Вірний назавжди! Вісім історій від морпіхів 36-ї ОБрМП – про вихід з Криму, оборону Маріуполя, полон і продовження війни

автор: Наталія Терамае
фото надані відділенням комунікацій 36-ї ОБрМП

23 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав указ України по Морському відомству “Про початок формування бригади морської піхоти у складі трьох полків для несення служби”. Через 100 років президентський указ визначив 23 травня Днем морської піхоти України.

Напередодні свята 36-та окрема бригада морської піхоти зібралася в камерному антуражі на неформальну зустріч із діючими, а також колишніми морпіхами, які пройшли полон, але продовжують займатися адвокацією та правозахисною діяльністю на підтримку своїх побратимів.

Історія 36 ОБрМП почалася в Криму. У 2014 році частина військовослужбовців 36-ї окремої бригади берегової оборони, 501-го та 1-го окремого батальйонів морської піхоти відмовилися перейти на бік російських окупантів і вийшли на материкову Україну. У липні 2015 року була сформована 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.

Уже 11 років бригада боронить українську землю: Широкине, Маріуполь, Авдіївка, Кринки, Курський напрямок. Зараз морпіхи 36-ї стоять на захисті Костянтинівки, не даючи ворогу просунутися до Краматорська.

“Новинарня” ділиться розказаними ними самими історіями морпіхів, які стояли біля витоків бригади і формують її сьогодні.

Сергій “Волина” Волинський: “Морська піхота – найтрагічніший рід військ”

Сергій Волинський “Волина” – Герой України, в.о. командира 36-ї ОБрМП (13.04. – 20.05.2022), легендарний оборонець Маріуполя. Його відеозвернення і листи до світових лідерів із закликом врятувати людей мали неймовірний медійний ефект. Після полону Волинський ініціював створення Благодійного фонду “Сталеві” для допомоги та підтримки морських піхотинців.

“36-та бригада – багатостраждальний рід військ, який не завдяки, а всупереч усьому формував свої бойові колективи, збирав крупинками зброю і створив надпотужне середовище, де досі виховуються справжні лідери, оборонці й сини цієї країни.

Мені хотілося б сказати про Крим. Тоді я був командиром взводу 501-го батальйону морської піхоти в Керчі. Саме звідти росіяни перекидали свій контингент для захоплення півострова. Ми – я, двоє сержантів і семеро матросів, які продовжили захищали нашу країну, – забарикадувалися в кімнаті офіцерів. Бо вимагати у командира військової частини, зрадника Олександра Саєнка, щоб він вигнав російського генерала, щоб припинився опис наших складів, озброєння і техніки.

Після цього з цією командою й іншими людьми ми переховувалися в місті, поки нам не організували вихід з півострова. З 501-го батальйону вийшло максимум 15% особового складу, з них – чотири офіцери. 

Читайте також:
“Той самий Никифоров”: як замполіт кримських морпіхів подолав “зраду” і створив найсильнішу пресслужбу в ЗСУ

Такі епізоди постійно супроводжують морську піхоту. Мені здається, це найтрагічніший рід військ. До прикладу, коли ми повернулися з Криму, у нас взагалі не було ППД: спальних місць, складів, техніки. І все, що сьогодні має морська піхота, – це зусилля офіцерів, командирів, сержантів і матросів, які всією душею й тілом намагалися зберегти цей рід військ.

З 2014 року морська піхота виконувала завдання з оборони Маріуполя. Я пам’ятаю свій перший бій 6 грудня під час обходу підрозділів на Гнутівському напрямку. Тоді ми вигнали танки і прямою наводкою розстріляли мінометну секцію, яка вела вогонь по нас. Морпіхи виривалися на бліндажі, на бруствери, кричали “Слава морській піхоті!”, “Слава Україні!” і багато різких речей в сторону противника.

Дуже багато часу ми провели в Маріуполі. Ми перебували там без ротації. Але наш бойовий дух був потужним.

Мені дуже поталанило служити в батальйоні морської піхоти, який на той час очолював Віктор Сикоза. Вісім років я був заступником командира батальйону, відповідав за бойову підготовку і проведення особливих спеціальних завдань. Наш батальйон – це велика родина. І я не знаю жодної людини, яка б знехтувала цим братством. 

Знаєте, в медійному просторі недооцінені перші дні повномасштабного вторгнення. Підрозділи 36-ї бригади стояли постійно на передньому краю.

