Війна після героїв: чому реформа ТЦК може стати новою вивіскою старої хвороби

Нові "Офіси резерву+", цифровізація і підвищення виплат можуть бути корисними елементами змін. Але якщо держава і суспільство знову спробують з'їсти політичний фаст-фуд замість чесної діагностики, ми отримаємо не реформу мобілізації, а цифровізовану корупцію в умовах війни після героїв.

Міністерство оборони готує чергову велику реформу мобілізаційного механізму. За даними "Української правди", команда МОУ пропонує трансформувати ТЦК та СП в "Офіси резерву+" з окремими підрозділами – офісами комплектування та офісами супроводу.

Офіси комплектування мають займатися обліком військовозобов'язаних, плануванням мобілізації, рекрутингом і оформленням на службу. Окремо передбачаються хаби комплектування, де мають проводити перевірку документів, ВЛК, оцінку психічної стійкості та професійної придатності.

Офіси супроводу мають перебрати на себе соціальні функції – від виплат пораненим і родинам загиблих до організації похоронів. Частину цих функцій Міноборони хоче цифровізувати.

На перший погляд це звучить правильно. І справді, в цій реформі є раціональні елементи. Розвести мобілізаційний примус і соціальний супровід – давно необхідно. Родина загиблого воїна, поранений, ветеран або військовий, який оформлює документи, не повинні проходити через ту саму атмосферу, де цивільні чоловіки бояться "бусифікації".

Сервісна функція держави не повинна жити в одному кабінеті з функцією примусу.

Але саме тут починається небезпека. Українському суспільству знову можуть запропонувати політичний фаст-фуд: нову назву, нову вивіску, новий застосунок, новий офіс, новий дизайн процесів – і видати це за стратегічну реформу.

Тому сьогодні наше завдання не в тому, щоб автоматично висміяти будь-які зміни. І не в тому, щоб наївно повірити в магію цифровізації.

Наше завдання – відділити зерна від полови. Побачити, що в запропонованій реформі може реально покращити систему, а що є лише перестановкою стільців у квартеті, як у відомій байці.

Бо проблема мобілізації значно глибша за ТЦК. Вона стосується моральної якості людського матеріалу, з якого складається і держава, і суспільство.

Що в реформі може бути корисним

Почнімо чесно: не все в озвучених ідеях є порожнім.

Розділення функцій ТЦК на комплектування і соціальний супровід – правильний напрямок. Нинішні ТЦК одночасно мають мобілізувати людей, вести облік, працювати з документами, забезпечувати соціальні виплати, контактувати з родинами загиблих, супроводжувати поранених і виконувати ще десятки функцій. Це погано і для мобілізації, і для соціальної роботи.

Так само цифровізація довідок, виплат і частини соціальних процедур може зменшити приниження людей у чергах, дрібну корупцію, залежність від конкретного кабінету і бюрократичну безпорадність. Якщо родина загиблого не має ходити по колу між чиновниками, це вже покращення.

Окремо варто згадати ідею підвищення грошового забезпечення. МОУ заявляє, що мінімальний рівень виплат має становити не менше 30 тисяч гривень для тилових посад, а для бойових позицій виплати мають бути значно вищими. Підвищення має залежати від виконання бойових завдань на першій лінії, бойового та управлінського досвіду і ефективності військовослужбовця.

Це теж правильно як напрямок. Принизливо, коли людина в системі оборони держави отримує на рівні цивільних низькоризикових робіт. Але підвищення мінімального забезпечення до 30 тисяч гривень саме по собі не є революцією. Це радше запізніле доганяння мінімальної пристойності, а не створення нової моделі престижної, захищеної і справедливої військової служби.

Тим більше, що гроші без контролю можуть стати не лише мотивацією, а й новою кормовою базою для корупції.

Якщо в системі вже існують схеми, коли військового "відпускають додому", а його банківська картка залишається комусь нагорі, то різке збільшення виплат без зміни культури контролю просто збільшить вартість корупційного ринку.

Якщо підняти грошове забезпечення в кілька разів, але залишити ту саму культуру командирського свавілля, кругової поруки і торгівлі людським страхом, ми можемо отримати не в кілька разів більше мотивації, а в кілька разів дорожчу корупцію.

Чого реформа не зачіпає

Реформа може розділити кабінети. Вона може створити хаби. Вона може покращити маршрутизацію документів. Вона може змінити назви посад. Але вона поки не відповідає на головне питання: хто саме буде операторами цієї нової системи?

