Українські суди між війною, перевантаженням і стандартами ЄСПЛ: чому це питання вже не лише для юристів

Конференція щодо взаємодії національних судів України та Європейського суду з прав людини, яка відбулася у квітні за участі керівництва Верховного Суду, Конституційного Суду, Вищої ради правосуддя та президента ЄСПЛ Маттіаса Гіюамара, на перший погляд може здатися подією суто для професійного юридичного середовища.

Але насправді йдеться про значно ширше питання.

Про те, чи здатна Україна під час війни залишатися не лише державою, яка обороняється, а й державою, яка зберігає право як основу свого існування.

Це не абстрактна тема. Це питання, яке сьогодні стосується військовослужбовця, що не може домогтися належного лікування або перегляду висновку ВЛК. Родини зниклого безвісти, яка проходить кола бюрократії заради виплат. Людини, яку притягують до відповідальності без достатніх доказів. Судді, який працює в умовах надмірного навантаження. Адвоката, який бачить, як одна і та сама правова проблема в різних судах може отримати різну оцінку.

На конференції дуже чітко прозвучала думка: навіть у надзвичайно складних умовах війни українське правосуддя залишається частиною європейського правового простору, а практика ЄСПЛ має бути не формальною цитатою в судових рішеннях, а способом правового мислення. Про це, зокрема, говорили у контексті гармонізації судової практики, субсидіарності та спільної відповідальності національних судів і ЄСПЛ за захист прав людини.

І саме тут виникає головне питання: чи готова наша правнича спільнота не просто посилатися на ЄСПЛ, а реально працювати за його стандартами?

ЄСПЛ для України – це не "зовнішній суд", а дзеркало власних проблем

Україна давно звикла сприймати рішення Європейського суду з прав людини як щось, що приходить "після всього": коли людина вже пройшла національні суди, втратила роки, сили, гроші, довіру – і лише тоді звернулася до Страсбурга.

Але правильна логіка інша.

ЄСПЛ має працювати в Україні не в кінці шляху, а на його початку – у мисленні органу влади, у мотивуванні адміністративного рішення, у підході суду першої інстанції, в аргументації апеляції, у правових позиціях Верховного Суду.

Саме це, на мою думку, і було одним із головних сенсів конференції.

Президент ЄСПЛ Маттіас Гіюамар наголосив на солідарності з українською судовою системою, але водночас – на необхідності продовження судового діалогу. Не декларативного, а практичного. Через рішення, консультативні висновки, навчання, інституційну взаємодію і правильне розуміння ролей національних судів та ЄСПЛ.

У виступі окремо згадувалося, що внутрішні суди мають головну відповідальність за реалізацію Конвенції, бо саме вони найкраще знають суспільний, історичний і політичний контекст своїх країн.

Це дуже важлива теза для України.

Бо ЄСПЛ не повинен замінювати українські суди. Він має допомагати їм тримати стандарт.

Рішення "Олександр Волков проти України": незалежність суду не може бути красивою фразою

Показовим прикладом впливу ЄСПЛ на українську систему правосуддя залишається справа "Олександр Волков проти України".

Це рішення було згадане на конференції як одне з тих, що фактично стали поштовхом до системних змін у судовій владі. ЄСПЛ у цій справі встановив порушення прав судді Верховного Суду України у зв'язку з його звільненням, зокрема в аспекті права на справедливий суд та поваги до приватного життя. Рішення у справі "Олександр Волков проти України" було ухвалене 9 січня 2013 року.

Чому ця справа важлива не лише для суддів?

Тому що незалежність суду – це не привілей судді. Це гарантія для людини.

Якщо суддя залежний, політично вразливий або не захищений від свавільного дисциплінарного тиску, то громадянин також не захищений. Бо тоді суд перестає бути арбітром і ризикує стати продовженням адміністративної вертикалі.

На конференції прямо зазначалося, що рішення у справі Волкова показало: незалежність судді не може бути декларативною, вона потребує реальних інституційних гарантій. У відповідь Україна змінила підходи до судоустрою, призначення і звільнення суддів, а також посилила роль органів суддівського врядування.

Це важливо пам'ятати саме зараз, коли судова система працює під тиском війни, суспільних очікувань, кадрового дефіциту і величезного навантаження.

Перевантаженість судів – це вже питання доступу до правосуддя

У своїх попередніх публікаціях я вже звертав увагу на проблему, про яку часто говорять усередині професії, але недостатньо голосно – перевантаженість судової влади.

Це не технічна проблема апаратів судів. Це проблема права людини на справедливий суд.

Коли суддя має надмірну кількість справ, коли апарат суду недоукомплектований, коли засідання відкладаються, коли рішення готуються в умовах постійного дефіциту часу, страждає не статистика. Страждає людина.