Перші приймали всі навали ворога, авіаційні удари. Ще до 24 лютого 2022 року ми вже знали, що таке авіаційні удари, танкові розкати і відбивати штурми. З 2014 року противник обмежено використовував свій ресурс. 

Дуже багато людей загинуло, зустрічаючи перші штурми. Під час відходу на завод Ілліча і на самому заводі дуже запеклі бої були. Про це мало говорять, але, можливо, це були найстрашніші бої, які я бачив у своєму житті. І “Азовсталь”, і завод Ілліча – дуже трагічна історія. Але на Ілліча ми ще думали, що вийде перемогти цю навалу і далі контролювати місто. 

Коли ми вже відтягнулися на завод Ілліча, я сказав: якщо кожен з нас вб’є по 15 росіян, то нам вдасться втримати місто. І це було такою мотивацією. Прямо мурашки йшли по шкірі, коли після моїх слів морпіхи брали ящики з патронами, гранатами і, сміючись, йшли на позиції. Бойовий дух був на високому рівні, мені просто хотілося плакати, які вони круті.

Сергій Волинський у Маріуполі, після успішного прориву його групи із заводу Ілліча на “Азовсталь”, квітень 2022

Є ще така болюча тема, яку я хочу підняти. Багато було суперечок між родинами внаслідок роз’єднання бригади на Ілліча. Всі морпіхи – один одному брати. Ситуації у всіх були різні. Хтось пішов на прорив, а хтось не пішов, хтось пішов виконувати інші задачі, поставлені командирами. Це не значить, що ми вороги один одному. Між морпіхами є дуже поважні відносини. І ці всі намагання роз’єднати колектив – марні”.

Читайте також:
“Маріуполь можна врятувати”: командир 36-ї бригади морпіхів просить у світу важке озброєння

Віктор Сікоза: “Коли командир бригади своєю присутністю може налякати роту противника” 

Віктор Сікоза – Герой України, командир 36-ї ОБрМП (2022–2024). У 2014 році був командиром роти 36-ї бригади берегової оборони й вивів свою роту з окупованого Криму на Миколаївщину. У 2015 році став частиною 36-ї бригади морської піхоти.

“На жаль, у нас не дуже часто виходить зустрічатися таким колективом. Я можу розповідати історію про кожного, починаючи від Сергія Волинського, коли ми тільки вийшли з окупованого Криму. 

Але окремо зупинюся на історії, яка мене пов’язує як командира 36-ї окремої бригади морської піхоти з представниками 2-го батальйону. Це був червень 2023 року, друга неділя Запорізького контрнаступу. Було завдання вийти на край посадки до вечора, а ввечері 1-й окремий батальйон мав заходити. Ми робили такий плацдарм, щоби далі можна було йти на Приютне.

Зранку приїжджаю на КСП 2-го батальйону: “Де комбат?” Кажуть – виїхав на передовий командний пункт, це лісосмуга. Взяв я зв’язківця і старшого сержанта розвідроти. Погнали на машині, а потім треба було пішки йти. Якраз сильний дощ був, річка розлилася. Розумію, що йдемо не туди, але ж цікаво, не зупинятися ж. Чую по радіостанції виходить: “До вас “Рекрут” (позивний Сікози – “Н”) іде! Давайте срочно шевелиться!”. З горем пополам дійшли по цій посадці. Думаю, зараз побачу комбата, а зустрічає мене командир роти: “Комбат не тут”. Якраз так щільно стріляє: артилерія, танки противника, скиди. Зв’язківець на мене дивиться: “Віктор Олександрович, ви ж без бронежилета, візьміть хоч радіостанцію”. Кажу: “Ні, ти за неї розписався і з нею далі йдеш”. Давай повертатися. На зворотньому напрямку я проїхав усіх: групу інженерного забезпечення, танкову роту, 1-й окремий батальйон, розвідників.