Не інопланетяни. Не абстрактні ідеальні громадяни. Не цифрові ангели.

Це будуть ті самі українці, виховані в тій самій культурі, де "порішати", "відмазати свого", "не кидати кума в розшук", "знайти знайомого", "оформити правильну довідку" – це не екзотика, а масова соціальна практика.

Саме тому історія з оператором "Оберігу", про яку розповідає журналістка УП Ольга Кириленко у статті про роботу ТЦК та відео на YouTube-каналі УП, є не дрібним епізодом, а моделлю майбутньої проблеми. Один із героїв матеріалу каже, що як оператор реєстру міг не вносити в розшук "своїх" за проханням оточення: священника, кума, брата, свата. Це і є жива ілюстрація того, як цифровий інструмент може працювати за старими соціальними правилами.

Цифровізація не лікує корупційну культуру. Вона лише змінює інтерфейс, через який ця культура діє. Раніше це була папка, печатка і кабінет. Тепер це може бути база, логін і доступ. Але якщо за логіном сидить та сама людина з тієї самої культури кумівства, ми отримаємо не справедливу систему, а цифровізовану корупцію.

Саме тут доречно згадати байку Крилова про квартет. Можна пересаджувати музикантів. Можна міняти назви інструментів. Можна створити "Офіси резерву+" замість ТЦК. Але якщо грають ті самі люди, з тими самими інстинктами, страхами, зв'язками і корупційними навичками, мелодія справедливості не зазвучить.

Квартет цифр, який грає не реформу, а діагноз

Тепер подивімося на цифри.

Перша цифра – 1,3 мільйона заброньованих. За даними "Економічної правди", в Україні близько 10 мільйонів працівників, із яких 1,3 мільйона заброньовані.

Звичайно, саме бронювання не є злом. Енергетика, оборонна промисловість, медицина, логістика, критична інфраструктура, державне управління мають працювати. Але коли в суспільстві існує масове відчуття, що значна частина броней перетворилася на ринок мобілізаційної недоторканності, сама ідея справедливого розподілу ризику руйнується.

Друга цифра – СЗЧ і дезертирство. За відповіддю Офісу генпрокурора на запит УП, із січня 2022 року по вересень 2025 року було зареєстровано 235 646 кримінальних проваджень за СЗЧ і 53 954 за дезертирство. Разом – майже 290 тисяч проваджень.

Окремо Михайло Федоров у січні 2026 року заявляв, що в Україні 2 мільйони громадян перебувають у розшуку, а 200 тисяч – у СЗЧ.

Ці категорії не тотожні. Кримінальні провадження, люди в СЗЧ і громадяни в розшуку – це різні масиви. Але масштаб явища очевидний: СЗЧ перестало бути маргінальною аномалією. Воно стало системним клапаном втечі з війни.

Третя цифра – мобілізаційний резерв. За інфографікою The Financial Times, яку переказувало ТСН, загальна кількість чоловіків-громадян України віком від 25 до 60 років оцінювалася у 11,1 мільйона, але реальний мобілізаційний резерв після вирахувань становив близько 3,7 мільйона. У тій же структурі було зазначено: 1,2 мільйона вже мобілізовані або пішли добровольцями, 2,9 мільйона перебувають на окупованих територіях, 1,3 мільйона виїхали за кордон, 1,5 мільйона непридатні до служби, а 600 тисяч були заброньовані на момент цієї оцінки.

Але найважливіше тут навіть не арифметика. Найважливіше – прірва між формальним мобресурсом і реальною готовністю йти на війну.

Бо мобілізаційний ресурс – це не просто демографічна кількість чоловіків від 25 до 60 років. Це ще й моральна якість людського матеріалу, з якого держава намагається сформувати армію.

Держава може рахувати мільйони. Але якщо значна частина цих мільйонів живе страхом смерті, недовірою до влади, кумівством, корупційною підприємливістю і психологією "тільки б не я", то ці мільйони на папері не перетворюються автоматично на боєздатне поповнення.

Коротка арифметика мобілізаційного квартету

Війна після героїв

Ми увійшли у фазу, яку можна назвати війною після героїв.

Це не означає, що героїв більше немає. Вони є – на фронті, у шпиталях, у підрозділах, які роками тримають лінію, у списках загиблих, у родинах, які віддали найдорожче.

Але масовий ресурс добровільного героїзму значною мірою вичерпано. У 2022 році система трималася не на досконалості держави, а на моральному надлишку суспільства. Люди йшли не тому, що їх ідеально переконали, не тому, що держава була бездоганною, і не тому, що мобілізаційний механізм був справедливим. Вони йшли, бо внутрішньо не могли інакше.

