Своїм життям захистили інших: військові дослідники розповіли про своїх однополчан, які загинули під час дослідження ворожої зброї

Військові науковці — це ті, хто першим «розмовляє» з ворожими технологіями, щоб інші могли їм протистояти.

Полковник Олексій Колос та старший лейтенант Євген Грабар належали саме до таких фахівців. Вони не просто досліджували зброю противника — вони робили її зрозумілою для українського війська, перетворюючи ризик на знання, а знання — на врятовані життя. Їхня робота залишалася за лаштунками фронту, але її значення було не менш вирішальним.

Це інтерв’ю — не лише про науку і війну. Це розмова про людей, які свідомо обрали найнебезпечніший напрям досліджень, про професійну відданість і ціну, яку інколи доводиться за це платити. Їхні побратими згадують не лише обставини служби, а й характер, принципи та внутрішню силу тих, хто загинув, виконуючи свій обов’язок.

— Що насправді означає «досліджувати ворожу зброю» в умовах війни — де пролягає межа між наукою і прямим ризиком для життя?

— Йдеться не про лабораторії у звичному сенсі, а про аналіз ворожої техніки, боєприпасів чи їх фрагментів, застосованих по території України, прямо в польових умовах. Це ідентифікація та розбирання систем, щоб зрозуміти принцип дії і, в першу чергу, щоб відпрацювати способи її безпечного знешкодження, а в подальшому — дослідити з пошуком «слабких місць» для захисту або протидії, а також з метою відтворення або модифікування технологій для власних потреб.

Це, безумовно, належить до таких сфер, як військова інженерія та вибухотехніка.

У мирному контексті наука передбачає: контрольоване середовище, повторюваність експериментів, мінімізацію ризиків.

У війні ці умови часто відсутні або значно обмежені.

— Полковник Колос присвятив інституту 15 років життя. Яким він був як керівник науково-дослідного відділу? Які якості дозволяли йому поєднувати досвід сапера-практика та вченого?

— В Інститут Олексій Колос прийшов вже маючи певний досвід викладацької діяльності і значний досвід практичного розмінування — більше ніж 4 тисячі знешкоджень різних вибухонебезпечних предметів.

За час проходження служби в Інституті Олексій Колос зарекомендував себе досвідченим фахівцем інженерних військ. Перебуваючи на посадах наукового співробітника, старшого наукового співробітника, заступника начальника науково-дослідного відділу, опанував методи досліджень та випробувань дослідних зразків вітчизняної інженерної техніки та інженерних боєприпасів.

За професійну майстерність та вміння організовувати науково-технічну діяльність був призначеним начальником науково-дослідного відділу.

За участь у розмінуванні нагороджений відзнакою «За розмінування» І ступеня.

Брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. У співпраці з колегами по цеху відпрацьовував рекомендації щодо порядку знешкодження мінно-вибухових сюрпризів і саморобних вибухових пристроїв, впроваджував це в практику навчання та діяльності військових саперів.

З початком повномасштабного вторгнення рф застосував свої уміння та професійні навики сапера-практика під час дослідження засобів ураження ворога, розробив методики розмінування тих зразків, які вперше застосовувалися рф і реальна конструкція яких ще не була відомою навіть розвідкам передових країн-партнерів.

— Євген Грабар прийшов до Інституту з наукового середовища КПІ та Інституту електрозварювання імені Патона. Наскільки унікальними були його знання у сфері дослідження вибухових процесів та особливостей виробництва продукції із застосуванням вибухових речовин для військової науки?

— Євген прийшов до Інституту за мобілізацією з Науково-інженерного центру «Металообробка вибухом» Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона у 2023 році з унікальними знаннями про вибухові речовини. Він володів не просто технологіями поводження з вибуховими речовинами на підприємствах, але й мав досвід розробки нових методів споряджання різного роду зарядів та впровадження їх в дослідне виробництво.

