зібрав спогади очевидців та їхніх родин, які розповідають про страшні наслідки аварії та її вплив на життя людей.

Ніч на 26 квітня 1986 року докорінно змінила життя багатьох українців. Усвідомлення прийшло не одразу – радянська влада активно приховувала масштаб найбільшої техногенної катастрофи в історії. Спершу люди перешіптувалися, намагались хоч якось дізнатись реальні новини й все ж прийняли рішення діяти.

Хтось за один день спакував все своє життя в одну валізу і виїхав з Прип’яті. Хтось бачив стурбованих та розгублених батьків, які намагаються вберегти свою дитину від радіації. А когось в цей час ще навіть не існувало, але, народившись згодом, їм доведеться усвідомити жахливий слід аварії. Бо катастрофа аж ніяк не зітреться з минулого, яке пережила їхня родина.

24 Канал у рамках спецпроєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" зібрав розповіді трьох родин. Усі вони різні, але дещо їх об’єднує – пам’ять про минуле, яке довелося пережити їхнім родинам, а також біль, який ніколи не згасне.

Дивіться також Чому вибухнула ЧАЕС: що стало причиною Чорнобильської катастрофи та до чого тут радянський реактор

"Спалювали свою білизну щодня": історія родини, яка дивом виїхала з Прип’яті після аварії

Валентина та Сергій – бабуся та дідусь Тетяни Пастушиної, яка і розповіла нам історію своєї родини. Її батько Олександр, який був сином Валентини та Сергія, відверто ділився з донькою тим, що довелося пережити ще дитиною.

Валентина працювала вчителькою біології у Прип'ятській середній школі №2, її чоловік також спершу працював вчителем фізики, але на момент аварії мав іншу роботу – був інженером із налагодження електромереж на ЧАЕС.

Дідусь та бабуся Тетяни / Фото надані 24 Каналу

Сергій працював у відділі, який займався електронікою, і не був оперативником. Його робочий тиждень був з понеділка по п’ятницю – саме це вберегло його від небезпеки внаслідок аварії на ЧАЕС, яка сталась в ніч на суботу, 26 квітня. Тоді ніхто не зрозумів, що сталося.

Дідусь взагалі збирався в суботу (26 квітня, – 24 Канал) їхати в село до батьків. Зранку він поїхав на автостанцію, потім повернувся додому і сказав, що ніякі автобуси та потяги не ходять,
– сказала Тетяна.

Тим часом їхній син Олександр, якому на той момент було 16 років, з молодшим братом та сестрою в суботу пішли до школи, адже тоді це був навчальний день. Ніхто не припиняв навчальний процес.

Зверніть увагу! Спеціально до 40 роковин катастрофи на ЧАЕС 24 Канал опублікує низку матеріалів, які розповідатимуть про найбільшу техногенну катастрофу та її наслідки. У рамках проєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" ліквідатори та їхні діти пригадають, що відбувалось одразу після аварії та як це змінило їхні життя. Також разом з експертами та істориками з'ясуємо, як радянщина зробила все для того, аби катастрофа набула найбільших масштабів.

Та вже через кілька уроків дітям заборонили виходити на подвір'я. В школу також прийшли медпрацівники, які роздавали учням та вчителям таблетки з йодом. В цей момент Валентина – вчителька біології – вже зрозуміла, що щось не так.

Коли вони прийшли додому, дідусь наполіг, щоб уся сім’я перебувала в одній кімнаті, адже вікна зі всіх інших кімнат виходили прямо на Чорнобильську станцію. Він також швидко викинув усі речі, які були на балконі.

Тоді була гарна погода і, оскільки ніхто не знав, що трапилось, тато розповідав, що багато дітей гуляли на вулицях. Діти грались в пісочницях, а це було особливо небезпечно, бо пилюка осідала,
– розповіла Тетяна.

Того дня бабуся та дідусь Тетяни були дуже знервовані. Ввечері вони побігли до своїх друзів, щоб спитати, чи хтось знає точно, що сталось. Сім’ї вирішили не зволікати – дивом вмістились у дві автівки й покинули Прип'ять вже наступного дня.

Сергій з Валентиною вирушили з дітьми до родини на Вінниччину й одразу поїхали в Радіологічний центр у місті. Там вони всі "світились" від радіації. У них забрали весь одяг – навіть той, у якому не були одягнені, а просто привезли з собою. Усе спалили.

Цей день, напевно, найбільше запам’ятала наймолодша донька у сім'ї. Вона мала дуже довге волосся, на якому був радіаційний пил. Тому її підстригли майже налисо.

Їм видали талони по 100 рублів. Більшість людей тоді купували куртки, якийсь одяг. Однак дідусь сказав, що вони куплять багато білизни й майок, бо радіація виходить з організму з потом. Кожного дня вони їх змінювали й одразу спалювали, щоб радіація не накопичувалась,
– зазначила Тетяна.

Родина Тетяни до останнього вірила, що вони зможуть повернутись у свою квартиру в Прип’яті, але цього так і не сталось. Сім’я поселилась в Києві, так і не побачивши знову свою домівку.

Тетяна в дитинстві з бабусею Валентиною / Фото надане 24 Каналу

Бабуся Валентина після аварії на ЧАЕС займалась благодійністю та допомагала всім постраждалим внаслідок катастрофи. На жаль, вона померла у 2012 році від онкології.

Хоч офіційних підтверджень немає, але рідні підозрюють, що хвороба стала наслідком опромінення. Син Валентини та Сергія – Олександр – також бореться з онкологією. На щастя, зараз у ремісії.

