"Війна не є перешкодою для любові": історія легендарного військового – автора відео, яке облетіло мережу

• Анастасія Шерстюченко розповіла про життя та подвиг свого нареченого – Героя України Дениса Зеленого, який загинув у 2024 році.
• Настя поділилася, яким був її коханий, де воював, як зробив найвідоміше фото Серебрянського лісництва, та розповіла, яким є життя після його загибелі.

"У ньому взагалі не було страху. Він щодня дивився в очі смерті, але її не боявся", – так каже про свого нареченого Анастасія Шерстюченко. Вони були разом три роки, і дівчина описує їхню любов як надзвичайно ніжну та глибоку. Сьогодні вона може лише запалити свічку біля фото коханого та поговорити наодинці, бо наречений Анастасії – Герой України, старший лейтенант Денис Зелений – загинув 8 травня 2024 року.

Автор найвідомішого фото Серебрянського лісництва, обличчя добре відомих роликів про паски, які облетіли мережу, офіцер, командир… Шлях Дениса Зеленого на війні був зовсім нелегким, але сьогодні ще більш нестерпним для його рідних є життя без нього.

Історією цього відважного героя з 24 Каналом поділилася його наречена Анастасія в межах проєкту "Життя після втрати". Дівчина розповіла про те, яким Денис був у колі найближчих людей та про мрії, які вони понад усе хотіли здійснити.

До теми "Прочитайте цей лист, якщо я загину"․ Пам'яті відеодизайнера 24 Каналу Василя Довбуша у перші роковини загибелі

Автор відео, яке облетіло мережу: хто такий Денис Зелений?

Дениса та Анастасію разом звела робота у відомій столичній кондитерській Honey. Дівчина прийшла туди на посаду офіціантки, а Денис уже працював барменом. Спершу він здався Насті дуже закритою, серйозною людиною, набагато старшою за свій вік.

Перед тим хлопець закінчив Військовий інститут Київського університету імені Т. Шевченка й здобув фах військового психолога. Ще з підліткового віку він цікавився філософією, багато читав, навіть якось зізнався, що йому було нецікаво з однолітками, він завжди прагнув спілкуватися з кимось старшим. Саме філософія пробудила в юнака інтерес до психології.

Втім після навчання Денис вирішив повернутися до цивільного життя і так почав роботу в Honey. За своїм характером він був дуже системною, чіткою людиною, але водночас – відкритою та комунікабельною, лідером, який умів згуртувати інших навколо себе.

Денис і Настя познайомились у кондитерській Honey / Фото надане 24 Каналу

Любов до книг у нього не минула і в дорослому віці. У Дениса була велика бібліотека, безліч книг на військову тематику, мемуари видатних полководців, політиків. Його наречена згадує, що хлопець читав у будь-яку вільну хвилину: обов'язково перед сном, дорогою на роботу. Також дуже любив мистецтво, театри.

Для нього взагалі не було проблемою піти кудись самому. От він сидить удома, й вечір для нього нудний. Він одразу брав квиток у кінотеатр "Жовтень" або на якусь виставу й сам туди йшов. Часто ходив на виставки: йому дуже подобалося мистецтво, особливо сучасне,
– розповіла Анастасія.

З підліткового віку Денис займався бігом. Він пояснював, що регулярний спорт повертає його до структурного життя. Адже тобі потрібно встати, зібратися, піти на пробіжку.

"Денис дуже любив активне життя, мав багато знайомств. Він завжди казав, що, чим більше знайомств у тебе є, тим краще ти себе відкриваєш. Любив пожартувати, але на роботі забував про стосунки, повністю зосереджувався. А ще дуже поважав людей, був командним гравцем", – розповіла наречена військового.

Мабуть, чимало українців вперше дізналися про Дениса після його жартівливого відео на Великдень. У час коронавірусу команда кондитерської вирішила підняти людям настрій і записала відео, на якому Денис тримав у руках напис: "Ду ю спік паски?" Згодом це стане доброю традицією, але наступні ролики хлопець записуватиме не з Києва, а за сотні кілометрів від дому – в місцях, де паски точно не печуть.

Легендарний флешмоб, який запустив Денис Зелений: дивіться відео

Розумів, що війна буде довгою: про початок повномасштабного вторгнення

На момент повномасштабного вторгнення Денис уже працював менеджером у кондитерській. У нього були хороші стосунки з усіма колегами, з власниками закладу. Всі його дуже любили.