Євген швидко аналізував технічну документація та доступну наукову літературу, публікації та патенти для розуміння особливостей вибухових процесів і визначення ступеня впровадження описаних явищ в серійних конструкціях ворожої зброї.

Його знання стали неоціненними під час досліджень бойових частин засобів ураження ворога, оцінювання рівня їх технологічності, дослідження принципів дії та ефективності. Це надало змогу надавати конструктивні рекомендації щодо удосконалення та усунення недоліків зі спорядження вітчизняних боєприпасів, зокрема «скидів», та пришвидшити їх масштабування багатьом виробникам, які бралися за справу з нуля.

— Що особисто для вас означає подвиг військового науковця і чим він відрізняється від подвигу на передовій?

— Військовий науковець стикається з новим, як правило невідомим, і для отримання нових спеціальних знань його інтуїція стає в пріоритеті. Він у процесі дослідження виявляє нові технологічні рішення, особливості конструкції, принципи функціонування задля вироблення пропозицій до протидії загрозам від ворожого озброєння та з метою впровадження цього досвіду в нові зразки озброєння.

Ці дослідження залишаються поза кадром загальних зусиль Сил оборони, вони не потрапляють на популярні блоги, але саме такі знання працюють на перевагу на полі бою, на зменшення ризиків втрат.

Об’єкти дослідження можуть бути нестабільними, частково зруйнованими, а інколи й спеціально замінованими, бо немає гарантії, що система не має пасток чи самознищення, час на аналіз обмежений (ти працюєш «тут і зараз»).

І тоді наука починає втрачати свою «чистоту» — вона стає інструментом негайного реагування.

Де починається прямий ризик для життя? Межа пролягає не стільки по знаннях, скільки по контролю над ситуацією:

— якщо ти повністю контролюєш об’єкт — це ближче до науки;

— якщо об’єкт потенційно контролює тебе (може вибухнути, активуватися) — це вже зона виживання.

Типові ризики: приховані детонатори або «пастки», пристрої самоліквідації, невідомі матеріали чи токсичні компоненти, помилки через втому або поспіх, відсутність повної інформації про конструкцію.

Цим займаються не «звичайні вчені», а спеціалісти на стику: сапери, військові інженери, фахівці з розмінування (EOD), розвідка.

Їхня робота — це не стільки відкриття нового, скільки швидке розуміння і нейтралізація загрози. Головна різниця: у класичній науці помилка — це дані, а на війні помилка — це часто травма або смерть.

— З якими найбільш небезпечними або технологічно складними зразками ворожого озброєння доводилося працювати вашим фахівцям?

— Вся сучасна зброя є технологічно складними зразками. Нові зразки ворожого озброєння завжди були, є і будуть небезпечними, доки військові практики і науковці не проведуть повний цикл досліджень. А в умовах частих модернізацій та постійного удосконалення ворогом конструкцій найбільш вживаних засобів ураження небезпечність залишається завжди, а нова технологічна складність виникає неочікувано.

Вперше в середині 2022 року нашим фахівцям довелося познайомитися з новими інженерними мінами дистанційного мінування ПОМЗ-2М. Ці міни встановлюються системою дистанційного мінування «Зємлєделіє».

Це принципово нова система, яка є на озброєнні інженерних військ ворога. В нас таких систем немає. Дослідження цих мін дало змогу зрозуміти принцип дії, її конструкцію та відпрацювати рекомендації щодо порядку її знешкодження і провести навчання військових саперів та фахівців вибухотехнічних служб.

У 2023 році наші фахівці провели заходи зі знешкодження бойової частини аеробалістичної ракети «Кинджал». Складнощі полягали в її розташуванні. Так, узимку 2022-2023 років ворог атакував об’єкти критичної інфраструктури, а саме енергетичний сектор.