Але пасіонарії не безкінечні. Їх не можна надрукувати в застосунку. Їх не можна створити постановою Кабміну. Їх не можна замінити ребрендингом ТЦК.

Коли герої йдуть самі, суспільство може вдавати моральну єдність. Коли герої закінчуються, починається справжній іспит: хто має нести ризик замість них?

І тут ми стикаємося не з плакатним народом-воїном, а зі звичайними людьми. Людьми, які бояться смерті. Людьми, які не хочуть втратити тіло, сім'ю, роботу, майбутнє, свободу. Людьми, які можуть ненавидіти Росію, донатити на ЗСУ, ставити прапор у профіль, поважати військових, але всередині молитися лише про одне: "тільки б не я".

Це неприємна правда. Але без неї неможливо побудувати дорослу мобілізаційну політику.

Люди не йдуть воювати не лише через ТЦК, корупцію, погану комунікацію чи недовіру до влади. Вони не йдуть, бо бояться померти. А несправедливість системи лише дає цьому страху моральну мову, юридичні лазівки і корупційні інструменти.

Справедливість важлива, але вона не скасовує страх смерті

Справедливість мобілізації необхідна. Без неї будь-який примус стає морально отруйним. Коли одні служать з 2022 року, інші купують інвалідність, треті ховаються за бронюваннями, четверті стають студентами у зрілому віці, п'яті "відмазують" кумів, а шості читають моральні лекції з тилу, довіра руйнується. Але треба чесно сказати: навіть ідеально справедливий механізм не зробить смерть менш страшною.

Справедливість може зменшити обурення. Може зменшити відчуття, що тебе зробили дурнем. Може підвищити довіру. Може зменшити корупційний попит. Але вона не скасовує базової антропологічної реальності: війна означає ризик бути вбитим, скаліченим, зниклим безвісти, психологічно зламаним.

Саме тому розмови про "справедливий механізм" можуть бути і необхідною умовою реформи, і ширмою для уникнення глибшої правди.

Якщо людина не готова ризикувати життям, вона не стане готовою лише тому, що в неї забрали один інструмент ухилення. Не буде броні – вона шукатиме лікаря. Не буде лікаря – ховатиметься. Не зможе ховатися – може піти в СЗЧ.

Для людини, яка звела всю мораль до біологічного виживання, СЗЧ може виглядати не злочином, а стратегією збереження життя.

Держава не має права погоджуватися з цією логікою. Але вона мусить її розуміти. Бо політика, яка вдає, що всі громадяни мислять як добровольці 2022 року, будується на фікції.

Моральний імунітет і якість людського матеріалу

У своїй попередній колонці для УП про кризу довіри до ТЦК я писав, що ми говоримо не лише про окремі побиття, викрадення чи вимагання, а про ризик того, що в умовах великої війни частково комерціалізувалося саме право не йти на смерть. Це вже не побутове хабарництво, а майнова селекція перед лицем війни. Там же я пропонував дивитися на проблему не лише через юридичні індикатори, а через кризу морального імунітету суспільства.

Ця рамка сьогодні стає ще важливішою.

Бо реформа ТЦК не може бути лише адміністративною. Вона не може обмежитися новою назвою, цифровими сервісами і перерозподілом функцій. Вона має відповідати на питання: з яким моральним матеріалом працює держава?

Це не знецінення людей. Це відмова від самообману.

Моральна якість людського матеріалу – це не про "хороших" і "поганих" українців у примітивному сенсі. Це про те, які соціальні інстинкти реально працюють у суспільстві: чи є готовність до обов'язку; чи є довіра до держави; чи є відчуття спільної долі; чи сильніша логіка "свого не здаємо" за логіку справедливого закону; чи сприймається корупція як злочин, чи як нормальна технологія виживання; чи здатне суспільство бачити, що ухилення одного означає додатковий ризик для іншого.

Українська підприємливість має дві сторони. У світлій формі вона стала волонтерством, самоорганізацією, здатністю швидко закривати діри держави. У темній формі вона стала ринком ухилення, фейкових довідок, бронювань, "правильних" ВЛК, кумівства і мобілізаційної недоторканості "для своїх". Той самий горизонтальний талант, який створює волонтерські мережі, може створювати і мережі втечі від війни.

