Росія та Іран – стратегічні партнери, а не союзники: Ханна Нотте про війну, нафту та зміну балансу сил

Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну Ханна Нотте перебувала в Москві на конференції. Люди святкували "День захисника Вітчизни" – пили, веселилися. І майже ніхто з тих, хто мав би розуміти ситуацію, не вірив, що велика війна справді почнеться. 

"Вони думали, що це тиск, тактика, але не реальне вторгнення", – згадує Ханна, яка залишила Росію 23 лютого 2022 року – буквально напередодні катастрофи. Відтоді експертка, яка вивчає РФ, більше там не була.

Сьогодні Нотте – директорка Євразійської програми з нерозповсюдження в James Martin Center for Nonproliferation Studies. Вона спеціалізується на російській зовнішній політиці, Близькому Сході та контролі над озброєннями.

Нотте роками досліджує, як Росія проєктує силу за межами своїх кордонів. В інтерв'ю "Українській правді" вона пояснює, чому війна навколо Ірану наразі приносить Росії більше вигод, ніж може здаватися, але водночас несе довгострокові ризики; чому Москва і Тегеран залишаються стратегічними партнерами, але не союзниками; а також як Україна несподівано стала новим гравцем на Близькому Сході.

– Ви досліджуєте російську зовнішню політику на Близькому Сході. Чи є нинішня війна навколо Ірану радше можливістю чи проблемою для Росії?

– Я думаю, що в короткостроковій перспективі вигоди та можливості для Росії переважають ризики. За останні приблизно шість тижнів (інтерв'ю було записане 15 квітня – УП) ми вже побачили кілька таких вигод. Я думаю, що найважливішою з них є відновлення здатності Росії експортувати нафту та зростання цін на нафту.

Міжнародне енергетичне агентство заявило напередодні, що доходи Росії від продажу нафти у березні подвоїлися порівняно з лютим. І це відбувається в той момент, коли Росія має рекордний бюджетний дефіцит. Тож це надзвичайно зручний момент для Росії – він дає російській економіці певний простір для маневру.

Друга вигода для Росії – це перенаправлення ракет-перехоплювачів для систем Patriot з України до союзників США в Перській затоці – арабських держав Затоки. Навіть якщо війна завершиться вже завтра, цим країнам доведеться відновлювати свої запаси перехоплювачів, а отже, на ці запаси буде додатковий тиск – і для України їх залишиться менше.

Третя вигода для Росії, я б сказала, полягає не так у відволіканні уваги від України до Близького Сходу – адже, перебуваючи в Берліні, я вважаю, що європейці залишаються дуже зосередженими на Україні навіть після чотирьох років війни – як у тому, що ця війна знову спричинила певні тертя в трансатлантичних відносинах. Адміністрація Трампа невдоволена європейськими союзниками НАТО через недостатню підтримку в районі Ормузької протоки.

Але понад усе ця війна, на мою думку, підірвала довіру до США і демонструє Сполучені Штати, або адміністрацію Трампа, як слабкі. І це, звісно, вигідно з погляду Москви.

Водночас, попри все сказане, я вважаю, що для Росії існують ризики або виклики, пов'язані з війною навколо Ірану, які можуть проявитися в середньо- та довгостроковій перспективі – залежно від того, як розвиватимуться події.

Я б виокремила три таких ризики або виклики для Росії.

Перший – якщо війна затягнеться або відбудеться подальша ескалація, це може суттєво загальмувати глобальне економічне зростання або навіть спричинити світову рецесію. Здається, МВФ вже знизив свій прогноз глобального зростання.

Тож хоча Росія виграє від високих цін на нафту, вона не виграє у випадку глобальної рецесії, адже тоді загальний попит на російські вуглеводні зменшиться.

Другий ризик пов'язаний із можливими сценаріями розвитку війни, які можуть призвести до різних наслідків – від суттєвого ослаблення Ірану через його фрагментацію, внутрішню нестабільність чи повстанський рух – аж до потенційної зміни режиму.