Бо для громадянина справа в суді – це не "одиниця навантаження". Це пенсія. Звільнення зі служби. Виплата родині військового. Доступ до лікування. Майно. Борг. Захист від незаконного рішення органу влади.

На конференції голова Вищої ради правосуддя прямо говорив, що судова система України тривалий час працює в умовах величезного дефіциту суддів, працівників апаратів судів і системного недофінансування, а війна лише поглибила ці проблеми. Окремо були названі завдання подолання кадрового дефіциту, оптимізації мережі судів і цифровізації процедур правосуддя.

Тому коли ми говоримо про стандарти ЄСПЛ, не можна зводити все лише до красивих правових позицій. ЄСПЛ – це не лише про те, що написано в рішенні. Це також про те, чи може людина реально, в розумний строк, отримати судовий захист.

Перевантажений суд не завжди здатен бути ефективним судом.

І це треба чесно визнавати.

"Юрій Миколайович Іванов проти України": проблема, яка досі болить

Ще одне рішення, яке прямо стосується довіри до правосуддя, – "Юрій Миколайович Іванов проти України".

Це пілотне рішення ЄСПЛ від 15 жовтня 2009 року стосувалося системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні та відсутності ефективного засобу юридичного захисту. ЄСПЛ констатував порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

Ця справа – болюча для України.

Бо що означає судове рішення, якщо воно не виконується?

Для юриста – це проблема виконання судових рішень.Для держави – структурна проблема правосуддя. Для людини – відчуття обману.

Людина виграла суд. Отримала рішення іменем України. Але реального результату немає. У такій ситуації право перетворюється на папір.

На конференції це рішення також було згадане як одне з тих, що виявило одну з найболючіших структурних проблем України – системне невиконання рішень національних судів, що стало підставою для реформування виконавчого провадження і створення інституту приватних виконавців.

І тут знову повертаємося до питання довіри.

Довіра до суду залежить не лише від якості рішення. Вона залежить від того, чи відчуває людина, що це рішення має силу.

Україна проти Росії: ЄСПЛ як інструмент фіксації історичної правди

Окремий блок конференції був присвячений ролі ЄСПЛ у справах проти Росії.

І це вже не лише про індивідуальні права. Це про документування історичної правди, юридичну оцінку агресії та відповідальність за масові порушення прав людини.

У справі "Україна проти Росії щодо Криму" Велика палата ЄСПЛ 25 червня 2024 року встановила численні порушення Конвенції у зв'язку з адміністративною практикою Росії в окупованому Криму після 2014 року. Йшлося, зокрема, про порушення права на життя, заборони нелюдського поводження, свободи релігії, свободи вираження поглядів та інших гарантій.

Ще більш масштабним стало рішення у справі "Україна та Нідерланди проти Росії" від 9 липня 2025 року. ЄСПЛ визнав Росію відповідальною за широкомасштабні та грубі порушення прав людини у зв'язку з конфліктом в Україні з 2014 року, включно з подіями, пов'язаними зі збиттям рейсу MH17, а також порушеннями після початку повномасштабного вторгнення.

Ці рішення важливі не лише як юридичні документи.

Вони важливі як відповідь тим, хто намагається розмити реальність війни, поставити знак рівності між агресором і жертвою або перетворити міжнародне право на політичну декорацію.

ЄСПЛ у цих справах фактично фіксує: агресія Росії – це не лише порушення міжнародного порядку, а й масові порушення конкретних людських прав.

Війна не скасовує стандарту справедливого суду

Найскладніше питання для України сьогодні – як поєднати безпеку і права людини.

І тут важливо не впасти в крайнощі.

З одного боку, держава має право захищатися. Війна створює реальні загрози. Органи влади змушені ухвалювати швидкі й складні рішення. ЄСПЛ у своїй практиці визнає, що держави мають певну свободу розсуду в питаннях безпеки, особливо коли йдеться про загрозу суверенітету, територіальній цілісності та демократичному порядку.

На конференції президент ЄСПЛ, зокрема, згадував справу "Борзих проти України" 2024 року, де Суд враховував контекст сучасних викликів державній безпеці, що виникають унаслідок військового конфлікту, і необхідність поваги до оцінки національних органів у питаннях, які потребують знання історичного, соціального і політичного контексту.

Але з іншого боку, воєнний стан не означає автоматичного зняття вимог до законності, мотивованості та пропорційності.

Якщо орган влади ухвалює рішення – він має його обґрунтувати.

Якщо людину обмежують у правах – має бути зрозуміло, на підставі якого закону, з якою метою і чому саме такий захід є необхідним.

Якщо військовослужбовець просить направлення на лікування або ВЛК – не можна відповідати формально, не аналізуючи медичні документи.

Якщо ТЦК притягує особу до відповідальності – доказом не може бути припущення або внутрішня відмітка в інформаційній системі.

