Викривачі в Україні: як держава намагається зламати культуру мовчання

Інститут викривачів в Україні досі залишається темою, яка часто сприймається або як вузькоправовий механізм, або як елемент антикорупційної бюрократії. У публічному просторі про викривачів переважно згадують у контексті резонансних корупційних справ, судових процесів чи чергових дискусій про роботу антикорупційних органів.

• Україна створила систему захисту викривачів із правовими гарантіями, конфіденційним повідомленням і винагородами, залучивши понад 11 500 організацій і прийнявши понад 9 тисяч повідомлень.
• Основна проблема полягає в недостатній суспільній довірі та обізнаності, що заважає ефективному використанню інституту викривачів, попри наявність законодавства і цифрових інструментів.

Інститут викривачів в Україні досі залишається темою, яка часто сприймається або як вузькоправовий механізм, або як елемент антикорупційної бюрократії. У публічному просторі про викривачів переважно згадують у контексті резонансних корупційних справ, судових процесів чи чергових дискусій про роботу антикорупційних органів.

Водночас за останні кілька років в Україні фактично відбулася значно глибша трансформація – держава почала формувати нову модель взаємодії суспільства з корупцією, де мовчання більше не має бути соціальною нормою. І саме в цьому полягає головна особливість сучасного інституту викривачів. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Дивіться також Справа "Династії": священник благословив будівництво котеджів, а його дружина отримала квартиру

Який відбиток залишило минуле?

Йдеться не лише про створення чергового антикорупційного механізму чи нових юридичних процедур. Насправді мовиться про спробу змінити саму суспільну культуру – культуру ставлення до відповідальності, доброчесності та реагування на зловживання владою.

Для пострадянських суспільств ця проблема є особливо складною. Протягом десятиліть будь-яке повідомлення про порушення чи зловживання часто асоціювалося із поняттям "доносу". У масовій свідомості сформувалося стійке переконання, що людина, яка повідомляє про неправомірні дії колег, керівництва чи державних органів, автоматично порушує певний "неписаний кодекс" лояльності. Саме тому навіть сьогодні слово "викривач" у частини суспільства викликає внутрішній дискомфорт або недовіру.

Не покладайтесь на випадок у стрічці Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Таке сприйняття має глибоке історичне коріння. Радянська система використовувала практики інформування не для захисту суспільних інтересів, а як інструмент контролю, політичного тиску та репресій. У результаті недовіра до будь-яких механізмів повідомлення про порушення стала частиною політичної культури.

Люди звикли вважати, що мовчання є безпечнішою стратегією, ніж відкритий сигнал про корупцію чи зловживання.

Однак сучасний демократичний інститут викривачів має принципово іншу природу. У європейських демократіях викривач – це не "інформатор" у радянському розумінні, а особа, яка допомагає суспільству виявляти системні проблеми там, де традиційні механізми контролю часто виявляються недостатньо ефективними. Саме викривачі нерідко стають джерелом інформації про масштабні корупційні схеми, незаконне використання бюджетних коштів, порушення у державних закупівлях або зловживання службовим становищем.

Країнам важливо захищати та нагороджувати викривачів

Фактично інститут викривачів є елементом сучасної системи демократичного контролю. Він дозволяє державі отримувати інформацію про порушення безпосередньо зсередини організацій чи установ, де зовнішній контроль може бути обмеженим або неефективним. Саме тому у багатьох країнах захист викривачів давно став важливою складовою антикорупційної політики та політики доброчесності.

Україна за останні роки зробила один із найбільш комплексних кроків у цьому напрямку серед держав регіону. Після законодавчих змін 2020 року в країні почала формуватися повноцінна система захисту викривачів: із правовими гарантіями, механізмами конфіденційного повідомлення, цифровою інфраструктурою та процедурою отримання винагороди.

Особливо важливо, що система поступово почала переходити від декларативного рівня до практичного функціонування. Одним із ключових елементів став Єдиний портал повідомлень викривачів, який дозволяє конфіденційно або анонімно повідомляти про корупцію. Для української антикорупційної системи це стало принципово новим етапом цифровізації механізмів викривання.

Понад 11 500 організацій уже підключені до порталу, а кількість поданих повідомлень перевищила 9 тисяч.

Не менш показовим стало і те, що інститут викривачів перестав бути виключно символічним механізмом. У 2024 році в Україні були реалізовані перші випадки виплати винагород викривачам – загалом майже 15 мільйонів гривень. Це має не лише юридичне, а й важливе суспільне значення.