Сьогодні іранський режим виглядає доволі стійким і впевнено тримається при владі, але ми все ще перебуваємо в середині процесу й не знаємо, де опинимося через три місяці.

Тож для Росії існують ризики, пов'язані з тим, якою буде Ісламська Республіка через кілька тижнів або місяців. І, звісно, фрагментація Ірану чи навіть зміна режиму – це дуже негативні сценарії для Російської Федерації.

І нарешті ще одним небажаним наслідком цієї війни для Росії стало те, що Україна по-новому з'явилася на мапі – як партнер для країн Близького Сходу – так, як, можливо, раніше не сприймалася.

Ми бачимо, як президент України веде переговори з арабськими державами Затоки щодо угод у сфері протидії дронам; він був у Йорданії для обговорення безпекової співпраці; відвідав Дамаск, щоб зустрітися з новим сирійським урядом. Тобто з'явився новий інтерес до України як до оборонного та економічного партнера – і це те, що Москві зовсім не подобається.

– Наскільки глибокими нині є відносини між Росією та Іраном?

– Для мене Росія та Іран – це стратегічні партнери. Але не союзники.

Звісно, їхня оборонна співпраця за останні чотири роки значно поглибилася. Найяскравіший її прояв – це передача Іраном Росії технології Shahed. У відповідь Росія надала Ірану політичну, частково економічну та певну військову підтримку.

Якщо дивитися на дії Росії зараз, у межах війни в Ірані, то вона надає гуманітарну допомогу – переважно через Азербайджан. Також забезпечує досить інтенсивну політичну підтримку Ірану, особливо в Раді Безпеки ООН.

Є і військова складова – передача даних для наведення, надання оперативних рекомендацій щодо використання дронів Shahed в атаках хвилями. Є також певні свідчення, що Росія постачає Ірану партії дронів Shahed.

Але я не думаю, що Росія може піти значно далі в підтримці Ірану в цій війні. Вони не є військовими союзниками. Росія неодноразово чітко заявляла, що не зобов'язана воювати на боці Ірану. В їхній угоді про всеосяжне стратегічне партнерство, підписаній на початку минулого року, немає пункту про взаємну оборону. І ми знаємо, що Росія також не втручалася минулого літа під час 12-денної війни.

Тож я не думаю, що вони втручатимуться безпосередньо. Вони також не можуть постачати Ірану високотехнологічну зброю з двох причин.

По-перше – і це було проблемою всі останні чотири роки, – у Росії просто немає ресурсу для цього, адже її пріоритет – Україна.

По-друге, Росія має враховувати, що ізраїльтяни, ймовірно, завдаватимуть ударів по будь-яких російських постачаннях зброї до Ірану – і ми вже бачили такі випадки. Два тижні тому Ізраїль атакував вантаж у Каспійському морі з іранського боку, поблизу іранського порту, який, імовірно, перевозив російські поставки до Ірану. Ізраїль не дуже це коментував – не звинувачував Росію публічно, але сам вантаж був знищений.

Отже, ця війна створює для Росії ситуацію, в якій їй доводиться дуже обережно балансувати між Іраном – її стратегічним партнером – та Ізраїлем і арабськими державами Затоки, які також є партнерами Росії. І вже зараз видно, що через цю війну знову зростає напруження у відносинах між Росією та Ізраїлем.

Росіяни скаржилися, що Ізраїль кілька тижнів тому завдав удару по журналісту RT на півдні Лівану, і МЗС Росії викликало ізраїльського посла в Москві. Була ситуація з атакованим вантажем у Каспійському морі. І буквально кілька днів тому Росія надіслала Ізраїлю листа з досить жорсткою критикою ударів поблизу Бушерської атомної електростанції.

Мені здається, що всі сторони зацікавлені в тому, щоб ці відносини не зруйнувалися повністю, але це ситуація, яку Росії доводиться постійно менеджерити. І саме тому, як я думаю, вона не буде надмірно посилювати підтримку Ірану.

Якщо повернутися до вашого запитання – Росія та Іран є партнерами. Вони мають спільну мету – послабити США та їхніх союзників у своїх регіонах. Вони поділяють спільні претензії до міжнародної системи, яка, на їхню думку, не дає їм достатнього простору для маневру.