Значна частина нашої суспільної культури живе не етикою спільного блага, а етикою особистої вигоди. Її побутова мантра звучить просто: "бабло перемагає зло, а велике бабло перемагає навіть добро". Тому патріотичні гасла про "єдність" часто співіснують із цілком протилежною практикою: урвати собі більший шмат. У такій системі загальне благо і самопожертва не стають позитивною нормою. Навпаки, вони дедалі частіше виглядають як доля наївних, тоді як "розумним" вважається той, хто зумів не потрапити, не заплатити, не ризикнути і вижити за рахунок чужого ризику.

І саме тому цифровізація без етичного базису культури не врятує систему. Вона може лише зробити старі практики швидшими, тихішими і технологічнішими.

Трикутник мобілізаційного розколу

У попередньому тексті я використовував інструмент Пуруша-Пракріті для опису відносин між державним началом і суспільним тілом. Якщо перекласти це на просту політичну мову, йдеться про зв'язок між владою, яка має бачити стратегію, брати відповідальність і ухвалювати болючі рішення, та суспільством, яке живе страхами, звичками, образами, родинними зв'язками і бажанням вижити. 

Сьогодні до цієї двоїстої моделі треба додати третю вершину.

Держава – суспільство – агресор.

Це і є трикутник мобілізаційного розколу.

Росія не створила всі наші проблеми з нуля. Вона не вигадала українську корупцію. Не вигадала кумівство. Не вигадала страх смерті. Не вигадала безстроковість служби, втому, злість на ТЦК, ненависть до командирського свавілля чи образу на несправедливі бронювання.

Але Росія професійно паразитує на цих слабкостях.

Її завдання – розірвати зв'язок між українською державою і українським суспільством. Вбити клин між управлінською волею і суспільним тілом. Змусити українців сприймати власну державу як головного ворога, а не як недосконалий, болючий, часто корумпований, але все ж власний інструмент виживання у війні проти агресора.

Ключова формула російського ІПСО дуже проста: влада погана, народ хороший.

Вона звучить привабливо, бо містить частину правди. Так, українська влада несе величезну відповідальність. Так, держава провалила багато рішень. Так, мобілізаційний механізм часто несправедливий, травматичний і принизливий. Так, корупція в системі оборони є моральним злочином перед тими, хто воює.

Але кремлівська отрута починається там, де частину правди перетворюють на зручну брехню.

Бо українська влада і українське суспільство – не дві різні цивілізації. Еліти не впали з Марса. Вони виросли з того самого соціального ґрунту. Їхня корупція, страх відповідальності, кумівство, любов до винятків і бажання "порішати" – це концентрований прояв тих самих хвороб, які існують у суспільстві.

Так само суспільство не є лише невинною жертвою поганої держави. Воно теж бере участь у ринку ухилення, у фейкових довідках, у "відмазуванні своїх", у толеруванні СЗЧ і в психології "я їх туди не відправляв".

Російська пропаганда небезпечна не тому, що вона просто бреше. Вона бере реальну українську рану, розширює її, заражає недовірою і повертає українцям їхню деморалізацію як нібито "власну думку". Це диявольська маніпуляція: змусити жертву агресії мислити мовою, вигідною агресору.

Чому "Офіси резерву+" не повинні стати політичним фаст-фудом

Після всього сказаного оцінка реформи має бути тверезою.

Так, розділення функцій ТЦК може допомогти. Так, офіси супроводу потрібні. Так, цифровізація соціальних сервісів потрібна. Так, підвищення грошового забезпечення потрібне. Так, потрібні хаби, кращий відбір, нормальна ВЛК, оцінка психологічної стійкості і професійної придатності.

Але все це не є стратегічною реформою, якщо не буде відповіді на глибші питання:

• хто буде операторами цієї системи;
• як запобігти цифровізованій корупції;
• як зробити ухилення дорожчим за виконання обов'язку;
• як захистити військового від безстроковості;
• як повернути довіру до державного примусу;
• як не допустити кастового розподілу ризику;
• як працювати з людьми, які не є героями і бояться смерті;
• як підвищити моральну якість людського матеріалу, а не лише оновити програмне забезпечення держави.

Без цього ми отримаємо красиву упаковку старої хвороби.

ТЦК не є єдиною причиною мобілізаційної кризи. Вони є місцем, де ця криза проривається назовні. У статті Ольги Кириленко військові з ТЦК прямо говорять, що вони не справляються через брак людей, сил і прав, через відсутність адекватної державної політики, брак довіри, тріщини всередині самої системи і через півтора мільйона українців, які всіляко уникають служби. Авторка прямо формулює: як влада, так і суспільство перекинули мобілізацію на найбільш безправну і безвідмовну соціальну групу – військовослужбовців.