Коли взимку 2022 року українці вперше почули про накопичення техніки біля кордонів, посилення обстрілів, Денис сказав Насті, що треба готуватися до великої війни, адже вона обов'язково буде.

Вночі 24 лютого пара не чула вибухів. Вони жили в самому центрі Києва та прокинулися від дзвінка з роботи. У Насті був шок, натомість Денис залишався повністю зосередженим, спокійним та чітко знав, що має робити.

Він працював на серйозній посаді, до нього зранку дзвонили безліч людей. Пам'ятаю, він сидів такий серйозний, про щось думав, а тоді обернувся до мене і сказав, щоб я швидко зібрала речі та зняла готівку. Денис дав мені план, що я маю робити, а сам поїхав на роботу,
– пригадала дівчина.

Ще напередодні вторгнення він говорив, що в закладі також має бути план дій на випадок війни. Зрозуміло, що в кондитерській працювало багато людей, були матеріальні активи, за які відповідав Денис, тому 24 лютого він усіх організував, заспокоїв.

Попри це, хлопець залишався прямолінійним. Він не казав, що через кілька днів все закінчиться і всі повернуться до звичного життя. Він чітко розумів, що війна буде довгою.

З самого початку Денис знав, що піде воювати, але спершу мав допомогти нам. Я дуже не хотіла його відпускати, але розуміла, що по-іншому він не зможе. Денис був великим патріотом,
– наголосила дівчина.

Денис Зелений воював із 2022 року / Фото надане 24 Каналу

Настя пригадала, як у перші дні війни вона йшла разом з коханим у метро й пролунала повітряна тривога. Всі навколо почали бігти, втікати, а один чоловік з натовпу почав співати гімн України. Серед усіх, хто був навколо, лише Денис до нього приєднався. Потім він обернувся до нареченої та сказав: "І ці люди збираються виграти війну?" Його дуже розчарувала така ситуація.

У перші дні вторгнення Денис ходив у ТЦК, але тоді його не взяли. Потім він пішов повторно в іншому районі й уже потрапив до складу Нацгвардії. Бійці відповідали за порядок у столиці, але, коли ситуація в Києві дещо стабілізувалася, для Дениса цього виявилося мало. Він вирішив перевестися, щоб точно потрапити на фронт, брати участь у штурмах.

З першого дня в пари був план: про службу військового та кодові слова

Після короткого навчання Денис вирушив на Схід, разом з бригадою НГУ "Буревій" воював біля Лисичанська та Сіверськодонецька. Хлопця одразу призначили командиром взводу, він мав у підпорядкуванні людей і саме за них завжди хвилювався найбільше.

Тоді ж почалися перші бої та, на жаль, перші втрати. Денис дуже боляче їх переживав, замкнувся у собі. Він розумів, що з ним також може статися різне, тому вирішив завчасно підготувати до цього наречену.

"Я дуже тривожна людина, й Денис знав, що я сильно хвилюватимусь, тому з першого дня у нас був план. Я знала, що він мені напише або скаже, якщо попаде в полон, якщо буде у критичному стані. Пояснив, що робити, якщо його визнають безвісти зниклим. Мій тато був у полоні, йому дали подзвонити лише один раз і він нікому не пояснив, що з ним. Денис дуже цього боявся, тому придумав фрази, щоб я чітко знала, що відбувається", – розповіла Анастасія.

Важливо! Станом на сьогодні тато Анастасії уже повернувся додому. Він також захищав Україну з перших днів та потрапив у полон у квітні 2022 року. На жаль, йому так і не вдалося наживо познайомитись з нареченим доньки, але він встиг поговорити з ним телефоном. Після розмови тато сказав, що може за неї не хвилюватися, бо вона в надійних руках.

Денис нічого не приховував від Насті, розумів, що вона сильно хвилюється. Дівчина знала на якому напрямку він воює, домовленими фразами він давав їй зрозуміти, що відбувається навколо. Настя знала і про загрозу оточення, і про небезпеку, з якої доводилося рятуватися коханому. Якось під час просування росіян на сході, Денис потрапив в оточення та п'ять днів не виходив на зв'язок.

Я думала, що просто зійду з глузду. Перед тим він сказав мені, що йде туди, де може померти… Я мала просто чекати, розуміла, що він мусить врятувати себе, своїх хлопців. Уже потім Денис розповів мені, як вони відходили, як перепливали річку… Це було жахливо,
– пригадала дівчина.