Вони підтримуватимуть одне одного. Але російська підтримка Ірану – це передусім допомога, щоб Іран міг втриматися – певні спроможності, певна допомога, але без прямого військового втручання, адже для Росії пріоритетом залишається Україна.

– Ви згадали відносини між Росією та Ізраїлем. Чи щось змінилося або може змінитися в цих відносинах через цю війну?

– На мій погляд, відносини між Росією та Ізраїлем уже пережили злети й падіння за останні чотири роки на тлі повномасштабного вторгнення.

Спочатку ізраїльтяни намагалися виступити посередниками між Росією та Україною – пам'ятаєте, у березні 2022 року? Вони не приєдналися до санкцій проти Росії. Потім відносини дещо погіршилися, коли прем'єр-міністром Ізраїлю став Яїр Лапід. Він, здається, засудив різанину в Бучі і загалом більш відкрито критикував Росію – і це призвело до певного холоду у відносинах.

Ситуація погіршилася після нападу ХАМАС 7 жовтня та на тлі війни в Газі – тоді Росія опортуністично використовувала тему Палестини в Раді Безпеки ООН, а в російських державних медіа та заявах посадовців з'явився сплеск опортуністичного антисемітизму.

Але навіть на цьому тлі, на найвищому – стратегічному – рівні відносини між Росією та Ізраїлем зберігалися.

Тому що ізраїльтяни завжди розуміли, по-перше, що Росія все ще присутня в Сирії – і з цим потрібно рахуватися. Канал координації дій між Ізраїлем і Росією в Сирії залишався робочим аж до 8 грудня 2024 року, коли впав режим Башара Асада.

По-друге, Ізраїль завжди хвилювало, наскільки далеко Росія може зайти в підтримці Ірану.

Тому, з їхнього погляду, важливо зберігати робочий канал із Москвою, щоб не допустити передачі Ірану високотехнологічної зброї. І, як мені здається, вони вважають цю стратегію виправданою.

Якщо подивитися на останні чотири роки – так, Росія надавала Ірану певну підтримку, але не передала винищувачі Су-35 і не поставила сучасні системи ППО.

З ізраїльського погляду, цей підхід був правильним – і він залишається важливим навіть у контексті нинішньої війни.

Я думаю, та сама логіка діє і для арабських держав Затоки. Вони також змушені взаємодіяти з Росією – з тих самих причин, а також через додаткові фактори: спільну участь в OПЕК+, де потрібно узгоджувати рівні видобутку нафти; присутність тисяч російських компаній, зокрема в ОАЕ. Є багато рівнів інтересів, які пов'язують ці країни, і які вони змушені балансувати.

І останнє, що я скажу – з погляду всіх цих країн, найгірший сценарій – і він не є малоймовірним, – це відсутність зміни режиму в Ірані: Ісламська Республіка зберігається, нинішнє теократичне керівництво залишається, або ж формується варіант, у якому ще більшу роль відіграє Корпус вартових ісламської революції.

Іран буде суттєво ослаблений, але режим залишиться при владі – і йому доведеться відновлювати свою армію після цієї війни. І до кого він звернеться? До Китаю та Росії.

Тобто існує майбутнє російсько-іранської співпраці, яке ці країни також мають враховувати. І саме тому їм потрібні канали зв'язку з Москвою, щоб обговорювати ці питання.

– Тож ви вважаєте, що в майбутньому російсько-іранські відносини стануть ближчими?

– Не обов'язково ближчими, але й не слабшими. Якщо припустити, що режим збережеться, то, думаю, Іран стане ще більш залежним від Росії та Китаю – принаймні на певний період, адже значна частина іранських виробничих потужностей і спроможностей була знищена Ізраїлем і Сполученими Штатами.

Тож це буде своєрідний період після – аналогія не ідеальна – але після ірано-іракської війни: в 1990-х Ірану довелося відновлювати свій військовий потенціал після 1980-х, і тоді він також звертався до Росії. Може виникнути подібна ситуація, коли Ірану знову знадобляться ресурси Росії та Китаю для відновлення. Тобто ми побачимо більшу залежність Ірану від цих двох країн.