Як потім виявилося – що сталося. Коли передавали, що “Рекрут” іде, з тої посадки вибігло десь 80 орків, там рота сиділа. Хлопці, не довго думаючи, весь б/к розстріляли. Ось так, не встиг я повернутися, а задача вже була виконана, так би мовити. Коли командир бригади своєю присутністю може налякати роту противника.“

“Янкі”, військовослужбовець 36-ї ОБрМП: “Людина проявила найбільшу любов і жертовність, віддавши своє життя заради іншого”

FPV підрозділ “Янкі” створює стрес ворогу щодня. Чоловік мав усі шанси опинитися в американській морській піхоті, тому що вже багато років жив з родиною в Америці. Але на початку повномасштабної війни “Янкі” приїхав, щоб воювати за Україну. Свою розповідь він присвятив загиблому побратиму:

“Розкажу вам про одного героїчного медика “Анубіса” (Всеволод Тімченко, 24.09.1997-23.01.2023), який був з нами в другому батальйоні. Він завжди просився у командира, щоб його пускали на позиції з піхотою, бо розумів, що там приноситиме більше користі. Ми працювали перед населеним пунктом Опитне. “Анубіс” заступив на позицію. І коли відбувалась ротація, кожних три-чотири дні, відмовлявся замінюватись. Аргументувався тим, що не було іншого, який би надавав потрібну допомогу. Так хлопець відбув більше трьох-чотирьох ротацій. І, на жаль, загинув. Людина проявила найбільшу любов і жертовність, віддавши своє життя заради того, щоб жив хтось інший”.

Читайте також:
Біля Костянтинівки росіяни зайшли на позицію пілотів FPV 36-ї бригади: наші вступили в контактний бій. ВІДЕО

Андрій Петрук, оборонець Маріуполя: “Морські піхотинці вірні завжди”

Андрій Петрук з коханою Юлією

Андрія Петрука звільнили в лютому 2026 року, після чотирьох років полону. Зараз він проходить реабілітацію та лікування. В неволі Андрій почав писати вірші. Один із них присвятив своїй коханій дівчині Юлі, яка дочекалася його з полону. Андрій Петрук згадує, як підтримка побратимів у полоні, допомагала долати складні часи:

“Морські піхотинці вірні завжди, не тільки в коханні. У полоні зі мною сиділи наші побратими. І братерство 36-ї бригади морської піхоти проявилося там, незважаючи на те, як важко було. Багато хто ламався на цьому. Але не морські піхотинці. І я цим дуже сильно пишаюся. Я з 2016 року в 36-й бригаді морської піхоти. І розумію, що зробив правильний вибір, коли ішов туди.

Надіюся, моя робота принесла якісь користь, тому що я РЕБівець. Я не можу бачити всю роботу, яку роблю. Але це бачили безпосередньо підрозділи, з якими я співпрацював на передній лінії”.

“Вчитель”: “Морська піхота – це про захист життя цивільних”

“Вчитель” (другий ліворуч)

“Вчитель” –  військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти. За цивільною професією – вчитель молодших класів. У 2023 році став до лав морської піхоти. Пройшов значний бойовий шлях Одна з його історій – евакуація цивільних з Костянтинівки:

“Костянтинівка – це місто, яке постійно перебуває під загрозою FPV та артобстрілів. Почалося все з того, що нам передали інформацію про чотирьох дорослих і чотирьох дітей, які там залишаються. Мене це особливо вразило, тому що діти не повинні жити, ховаючись від обстрілів. Ми почали планувати місію.

Планували основні й допоміжні маршрути, тому що ворог щільно контролює підходи до Констахи і район, де перебували наші цивільні. Визначили, як краще підігнати автомобіль поближче, тому що там були літні люди з речами і домашніми тваринами.

Ми безпечно всіх доставили до місця призначення. Морська піхота – це не лише про штурми, бойові завдання, а й про захист життя тих, хто не може сам себе захистити”.

Читайте також:
Жесть, люди і танки на дорогах Костянтинівки: тіла вбитих росіянами цивільних уже нема кому забирати. ВІДЕО

“Сатана”: “Дуже важливо витягувати біле із сірої буденності” 

“Сатана” – військовослужбовець 36-ї ОБрМП, оборонець Маріуполя, колишній військовополонений. Після обміну та реабілітації повернувся до рідної бригади. Його розповідь – про схід України:

“Донбас – це степи, видно на багато-багато кілометрів. І от на одному такому місці я перебував недалеко від лінії розмежування. Це була ніч. Я чув виходи “Градів” десь перед собою – надто близько, щоб там були наші “Гради”. Я бачив “виходи” і чув “приходи”: це російські війська обстрілювали село, яке окупували.