Надалі військовий намагався навіть у найскладніших ситуаціях знайти можливість написати коханій. Хотів послухати, як пройшов її день, щоб відволіктися, бо втрати побратимів та усі невдачі Денис переживав дуже боляче. Його підрозділ був для нього сім'єю.

Військовий пройшов запеклі бої на сході України / Фото надані 24 Каналу

Зробив знімок, який облетів світ: про бої в Серебрянському лісництві

Бойовий шлях Дениса проходив через Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Білогорівку. Чи не найбільше часу Денис провів у Серебрянському лісництві – заповіднику на Луганщині, де колись жили тварини, занесені в Червону книгу. Але через російське вторгнення це місце перетворилося на випалену землю. Саме Денис є автором найвідомішого знімка Серебрянського лісництва, яке облетіло українські та закордонні ЗМІ.

"У цей день він записав мені відео, показав повністю спалений ліс, а тоді підняв камеру на небо: воно було надзвичайно красивим. Денис сказав, що життя – це завжди великі контрасти: з одного боку, війна, а з іншого – таке небо", – пригадала дівчина.

Серебрянський ліс на Луганщині / Фото Дениса Зеленого

Військовий дуже пишався, що його фото поширили великі видання. Сподівався, що хоч так може звернути увагу людей до того, що війна триває далі. Такою ж була мета і його жартівливих відео на Великдень, яку військовий продовжив записувати з фронту.

Просив поховати його у Києві: про настанови військового у разі його загибелі

У перший час після вторгнення всі українці відчували велику впевненість у перемозі, це передавалося військовим. Але згодом війна стала іншою, перейшла у затяжну фазу, набули поширення безпілотні системи. Прийшло розуміння, що безпечної відстані чи умовного тилу уже немає.

"Якщо раніше Денис знав, що його можуть вбити за 100 метрів від ворожого окопу, то згодом розумів, що дрони дістануть його навіть за кілометри. До того ж він стояв у Серебрянському лісництві, де весь ліс вигорів і було мало місця, щоб сховатися. Всі завдання виконували вночі", – розповіла Анастасія.

Все це спонукало військового до відвертої розмови з нареченою, яку дівчина досі чітко пам'ятає.

Він попросив, якщо станеться найгірше, щоб його поховали у Києві. Денис дуже любив це місто, вважав його своїм домом. А тоді сказав, що я маю жити далі, знайти хорошого чоловіка, бути щасливою. Звісно, я ніяк не могла це прийняти, не вірила, що з ним може щось статися,
– пригадала дівчина.

Настя пояснює, що Денис аж ніяк не збирався помирати, він мріяв про сім'ю і дітей, не хотів прощатися з життям, але йому було важливо мати план на будь-яку ситуацію. Він розумів, що є імовірність того, що його життя обірветься.

Пара мріяла про сім'ю та дітей / Фото надане 24 Каналу

Це була єдина розмова закоханих на цю тему. Більше про таке не говорили. Згодом специфіка роботи Дениса змінилася, військового підвищили, він перейшов у секцію планування. Але навіть попри це все одно хотів брати участь в операціях, не міг послати туди своїх побратимів, а сам залишитися у безпечнішому місці.

Настя пригадує, що її наречений довгий час був польовим командиром. Разом зі своїм підрозділом вони заходили у тил ворога, звільняли території ціною свого життя та здоров'я. Після переведення на вищу посаду Денис також не міг просто сидіти на місці.

Уже після його загибелі побратими командира поділилися з Настею деталями служби Дениса. Дівчина почула речі, у які навіть важко було повірити.

Він не боявся смерті. У нього була велика ідейність, він знав, що і заради чого робить. Його головним принципом були слова: "Якщо хочеш змінити світ – почни з себе". Тому Денис завжди хотів своїм прикладом та діями показувати, як треба робити,
– додала наречена військового.

У перервах між службою закохані насолоджувалися життям / Фото надані 24 Каналу

Їхала до коханого, не знаючи, що його вже немає: про обставини загибелі

Коли Денис виходив на складні завдання, то завжди прощався з нареченою. Він розумів, що може не повернутися. Але у травні 2024 року настрій військового був інший: він з нетерпінням чекав на приїзд Насті. Дівчина мала квиток до Краматорська, там вони винайняли квартиру, хотіли провести вихідні разом.

Денис розпланував кожен день, у планах були прогулянки, кав'ярні, екскурсія містом. Перед тим він мав вихід на нічне завдання, відтак планував повернутися й одразу забрати наречену.