Під час огляду одного з таких об’єктів у Львівській області в приміщенні працівники підприємства виявили залишки ракети. Після огляду місця влучання ракети працівники ДСНС виявили невідому бойову частину. Ідентифікувати цей невідомий засіб ураження ніхто не зміг, тому для розв’язання проблемної ситуації були залучені фахівці нашого інституту, серед яких були полковник Олексій Колос та лейтенант Євген Грабар.

У процесі огляду місця влучання ракети наші фахівці ідентифікували як залишки аеробалістичної ракети «Кинджал». Бойова частина не вибухнула, тож був ризик для життя працівників, і це унеможливлювало роботи з відновлення всього об’єкта критичної інфраструктури.

Під час детального обстеження було вирішено знешкодити бойову частину (вилучення підривників) та вилучення бойової частини із самого приміщення з подальшим транспортуванням її до місця більш глибокого дослідження.

Операція була досить складна у зв’язку з тим, що бойова частина застрягла в будівлі на висоті близько 30 м, вона тривала більше ніж 8 годин.

Доречно пригадати, що дещо пізніше Євген Грабар вилучав нерозірвану бойову частину ракети «Кинджал» з подвір’я азербайджанського посольства у м. Київ, де вона зайшла на глибину близько 10 метрів.

Це приклади того, як наука може і впливає на оперативне ухвалення правильних рішень, а досвід поводження з вибухонебезпечними предметами та практичні навички з розмінування у поєднанні з науковими знаннями стають ключовими.

Потім наші фахівці безпосередньо брали участь у знешкодженні засобів повітряного нападу, балістичних та крилатих ракет, запущених з носіїв наземного, повітряного та морського базування, всіх модифікацій шахедів та інших БПЛА.

Це не тільки започатковувало практику розмінувань, але й давало широкі можливості для проведення більш глибоких досліджень зразків іншими фахівцями інституту, залучати до цієї практики вітчизняних та закордонних спеціалістів.

— Які завдання виконували полковник Олексій Колос та старший лейтенант Євген Грабар у момент своєї останньої місії?

— Завданнями було дослідити бойові частини БПЛА «Герань-2», що є наймасовішими засобами повітряного нападу ворога. З 2022 року арсенал бойових частин цих ударних апаратів постійно змінювався та деякою мірою ставав потужніший (так від першої бойової частини 35 кг маса зросла до 50 кг та згодом до 90 кг).

Зміна конструкції бойової частини, складу вибухової речовини, форм уражаючих елементів потребують постійного дослідження з метою визначення вибухових навантажень та характеру ймовірних руйнувань. Це дає змогу виробляти пропозиції з фізичного захисту військових об’єктів та об’єктів критичної інфраструктури держави від таких засобів ураження.

Це була вже відома для нас бойова частина масою 50 кг осколково-фугасної запалювальної дії. За тривалий час в ній змінювався тип вибухової речовини, властивості якої ми не знали. Крім того, в конструкції бойової частини передбачалися додаткові енергетичні сполуки, які теж певний час нам були невідомі. Все це потребувало постійного процесу дослідження.

— Яку спадщину залишили після себе Олексій Колос і Євген Грабар — у професійному й людському вимірі?

Наші побратими залишаються в наших серцях назавжди. Вони поклали на вівтар науки своє життя для забезпечення наближення нашої перемоги.

Фактично за короткий час Олексій Колос, Євген Грабар у співпраці з іншими фахівцями відпрацювали технології знешкодження бойових частин значної номенклатури ворожої зброї: інженерних боєприпасів (протипіхотних мін ПОМЗ-2М), балістичних («Іскандер-М», «Кинджал, іранських КН-23 і КН-24) і крилатих ракет (Х-101 різних модифікацій, «Калібр», «Циркон», Х-22, Х-59, Х-69, Х-55, «Іскандер-К»), а також та БПЛА (Shahed-136 і «Герань» всіх модифікацій, «Ланцет», «Куб», «Орлан», Молнія») тощо.