"Після цього ми стали знервованою родиною": дитячі спогади учасника параду 1 травня в Києві

На момент аварії в Чорнобилі Ігорю Дармостуку з Києва було 4 роки. Однак він чітко пам’ятає, як на параді з нагоди Міжнародного дня праці 1 травня в столиці була присутня величезна кількість людей.

Поки деякі країни вже починали бити на сполох, Радянський Союз зігнав людей на масовий захід. Усі спокійно святкували, не знаючи про небезпеку, яка була разом з ними.

Ми йшли дуже довго вздовж проспекту Перемоги, зараз це Берестейський проспект. Я сидів в тата на плечах і дуже змерз. На мені була біла кофтинка, яку потім мама дуже активно прала. Вже згодом мені батьки казали, що в цей день ніхто особливо не був наляканий, усі веселились,
– зазначив він.

Однак вже в наступні дні ситуація докорінно змінилася. Ігор зауважив, що він почав помічати нервозність серед дорослих – ніхто нічого не знав до кінця, але всі перешіптувались.

4 травня в хлопчика був день народження й усі гості говорили не про іменинника, а лише про одне – Чорнобиль.

Ігор в дитинстві / Фото надане 24 Каналу

Крім того, на кухні у квартирі батьки Ігоря постійно слухали радіо і виганяли малого сина з кімнати. Лише подорослішавши, чоловік усвідомив, про що саме хотіли дізнатись з новин його мама з татом.

Після цього ми стали знервованою родиною. Я нікуди не виходив, довгий час сидів вдома. Лише 5 травня ми з татом поїхали до "Охматдиту" і мені накладали гіпс, бо я зламав руку,
– сказав Ігор.

Через певний час батьки вирішили відвезти сина задля безпеки в Казахстан до дідуся та бабусі на ціле літо. Щоб купити квитки на літак, мама Ігоря кілька днів поспіль вставала дуже рано і їхала трамваєм до кас "Аерофлоту", щоб зайняти чергу.

Казахи знали, що літак летів з Києва. Тому до хлопчика була прикута уся увага місцевих – вони пропонували йому цукерки, апельсини та інші смаколики.

За словами чоловіка, історія аварії на ЧАЕС залишилась з ним протягом усього дитинства. Сім’я жила на Борщагівці, де поруч почали будівництво будинків для родин-переселенців з Чорнобиля та Прип’яті.

Дитиною Ігор вже чітко знав, що таке КПП "Дитятки" – головний пропускний пункт до Чорнобильської зони відчуження. Через певний час після аварії на ЧАЕС він чув багато історій про те, як люди повертались до своїх домівок.

Вже у 6 років я почав усвідомлювати, що масштаб катастрофи дуже великий. Не зрозуміти це було неможливо – ця тема була всюди. В мій дитячий розум прийшли одразу дві теми, про які почали говорити вже вголос, – Чорнобиль і Голодомор,
– додав він.

У 2000-х роках Ігор працював журналістом у газеті "Вечірній Київ". У 2001 році він вирушив у своє перше професійне відрядження – саме в Чорнобильську зону, щоб подивитись на об’єкт "Вектор" (майданчик для дезактивації та заховання радіоактивних відходів).

"Є руки та ноги? Всі пальці?": історія сім'ї, у якій народилась дитина через 2 роки після аварії

Сім’я Катерини Кольчак з Одеси. Однак навіть перебуваючи за сотні кілометрів від Чорнобиля, про катастрофу в її родині знають дуже добре.

Катерина народилась у 1988 році – через 2 роки після аварії. Коли її мама Ірина була вагітною, сім’я дуже хвилювалась за здоров'я ще ненародженої дитини. Усіх буквально трясло.

Вони розуміли, що рівень радіації залишався космічним, а випадки патологій у новонароджених частішали.

Тоді у знайомих син народився без руки. Долоня стирчала з ліктя, патологія. УЗД тоді не було, тому батьки не знали про стать дитини. Але коли я народилась, мій тато насамперед спитав, чи є руки, ноги й усі пальці,
– сказала жінка.

Коли батько почув, що дитина здорова – побіг святкувати та радіти. Водночас про стать власної дитини дізнався вже пізніше.

Зауважте! Після Чорнобильської катастрофи в Україні зросла кількість народжених немовлят з певними вадами. На жаль, також збільшилась і кількість мертвонароджених дітей.

Повертаючись до дня аварії, Катерина пригадала, як про неї розповідала її мама. З її спогадів, в ці дні повітря дуже сильно "дзвеніло".

І хоч у родині Катерини був полковник авіації та льотчик гелікоптера – коли стався вибух на ЧАЕС, усі мовчали. Правду ретельно приховували навіть від військових.

Тоді родинам льотчиків видали йод та наказали носити маски.

Ніхто не розумів, в чому справа. Мама розповідала, що з аеродрому надійшов наказ закрити щільно вікна. Загнали пожежні машини та почали мити будинки водою,
– зазначила вона.

Через кілька днів вже почали формувати бригади ліквідаторів, яких мали відправити в Чорнобиль. До однієї з них потрапив і їхній родич Валентин Попов. Він летів на гелікоптері та скидав пісок для гасіння пожежі на реакторі.

Відомо, що на перших рейсах льотчики летіли без жодного захисту – на них була звичайна форма і лише респіратори.

На жаль, за кілька років після аварії Валентин помер від онкології легенів. Катерина зауважила, що останні дні перед його смертю були дуже важкими.

Невідомість щодо реальної загрози тоді лише посилювала страх. Українці були змушені боротись з невидимим ворогом – радіацією, яка забрала життя багатьох людей.

Чорнобильська катастрофа назавжди залишиться в пам’яті майбутніх поколінь. Розповідати історії крізь призму свідчень очевидців та їхніх родин – те, що залишається робити нам зараз.