Справжня причина, чому Трамп зазнає невдач в Ірані

Одна із ключових проблем американської стратегії щодо Ірану – це цілепокладання. Чого, власне, хоче досягти адміністрація Трампа? Проблема в тому, що американці декларують три можливі цілі, але жодну не переслідують послідовно.

• Американська стратегія щодо Ірану має три цілі, але жодну не переслідують послідовно.
• Адміністрація США намагається поєднати максималістські вимоги з небажанням воювати та веденням переговорів, що призводить до суперечностей і відсутності стратегічного результату.

Одна із ключових проблем американської стратегії щодо Ірану – це цілепокладання. Чого, власне, хоче досягти адміністрація Трампа? Проблема в тому, що американці декларують три можливі цілі, але жодну не переслідують послідовно.

Нумо розбиратися детальніше. Про це пише Ігор Семиволос.

Читайте також Чому один "голий король" виживає, а інший – приречений: головна різниця між Трампом і Путіним

Які у США цілі щодо Ірану?

Перша ціль – свобода судноплавства в Ормузькій протоці. Нагадаю, що до 28 лютого 2026 року це був очевидний факт. Наскільки я спроможний розуміти, досягти цього можна – і доволі швидко – дипломатичними інструментами. Достатньо для початку зняти подвійну блокаду: американську та іранську.

Наступна ціль – нерозповсюдження ядерної зброї – також досяжна через перевірені механізми: обмеження збагачення, інспекції, скорочення запасів. Тобто повернення до формату ядерної угоди 2015 року, з якої США при першій каденції Дональда Трампі вийшли у 2018 році.

Ну і, врешті-решт, – усунення регіонального впливу Ірану, що, по факту, є зміною режиму, хоча адміністрація цього прямо не визнає.

Що не так з американськими цілями?

Адміністрація риторично тяжіє до третьої цілі, але практично не готова платити її ціну (тривала війна, війська "на землі", роки конфлікту). Водночас вона веде переговори з тим самим режимом, якого нібито хоче усунути, – і вимагає від нього поступок, рівнозначних капітуляції.

Це принципова суперечність: максималістські вимоги + небажання воювати + переговори з противником – і все це одночасно. Іран не вважає себе переможеним, тому не капітулює. Політика застрягла між двох стільців: тиск є, результату немає.

Ще одна проблема, на яку варто звернути увагу, – фактичні дані ігноруються або підганяються під бажаний результат. Наприклад, у питанні іранської блокади був розрахунок, що морська блокада швидко "задушить" Іран: за 13 днів іранські сховища нафти заповняться, експорт зупиниться, а економічний тиск змусить Іран капітулювати.

Але реальна картина виявляється інакшою. Міад Малекі – колишній старший стратег із санкцій Міністерства фінансів США, нині старший науковий співробітник Foundation for Defense of Democracies і один із прихильників блокади – в інтерв'ю Fox News уточнив часову лінію. За його оцінками, наземні сховища заповняться за 7 – 14 днів, після чого Іран може "купити кілька тижнів", заповнюючи танкери у Перській затоці.

З урахуванням 21 дня, протягом яких блокада вже діє, реальний буфер становить 64 – 79 днів – і це лише до моменту, коли сховища переповняться.

Показово, що навіть прихильник блокади визнає: часова лінія виявилася значно довшою за початкові 13 днів. Це не технічна похибка в розрахунках, а системне нерозуміння того, як Іран підготувався до санкційного тиску.

Доки США не дадуть чіткої відповіді на базове запитання, чого саме вони хочуть від Ірану, жодна часова лінія не матиме значення. Політика, яка одночасно вимагає капітуляції, уникає війни і веде переговори, приречена застрягти між двох стільців: тиск зростає, але стратегічного результату немає. А ціну цієї невизначеності платять світові енергетичні ринки – і звичайні іранці.

Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.

Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка зʼявилася на нашому сайті - напишіть нам на скриньку s.mindzhosa@24tv.com.ua