У понеділок він був на зв'язку. Сказав мені про нічний вихід, але не прощався. У нього була впевненість, що все буде добре. Вранці записав відео, розповів, що повернувся і зараз йде відпочити. Я нарешті змогла видихнути, бо знала, що найважче пройшло і поки можна не хвилюватися,
– пригадала дівчина.

У цей день вона також збиралася на роботу. Оскільки працювала адміністратором у великому закладі, мала багато справ. До того ж була запланована подія з великою кількістю гостей. Упродовж дня Настя надсилала Денису відео, розповідала про те, кого бачила, але ближче до вечора зрозуміла, що її повідомлення не переглянуті, коханого в мережі не було.

Я не панікувала до 22 години, бо розуміла, що можуть бути проблеми зі зв'язком або термінові справи. Зі мною була подруга, яка вдень передала від Дениса квіти. Він попросив її про це ще раніше. Вона мене заспокоювала, казала, що він скоро вийде на зв'язок,
– розповіла Настя.

Вночі дівчина ніяк не могла заснути, тому просто лежала на ліжку й чекала на повідомлення Дениса. У такій пізній порі до неї подзвонила бабуся нареченого, запитала, коли він останній раз виходив на зв'язок. Настя одразу почала її заспокоювати: сказала, що вранці з ним переписувалася та все добре.

"У мене в самої серце вилітало, але я знала, що бабуся – це дуже близька для Дениса людина, я не хотіла її лякати. Але вона розповіла мені, що до сестри Дениса дзвонили з лікарні: сказали, що він у важкому стані й шанси на життя дуже малі", – пригадала наречена воїна.

Військовий на фронті / Фото надане 24 Каналу

У такий критичний момент дівчина почала мислити раціонально. Вона вирішила, що до сестри дзвонили шахраї, щоб виманити гроші, адже насамперед про стан Дениса мали б повідомити батькам або нареченій. На жаль, таких випадків є безліч.

Тоді дівчина подзвонила до госпіталю, у якому нібито його лікували. Там відповіли, що людини з таким прізвищем у них немає. Настя тільки встигла видихнути, коли до неї знову передзвонили з лікарні й підтвердили, що її коханий у реанімації.

Я одразу купила квитки до Дніпра, але ще телефоном мені сказали, що шансів застати його живим дуже мало. І я не встигла… Приїхала о 14 годині, а він помер о 11:30,
– сказала Настя.

Коли вона їхала до лікарні, то рідні Дениса уже знали, що його серце зупинилося, але не хотіли про це говорити. Дівчину забрали з поїзда, везли до лікарні, і в цей час вона була впевнена, що встигне побачити коханого.

"Це такий сюр… Я зібрала речі, книжки, думала, що сидітиму біля нього, що все буде добре. Бо це ж Денис… Він не міг померти", – додала Анастасія.

Уже згодом дівчина зрозуміла, що з лікарні подзвонили до сестри, бо на момент початку служби батьки Дениса були за кордоном, а вони ще не встигли одружитися. Тому першою про все повідомили сестрі.

Життя воїна обірвалося 8 травня у лікарні Дніпра / Фото надане 24 Каналу

Коли Настя повернулася з Дніпра до Києва, то зайшла у їхню квартиру й побачила букет, який передала їй подруга від Дениса. Коли Настя тільки його отримала, то одразу написала коханому, а він сказав, що цей букет має нагадувати, як сильно він її любить. Побачивши його знову, дівчина зрозуміла, що жодна квітка не зів'яла.

"Він так про мене піклувався, постійно робив хороші вчинки. Навіть з фронту постійно надсилав квіти, замовляв поїсти. Денис завжди казав, що війна не має стати для нас перешкодою любити", – зазначила його наречена.

Приходила на цвинтар і лягала на могилу: про пережиття втрати

Після загибелі нареченого Настя замкнулася у собі. Поруч з нею завжди була мама: разом вони їхали у морг, вибирали труну, квіти, дівчина бачила тіло свого коханого, але все одно не могла прийняти, що він помер.

Навіть коли труну опускали у землю, я все одно не розуміла, що це він. Психіка настільки все заблокувала, що мені здавалося, ніби це не зі мною. Далі я просто сиділа цілими днями, кинула роботу, багато курила, продовжувала писати Денису, бо вірила, що він скоро вийде на зв'язок,
– пригадала дівчина.