Вони провели безліч методичних тренувань у різних регіонах України з фахівцями вибухотехнічної служби НП України, піротехнічної служби ДСНС та організували курс підготовки саперів з поводження (знешкодження) засобів повітряного нападу в 143-му об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля».

За самовідданість своїй справі неодноразово нагороджувалися відзнаками МОУ, ГШ ЗСУ, ДСНС та СБУ.

Сподіваємось, що їхня справа буде продовжена в ім’я науки та захисту нашої Батьківщини.

— Чи можна сказати, що сучасна війна — це війна не лише армій, але й технологій? Яку роль у ній відіграють наукові установи?

— Безумовно, і насамперед тому, що сучасна війна — це протистояння технологій та інтелекту. Кінцевий результат переваги на полі бою сьогодні залежить не лише від кількості вояків, а суттєвою мірою визначається якістю алгоритмів та інженерних рішень.

У книзі «Вояки. Цікава наука про людей на війні» (Grunt: The Curious Science of Humans at War) Мері Роуч описує внесок науковців, які працюють на армію, дуже влучною фразою: «На кожного генерала та на кожного нагородженого медаллю Пошани припадає сотня науковців, чиїх імен ви ніколи не знатимете…».

Діяльність саперів у роботі із засобами повітряного нападу ворога сьогодні є одним із найскладніших інженерних завдань. Це поєднання класичного розмінування з високими технологіями. З початку повномасштабної агресії до середини 2022 року працівники вибухотехнічних служб діяли чітко за інструкціями й знешкоджували всі виявлені фрагменти.

Проте швидко до всіх прийшло розуміння, що підірвані фрагменти — це безцінний фактаж для досліджень, і насамперед задля захисту й протидії, а тому досвід військових науковців зі знешкодження доступних фрагментів миттєво поширювався серед вітчизняних та закордонних спеціалістів.

Завдяки цьому стало можливим отримувати унікальну й достовірну інформацію щодо особливостей будови, хімічні склади вибухових та пірофорних речовин, палив, матеріалів конструкцій.

Виявлення фактів широкого застосування іноземних мікросхем та радіоелементів та їх фіксація в конкретних зразках російської зброї забезпечили розгортання безпрецедентної міжнародної санкційної політики. А це робота тисяч аналітиків з відстеження ланцюжків поставки до рф радіоелементів, матеріалів, технологій та їх блокування.

Ну, і нарешті, розроблення численних засобів протидії, насамперед, РЕБ — це результат досліджень функціонування засобів ураження ворога на основі аналізу збережених фрагментів.

І це продукт спільної і наполегливої роботи багатьох наукових установ, провідних вітчизняних та закордонних підприємств. В підсумку цикл постачання для фронту оновленої та ефективної вітчизняної та поставленої за МТД закордонної зброї суттєво скорочується.

— Що є найнебезпечнішим у цій роботі: самі зразки, умови їх дослідження чи чинник часу?

— Не існує одного «найнебезпечнішого» чинника — ризик виникає на перетині всіх трьох. Але якщо ранжувати, то найчастіше вирішальним стає втрата контролю над ситуацією, а її зазвичай запускає чинник часу в поєднанні з небезпечністю самих зразків.

Самі зразки — базова загроза, це те, що може вбити саме по собі: пошкодження конструкції досліджуваних фрагментів у разі падіння, нестабільні вибухові речовини, невідомі механізми активації, «пастки» або подвійні системи підриву.

Проблема в тому, що ти не знаєш, чи об’єкт уже частково пошкоджений, чи є приховані елементи і як він поводиться поза штатними умовами. Тобто це постійний ризик, який ніколи і нікуди не зникає.

Умови — те, що підсилює ризик, навіть відносно зрозумілий об’єкт стає небезпечнішим через польові умови (бруд, холод, волога), обмежене обладнання, відсутність лабораторного контролю, шум, стрес, можливі обстріли. У мирний час ти мінімізуєш змінні, тут — навпаки, вони неконтрольовані.