Протягом багатьох років проблема українських реформ полягала саме у розриві між формальною наявністю законів і їхнім реальним функціонуванням. У випадку викривачів держава вперше продемонструвала, що механізм може працювати практично: людина не лише повідомляє про корупцію, але й отримує передбачений законом захист та винагороду.

Чи довіряють українці цьому механізму?

Водночас саме на цьому етапі стає очевидним головний парадокс української ситуації. Формально інститут викривачів уже створений, однак суспільна готовність користуватися ним все ще залишається обмеженою. Основна проблема сьогодні полягає вже не у відсутності законодавства чи цифрових інструментів, а у дефіциті довіри.

Значна частина громадян досі не переконана, що держава здатна реально захистити людину після повідомлення про корупцію. Побоювання втрати роботи, конфліктів із керівництвом, професійної ізоляції або неформального тиску залишаються надзвичайно сильними. Особливо це стосується державного сектору, правоохоронної системи або великих організацій із жорсткою внутрішньою ієрархією.

Саме тому одним із ключових викликів залишається реальний захист трудових прав викривачів. НАЗК уже має практику втручання у випадки переслідування викривачів та відновлення їхніх прав, однак для формування суспільної довіри цього поки недостатньо.

Для більшості громадян вирішальним фактором залишається не наявність закону, а впевненість у тому, що механізм реально працюватиме у конкретній життєвій ситуації.

Не менш важливою проблемою є і недостатня суспільна обізнаність. Багато людей просто не знають:

• хто саме може бути викривачем;
• як працюють механізми повідомлення;
• які гарантії передбачає закон;
• у яких випадках можна подати повідомлення;
• як забезпечується анонімність та конфіденційність.

У результаті навіть сучасна цифрова система не автоматично означає її широке використання. Інституційна реформа без суспільного розуміння її змісту ризикує залишитися обмеженою лише професійним антикорупційним середовищем.

Саме тому надзвичайно важливу роль сьогодні відіграє інформаційна та медійна робота. Українському суспільству необхідно пояснювати, що викривання корупції – це не форма "зради колективу", а механізм захисту суспільного інтересу. У демократичних країнах повідомлення про корупцію чи зловживання розглядається як прояв громадянської відповідальності, а не порушення неформальної корпоративної лояльності.

Більше того, культура викривання безпосередньо пов'язана із рівнем довіри до держави та інституцій.

Якщо громадяни переконані, що повідомлення про корупцію не матиме наслідків або призведе до переслідування самого викривача, система фактично втрачає ефективність незалежно від якості законодавства.

Саме тому інститут викривачів неможливо звести лише до юридичних процедур – він завжди є також питанням політичної культури та суспільної довіри.

Які труднощі для України?

Для України ця проблема має ще ширший контекст. Повномасштабна війна, масштаб міжнародної фінансової допомоги та майбутня післявоєнна відбудова суттєво підвищують значення прозорості й підзвітності державних інституцій. У цих умовах ефективні механізми викривання корупції стають не лише елементом антикорупційної політики, а й частиною загальної державної стійкості.

Не випадково міжнародні партнери дедалі більше звертають увагу саме на розвиток систем доброчесності та захисту викривачів.

Для Європейського Союзу інститут викривачів уже давно став одним із важливих елементів демократичного врядування. Саме тому Україна сьогодні стоїть перед необхідністю подальшої гармонізації законодавства із Директивою ЄС 2019/1937 щодо захисту викривачів.

Водночас український досвід уже зараз виглядає доволі унікальним для регіону. Україна є однією з небагатьох держав, де інститут викривачів фактично побудований як комплексна система: із законодавчим захистом, цифровою платформою, можливістю анонімного повідомлення та механізмом фінансової винагороди. Це принципово відрізняє українську модель від багатьох країн, де відповідні механізми залишаються фрагментарними або суто формальними.

Наступний важливий крок

Проте головне питання сьогодні полягає навіть не у вдосконаленні законодавства. Ключовим викликом стає зміна суспільного сприйняття самого феномену викривання. Україна вже створила інституційну основу системи. Тепер необхідно сформувати суспільне розуміння того, що викривач – це не проблема для держави, а один із механізмів її демократичного розвитку.

У цьому сенсі інститут викривачів є значно ширшим явищем, ніж просто антикорупційний інструмент. Він поступово стає індикатором того, наскільки суспільство готове переходити від культури страху та мовчання до культури відповідальності й доброчесності.

І саме від цього багато в чому залежатиме не лише ефективність антикорупційної політики, а й успішність ширшої демократичної трансформації України.

Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.

Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка зʼявилася на нашому сайті - напишіть нам на скриньку s.mindzhosa@24tv.com.ua