Перший час поруч з нею була мама, але згодом Настя зрозуміла, що своїми емоціями тільки робить їй гірше. Тому попросила побути якийсь час на самоті, бо дуже потребувала цього, не хотіла когось бачити.

"Перші 40 днів я щодня приїжджала на його могилу, лягала на квіти й просто лежала. Мені здавалося, що я відчуваю тепло, бо Денис там. Я підтримувала себе тим, що ось він, поруч зі мною, я навіть можу до нього доторкнутися", – додала Анастасія.

Приблизно через два місяці прийшло усвідомлення, що коханого справді немає, але легше від цього не стало. Настя згадує, що у той час жила за інерцією. Вона дуже багато плакала, сиділа з фотографією Дениса, спала з його речами, які ще пахли ним.

Військового поховали на Берковецькому цвинтарі Києва / Фото АрміяInform

Перший час після трагедії дівчина описує як стан замороження – вона не відчувала нічого, не було навіть базових потреб: голоду, спраги, бажання спати чи ходити в туалет. Згодом, коли прийшло розуміння того, що сталося, – почалися дуже сильні істерики, крик, плач, панічні атаки.

Мені дуже сильно боліло й довго не відпускало. Біля мене були тільки найближчі, але і вони не знали, як зі мною поводитися, бо на щось я реагувала нормально, а на щось – агресією, криком, сльозами,
– пригадала Настя.

Згодом вона вирішила повернутися на роботу: сподівалася, що там зможе відволіктися, але стало ще важче. Більшість колег дивилися на неї з жалем, сумом, висловлювали співчуття, а найбільше, чого хотіла тоді Настя, – хоч трішки забути про трагедію. Вона шукала місце, де могла б так сильно не відчувати біль, де їй би про нього не нагадували.

Оскільки Настя дуже хвилювалася за Дениса, коли він був на службі, то ще раніше почала працювати з психотерапевтом. У момент найбільшого горя цей фахівець також був з дівчиною. Дуже допомогло, що у них склалися довірливі стосунки, тому Настя могла їй відкритися.

"Якщо я хотіла годину просто сидіти й мовчати, психотерапевт сиділа й мовчала зі мною. Саме вона порадила мені ретрит для дружин загиблих. Спершу організатори сказали, що мені зарано їхати, бо пройшло тільки три місяці, але я поїхала. Там зустріла неймовірних людей", – розповіла наречена Дениса Зеленого.

Це стало великою підтримкою: про те, що допомогло Насті втриматися

Саме ретрит у горах багато в чому допоміг Анастасії. Вона потрапила у коло людей, де всі одне одного розуміли. Там ніхто не засуджував за те, що вона не прийняла втрату, не змушував повірити, що її коханий загинув.

Пам'ятаю, я казала своїй мамі, що не вірю, що Дениса нема, а вона переконувала мене, що я мушу це прийняти, бо інакше не зможу жити. Але коли я приїхала на ретрит, то почула, що навколо люди, які так само вірять, що їхні рідні поруч, що вони не загинули. Це стало для мене великою підтримкою,
– поділилася дівчина.

Настя згадує про психологічні сесії, коло довіри, а чи не найбільше її вразив священник, який говорив дуже глибокі речі. Хоч дівчина не є вірянкою, але він зміг торкнутися її серця. Священник розповів, що втратив молодшого брата на Майдані, й говорив про це з погляду свого болю.

Така спільнота принесла Насті певне полегшення. Вона повернулася до Києва й змінила роботу на абсолютно спокійну, офісну, де немає людей. Дівчина цілеспрямовано хотіла ізолюватися, бо розуміла, що так їй буде легше.

Дуже довгий час у мене були проблеми зі сном, пам'яттю, з координацією. Я вожу машину й розумію, що стаю небезпечною для інших. Тоді психіатр порадив мені приймати антидепресанти. З ними я почала їсти, спілкуватися з людьми, перестала постійно вдягати навушники, щоб нікого не чути, навіть виходила з друзями на каву,
– додала Анастасія.

Сьогодні, через два роки після втрати, дівчина знайшла сили на ще одну роботу, соціалізацію, прогулянки. Разом з цим вона продовжує терапію, змушує себе виходити з дому, йти в найдальший магазин, присідати, щоб випустити гормон стресу. Але все це вона не називає повернення до повноцінного життя, бо сприйняття життя як такого – кардинально змінилося.