Чинник часу — головний «множник небезпеки». Ось де все реально ламається. Час тисне через необхідність швидко отримати інформацію, ризик повторного удару або зміни ситуації, командний тиск («потрібно вже зараз»), інколи особиста мотивація («там теж мене чекають на допомогу») — і саме дефіцит часу змушує пропускати окремі перевірки, збільшує ймовірність помилки, знижує концентрацію.

Тобто сам по собі час не вибухає — але він змушує людей діяти так, що вибух стає ймовірнішим.

Тому професіонали в цій сфері часто повторюють просту, майже грубу істину «Тебе вбиває не вибухівка — тебе вбиває поспіх поруч із нею».

— Як результати ваших досліджень впливають на захист українських військових та критичної інфраструктури?

— Результати такого типу досліджень майже ніколи не є розлогими «науковими публікаціями». Вони швидко перетворюються на дуже практичні речі, які прямо впливають на виживання людей і стійкість систем.

Коли аналізують ворожі засоби ураження, ключове питання — не «як це зроблено», а «як це зупинити або пережити». Звідси з’являються оновлені інструкції та протоколи безпеки (як діяти під час виявлення, як ідентифікувати, як не активувати випадково), зміни в екіпіруванні (наприклад, додатковий захист від конкретних типів ураження), тактичні корективи — як рухатися, де ховатися, що уникати. І часто це дуже конкретні речі зміна дистанцій, кутів укриття, поведінки техніки — дрібниці, які прямо знижують втрати.

Як це впливає на критичну інфраструктуру? Тут логіка схожа, але масштаб інший. Результати аналізу дозволяють зрозуміти, які об’єкти найбільш уразливі, визначити, як саме відбувається ураження, адаптувати захист (фізичний, організаційний або комбінований) і це може означати зміну розташування обладнання, додаткове укриття або розосередження, перегляд систем реагування та відновлення.

Найважливіше — це швидкість впровадження.

Це не класична наука, це цикл: спостереження → аналіз → рішення → негайне застосування. Тоді це реально рятує життя. Тобто це постійна «гонка адаптацій».

Це великий комплекс робіт, де на основі досліджень уражаючої дії нових бойових частин ворожих засобів відкореговано державні будівельні норми, а тому, починаючи від конструкцій цивільних та промислових будівель, укриттів та їхніх підвальних приміщень, всі будівельні проєкти, а відповідно й роботи з будівництва та відновлення в державі отримали суттєві зміни.

— Чому важливо пам’ятати імена тих, хто працює «за кадром» війни?

— Пам’ятати тих, хто працює «за кадром» війни, важливо не з формальності й не лише з поваги.

Вони формують результат, який не видно, більшість рішень, що рятують життя, з’являються не на передовій. Інженери, які змінюють конструкції захисту; сапери, які знешкоджують загрози до того, як їх хтось побачить; аналітики, які виявляють закономірності. Без них «видимий» героїзм просто не мав би на що спиратися.

Це коригує уявлення про саму війну, коли пам’ятають лише тих, хто безпосередньо в бою, виникає спотворення, ніби все вирішує лише сила і ризик, ніби підготовка, аналіз і інженерія — другорядні.

Насправді сучасна війна — це поєднання військової інженерії, логістики та аналітичних даних, і без цих складових фронт просто «сліпий».

Це питання пам’яті й справедливості. Частина цих людей працює в тих самих небезпечних умовах, ризикує життям без «видимого» моменту героїзму. Як і в історії, багато критичних ролей були оцінені значно пізніше — хоча без них результат був би іншим.

Це формує майбутнє. Кого пам’ятають — тим хочуть стати. Пам’ять у цьому випадку — це не символічний жест, це спосіб правильно розподіляти увагу і ресурси, зменшувати ризики в майбутньому, не втрачати тих, хто робить війну менш смертельною.