Якщо родина військового звертається за соціальною гарантією – держава не повинна створювати для неї лабіринт із довідок, відмов і формальних посилань.

Саме в таких справах стандарти ЄСПЛ мають найбільше значення. Не в теорії, а в повсякденній практиці.

Проблема не в тому, що суди цитують ЄСПЛ. Проблема в тому, як вони це роблять

На конференції прозвучала ще одна важлива думка: практика ЄСПЛ не повинна використовуватися механічно.

Із цим важко не погодитися.

У судових рішеннях іноді можна побачити ситуацію, коли ЄСПЛ цитується "для ваги". Формально. Без зв'язку з фактичними обставинами справи. Без пояснення, чому саме ця правова позиція релевантна. Іноді – навіть із некоректним перекладом або вирваною з контексту тезою.

Але роль суду не в тому, щоб прикрасити рішення посиланням на Страсбург.

Роль суду – зрозуміти стандарт і застосувати його до конкретної української ситуації.

На конференції прямо зазначалося, що роль суддів полягає не в механічному копіюванні рішень ЄСПЛ, а в адаптації стандартів Конвенції до українського правового поля, особливо в умовах воєнного та майбутнього післявоєнного стану.

Консультативні висновки ЄСПЛ: шанс не чекати помилок роками

Окремо варто згадати Протокол №16 до Конвенції.

Вперше Верховний Суд України звернувся до ЄСПЛ із запитами про консультативні висновки. На конференції це було названо новим форматом прямого юридичного діалогу між судами. Зазначалося, що Велика палата ЄСПЛ уже завершила розгляд першого запиту Верховного Суду 4 лютого 2026 року.

Це важливо.

Бо раніше логіка часто була такою: національна система помиляється, людина проходить усі інстанції, потім роками чекає рішення ЄСПЛ, після чого держава визнає проблему.

Протокол №16 дає іншу можливість: поставити складне правове питання до ЄСПЛ ще до того, як помилка стане масовою.

Для України це може бути особливо важливо у справах, пов'язаних із війною, житлом, майном, мобілізацією, правом на сімейне життя, цифровими обмеженнями, доступом до інформації та відповідальністю держави.

І це той напрям, який варто розвивати.

Судова система не витримає лише на ентузіазмі

У професійному середовищі часто є небезпечна звичка говорити про стійкість судової системи так, ніби вона може триматися нескінченно.

Так, українські суди вистояли після 24 лютого 2022 року. Так, судді працювали під обстрілами, у прифронтових регіонах, у судах із нестачею кадрів, у справах, де навантаження виходить за межі нормального.

Але стійкість не можна плутати з невразливістю.

Якщо система роками працює в умовах дефіциту суддів, недофінансування, перевантаження і постійного зростання кількості складних спорів, це неминуче впливає на якість правосуддя.

І тут питання не лише до судової влади. Це питання до державної політики.

Бо не можна одночасно вимагати від судів європейських стандартів, швидкості, якості, доступності, однаковості практики – і не забезпечувати для цього належних умов.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово показував: проблема справедливого суду – це не лише поведінка конкретного судді. Це також організація системи.

Якщо система побудована так, що людина роками чекає рішення або не може його виконати, то порушення прав людини закладене вже на рівні державної організації.

Чому це має значення саме для громадян

Для пересічного читача вся ця дискусія може здаватися далекою.

ЄСПЛ. Верховний Суд. Конституційний Суд. Протокол №16. Субсидіарність. Конвенція.

Але насправді це дуже близько.

Коли суд скасовує незаконну відмову у відстрочці – це стандарт прав людини.

Коли суд зобов'язує орган влади повторно розглянути заяву військовослужбовця – це стандарт прав людини.

Коли суд перевіряє, чи мав ТЦК докази для штрафу – це стандарт прав людини.

Коли суд визнає, що формальний підхід ВЛК не врахував реального стану здоров'я – це стандарт прав людини.

Коли держава виконує рішення суду – це стандарт прав людини.

ЄСПЛ починається не в Страсбурзі. Він починається в українському суді першої інстанції.

І саме там вирішується, чи буде людина вважати державу справедливою.

Конференція щодо взаємодії національних судів та ЄСПЛ була важливою не тому, що на ній прозвучали правильні слова.

Вона важлива тому, що показала: Україна вже не може дозволити собі формальне ставлення до європейських стандартів.

Під час війни право не стає менш важливим. Воно стає важчим. Складнішим. І водночас – необхіднішим.

Українські суди сьогодні мають одночасно виконувати кілька завдань: захищати права людини, враховувати воєнний контекст, не підміняти державну безпеку свавіллям, забезпечувати єдність практики, працювати з практикою ЄСПЛ і при цьому витримувати колосальне навантаження.

Це завдання складне.

Але саме від нього залежить, якою буде Україна після війни.

Сергій Острик, адвокат