Настя та Денис були разом три роки / Фото надані 24 Каналу

Людям, які хочуть підтримати когось у втраті, Настя радить насамперед поцікавитися, якої допомоги вони потребують. Також варто розуміти, що однакові слова можуть по-різному звучати від кожної людини.

Якось я сиділа з подругою і плакала. Вона мовчала, слухала, а потім сказала, що коли йшла, то спіткнулася і впала. Це мене так розсмішило, я одразу почала сміятися. А на роботі все було по-іншому. Колектив дивився на мене іншими очима, не знав, як реагувати,
– пригадала Настя.

Також вона радить вміти вислухати й почути біль людини. На самому початку дівчина не говорила рідним про те, що відчуває, хвилювалася за їхній стан, емоції, не хотіла зробити боляче. Настя думала, що втрата – це її особистий тягар, який вона має нести сама. Насправді, коли інші люди готові його прийняти й розділити, це має велике значення.

Мріяв отримати його за життя: що Денис говорив про звання Героя України?

Дівчина досі відчуває присутність свого коханого. Вона зробила татуювання у пам'ять про нього, продовжує писати йому листи, запалює свічку біля фото та з ним говорить. А коли приходить на цвинтар, то хоче просто помовчати, посидіти поруч.

"До Дениса у мене була така ніжна любов, що сьогодні мене розриває на шматки від того, що я ніяк не можу її проявити. Я розумію, що він помер, але любов, ніжність, всі мої почуття – вони ж не минули… Буває, я цілую татуювання, яке з ним пов'язане, пишу листи, як колись він писав мені зі служби, казав, що це дуже романтично. Сьогодні для мене це можливість з ним поговорити", – зізналася дівчина.

Також вона пам'ятає усі настанови, які чула від Дениса, у неї в голові досі звучить його голос, який підтримує, додає сил, ніби постійно каже: "Ти все можеш. Ти все зробиш".

Ще за життя Денис Зелений обговорював з нареченою найвищу державну нагороду – звання Героя України. Військовий казав, що кожен, хто сьогодні захищає нашу країну є героєм, але негативно ставився до того, щоб це найвище звання присвоювати кожному. На думку Дениса, звання мають отримати лише найбільш гідні, сміливі, достойні.

"Він прагнув отримати цю нагороду ще за життя, рівнявся на командирів, які її мали. Коли після загибелі Дениса я дізналася, що він нагороджений званням Героя України, я подзвонила до його бабусі, і ми разом довго плакали. Я розуміла, що нагорода буде з ним лише на могилі. Але це велике досягнення, я пишаюся ним, і він би теж собою пишався", – додала наречена Дениса.

Найбільше цього хотів: про мрії Дениса Зеленого

Кожен день після 24 лютого Денис жив у контексті війни. Часто говорив нареченій, що поки на нашій землі триває війна, він робитиме все для її завершення. Але у майбутньому військовий мріяв про звичайні цивільні речі: подорожі до Грузії та Франції, мандрівки Україною, цікаву роботу, а найбільше – про маленьку донечку. Навіть обіцяв Насті, що їхню дитину він завжди носитиме на руках, любитиме понад усе.

Він хотів об'їздити машиною всю Європу, побачити Лувр, знайомитися з людьми. Але поки тривала війна – Денис найбільше мріяв про повернення наших кордонів, про становлення України, в якій житимуть люди з правильними цінностями. Він був великим патріотом, який дуже любив Україну,
– наголосила наречена Дениса Зеленого.

Дівчина впевнена, що її коханий понад усе хотів, аби його пам'ятали, як гідну, добру, веселу, творчу людину, яка дуже любила життя. Цією любов'ю він ділився з усіма навколо, часто говорив, що треба жити драйвово, нічого не боятися, сміливо йти за своїми мріями.

Воїн цінував кожну хвилину життя / Фото надане 24 Каналу

Денис був підтримкою для усіх своїх друзів і навіть після смерті залишається для них взірцем справжньої сили. Настя зізнається, що, коли їй дуже погано, вона згадує, що Денис завжди просив її не сумувати, бути зібраною і впевненою.

Сьогодні, через два роки після втрати, дівчина досі вчиться жити зі своїм болем. А під час нашої розмови інколи говорить про коханого у теперішньому часі. Адже її любов і пам'ять про Дениса – досі живі, так само як його легендарне фото, яке гуляє мережею, так само як його популярні відео, які щодня нагадують нам про плинність життя і ціну кожного прожитого дня.