Оце і є головний діагноз.

Держава не хоче повністю політично володіти примусовою мобілізацією. Суспільство не хоче повністю визнавати, що фронт не може вічно триматися на добровольцях і найменш захищених.

Місцева влада боїться своїх громад. Політики бояться рейтингу. Частина лідерів думок боїться сказати непопулярну правду. А військові ТЦК стоять посередині – як живий щит між фронтом, державою, суспільним страхом і російською пропагандою.

Що було б справжніми напрямками реформи

Справжня реформа має починатися не з вивіски, а з нової суспільної угоди про війну.

Перше – чесні строки служби і зрозумілий механізм ротації. Людина боїться не лише фронту, а безстрокового випадіння з життя. Якщо держава не відповідає на питання "на скільки?", вона сама підштовхує громадян до втечі.

Друге – визнання вже відслуженого часу. Людина, яка служить з 2022 року, не може бути поставлена в одну точку старту з тим, хто щойно зайшов у систему.

Третє – аудит бронювань і відстрочок не як PR-кампанія, а як відновлення справедливості. Критичні функції треба захищати, але ринок недоторканості від війни треба ламати.

Четверте – реальна відповідальність за корупцію в мобілізації. Бо тут продається не просто довідка. Тут продається шанс не йти на смерть, а це вже особливий вид морального злочину.

П'яте – контроль за цифровими операторами. Кожна дія в реєстрі має залишати слід. Кожне зняття з розшуку, кожне бронювання, кожне рішення має бути видимим для аудиту. Інакше цифровізація стане просто новою мовою старої корупції.

Шосте – інформаційна політика, яка не боїться доросло говорити з суспільством. Не казати лише "йдіть служити, бо треба". А пояснювати, чому примусова мобілізація є невід'ємною частиною довгої оборонної війни, чому ухилення одного означає додатковий тягар для іншого, і чому ненависть до конкретних недоліків держави не повинна перетворюватися на демонтаж самої ідеї спільного обов'язку.

Сьоме – робота з моральним імунітетом суспільства. Це найскладніше, бо не вирішується постановою. Але без цього будь-яка реформа буде поверховою.

Висновок: не з'їсти фаст-фуд

Реформа ТЦК потрібна. Але якщо суспільству знову подадуть нову назву як нову сутність, ми з'їмо черговий політичний фаст-фуд.

"Офіси резерву+" можуть стати частиною покращення. Але вони не стануть відповіддю на війну після героїв, якщо держава не визнає головного: добровольчий ресурс героїчного типу значною мірою вичерпано, а далі мобілізація працює з масою людей, які бояться смерті, не довіряють владі і мають достатньо корупційних навичок, щоб перетворити будь-який механізм на ринок винятків.

Цифровізація може бути інструментом справедливості. Але без етичного базису культури вона стане цифровізованою корупцією.

Підвищення виплат може бути інструментом поваги. Але без контролю воно може збільшити ціну корупційних схем.

Ребрендинг ТЦК може зменшити токсичність. Але без нової суспільної угоди він стане байкою про квартет.

Україна сьогодні воює не лише проти російської армії. Вона воює за збереження зв'язку між державою і суспільством. Росія чудово бачить нашу мобілізаційну рану і професійно в неї б'є. Вона паразитує на страху смерті, корупції, несправедливості, СЗЧ, історіях про ТЦК, ненависті до влади і втомі суспільства. Її завдання – нав'язати українцям просту отруйну формулу: "держава погана, народ хороший". Але це брехня, замаскована під правду.

Держава і суспільство – частини одного морального організму. Якщо хворіє влада, це не означає, що суспільство здорове. Якщо хворіє суспільство, це неминуче відтворюється у владі.

Тому справжня мобілізаційна реформа має починатися не з перестановки стільців у квартеті, а з чесної діагностики моральної якості людського матеріалу, з якого складаються і держава, і суспільство.

У цій колонці ми лише назвали проблему і показали, як нові заяви про реформу мобілізаційного механізму висвітлюють її ще гостріше. У наступному тексті варто окремо розібрати два пов'язані питання: як реально працювати з кризою мобілізації після вичерпання добровольчого ресурсу, і як Кремль використовує цю кризу як інструмент деморалізації, розколу та психологічної війни проти українців.

Михайло Ташков, офіцер ЗСУ