Уже на час повномасштабного вторгнення я був у Маріуполі. Бачив, як російські “Гради” обстрілювали місто: багатоповерхівки, пологовий будинок. Увечері, коли ми їхали через район, де цього дня були обстріли, усюди бачили шматки парканів, стовпів, шибок, людей. І після цього я зустрічаю жінку, яка каже, що це ми їх обстрілюємо.

Зараз, на п’ятому році повномасштабного вторгнення, у Костянтинівці я зустрів жінку, яка мене згадала. Вона родом з Бахмуту, переїхала в Часів Яр, потім – Костянтинівка, і вже звідти виїжджала. Побачивши мене, вигукнула: “О, це ви! Я вас пам’ятаю. Я дуже рада, що ви живий, здоровий. Дуже вам дякую”. І це такий момент, який показує, що на війні, як і в житті, – все сіре. Дуже важливо витягувати біле із сірої буденності”.

Віталій Циба: “Нас четверо чоловіків у сім’ї, всі – військові”

Віталій Циба – лицар ордена Богдана Хмельницького, командир 2-го батальйону морської піхоти (2022-2025). Згадує, як чекав молодшого брата з полону, де той пробув два з половиною роки:

“Я вже 20 років в армії. Також виходив з Криму у 2014 році: був командиром міноторпедного корабля. З 2015 року постійно мотався на ротації. З початком повномасштабного вторгнення, після виходу Волинського на Ілліча, більшість пішла на “Азовсталь”. Решта розвідників малими групами намагалися інфільтруватися в тили противника, в тому числі і мій молодший брат – позивний “Агроном”. Він був кулеметником розвідроти 36-го механізованого мотопіхотного полку. І потрапив у полон.

Нас четверо чоловіків у сім’ї, всі – військові. Батя в спецназі і три сини – кадрові військовослужбовці. Батька тільки минулого року забрали з окупації. 

30 грудня 2024 року відбувся обмін, під час якого звільнили й мого брата. У полоні його катували. Шокери в нього розряджали, а коли перестав відчувати, підключили до електрики, це в них так звана “баня”. Підключили на 12 хвилин, у нього пігментація шкіри помінялася. Його кацапи “копченим” називали. Ребра поламані. Три місяці реабілітації пройшов – і знову став у стрій”.

Читайте також:
“Хіба їх можна назвати нормальними людьми?” Історія про понад три роки в полоні морпіха Івана Наконечного з Маріуполя

Олександр Дідур: “Морська піхота – це моя сім’я”

Олександр Дідур – оборонець Маріуполя, колишній військовополонений. У 2011-2012 роках служив на підводному човні. Коли почалася російсько-українська війна, приєднався до морпіхів. Під Маріуполем отримав поранення, відновився, знову повернувся до рідного підрозділу. Повномасштабну війну зустрів під Маріуполем, обороняв завод Ілліча, отримав важке поранення, потрапив у полон. Після обміну та реабілітації займається громадською діяльністю.

“Для мене морська піхота – це моя сім’я. Коли я отримав важке поранення, мене зібрали на бункері і передали в полон. Трошки пролікувався в донецькому госпіталі і під грифом “особо опасєн” був відправлений в Оленівку.

Я був лежачий, і нас, “тяжких”, тримали на першому поверсі. Мене поселили в кімнату, де були хлопці з 1-го окремого батальйону морської піхоти, з десантно-штурмової роти (ДШР). Добровільно-примусово ДеШеРи працювали там в їдальні. І першого дня, зранку, вони заходять і питають, хто я. “Це Дідур, колись служив у першому окремому”. Мене посадили, нагодували. Пацани, які там працювали, намагалися хоч щось із собою принести: яблучко, тютюн (збирали недопалки). Кожен ранок приходили до нас в кімнату: садили мене, дістають, у кого що є, і ділять. “Саня, серед нас немає чужих, ми вірні завжди, – кажуть. – Навіть, якщо ми тебе не знаємо, ти – один з нас”.

Тому я пообіцяв собі, що якщо вийду раніше за них з полону, то не опущу рук, доки останній оборонець Маріуполя не повернеться додому. В кожному інтерв’ю або в будь-якому зверненні за кордоном я завжди буду казати про те, що в Україні війна, про те, що наші хлопці наші досі потерпають у полоні, щоб якнайшвидше їх поміняли. Бо я знаю, як це важко”.

Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ

<p>The post Вірний назавжди! Вісім історій від морпіхів 36-ї ОБрМП – про вихід з Криму, оборону Маріуполя, полон і продовження війни first appeared on Новинарня.</p>