І якщо Іран не розвалиться, якщо він вийде з цієї війни, то доведе свою стійкість – а також свою ефективність у протистоянні Сполученим Штатам Америки. І це буде корисно для Росії.

Отже, Росія, безумовно, зберігатиме свої зв'язки з Ісламською Республікою, адже ці відносини дають їй важелі впливу на інших гравців на Близькому Сході. Тому я не бачу суттєвого зближення, але й ослаблення партнерства також не очікую.

– Станом на зараз – хто більше залежить від кого: Росія від іранських дронів чи Іран від російської дипломатичної "парасольки"?

– Я думаю, що Іран значно більше залежить від Росії, ніж навпаки. На даний момент Росії не потрібно багато від Ірану, щоб вести війну проти України.

Росія успішно локалізувала виробництво Shahed і навіть модернізувала ці системи – покращила захист від радіоелектронної боротьби, швидкість, типи бойових частин. Тобто зараз це більш складні системи, ніж початкова технологія, і Росія виробляє їх у дуже великих обсягах – тому їй більше не потрібні іранські дрони.

Я також не думаю, що Росії потрібні іранські балістичні ракети. Повідомлялося про поставки ракет Fath-360 з Ірану, але ми так і не побачили їх застосування на полі бою в Україні. Крім того, ми знаємо, що Росія сама виробляє велику кількість балістичних ракет. Тож коротка відповідь – Росії не потрібна іранська підтримка, щоб вести цю війну.

Я думаю, що внесок Північної Кореї вже давно перевищив значення іранської підтримки для Росії. Це не означає, що Росії байдуже на ослаблення Ірану – вони все ще можуть співпрацювати в окремих нішевих сферах, наприклад, у розробці нових моделей дронів чи інших технологій – але для російських військових зусиль в Україні це не є критично важливим.

Натомість Іран зараз потребує передусім дипломатичної підтримки Росії. Російське право вето в Раді Безпеки ООН є важливим – ми нещодавно бачили, як Росія разом із Китаєм заблокувала резолюцію, ініційовану Бахрейном і Радою співробітництва країн Перської затоки щодо Ормузької протоки, яку сприймали як антиіранську.

Це важливо для Ірану. Але водночас я хочу зазначити, що політично й дипломатично Росія зрештою не є ключовим гравцем у цій війні.

Президент Путін намагався позиціонувати себе як посередника або як того, хто пропонує рішення – як і минулого літа під час 12-денної війни. Але Дональд Трамп відкинув цю роль. Натомість Пакистан став одним із головних посередників чи фасилітаторів, а Китай відіграв певну роль у досягненні припинення вогню минулого тижня.

Фактично ми бачимо певну дипломатичну гіперактивність Росії за лаштунками: Сергій Лавров постійно контактує з партнерами в регіоні. Цього тижня він перебуває в Китаї, де також обговорює Близький Схід.

Але Росія насправді не відіграє ключової ролі в посередництві чи сприянні переговорам з Іраном, оскільки інші гравці не хочуть бачити її за столом переговорів. Тобто для Ірану вона важлива в Раді Безпеки, але не є центральним посередником між США та Іраном.

Якщо говорити про посередництво, є лише один сценарій, у якому Росія могла б відіграти роль – якщо буде досягнуто домовленості щодо іранського високозбагаченого урану.

Росія вже роками пропонує свою участь, і тут є прецедент – у рамках Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA): Росія могла б вивезти високозбагачений уран з Ірану та переробити його на паливо. І вона продовжує повторювати цю пропозицію.

Тож якщо ми колись перейдемо до етапу ядерних переговорів і укладення угоди, теоретично для Росії може бути роль – якщо Сполучені Штати погодяться допустити її до цього процесу. Але тут є великі питання.

На даний момент позиції сторін виглядають досить далекими: США вимагають 20-річного припинення іранського збагачення урану, тоді як Іран пропонує п'ять років.

– Чи існує сценарій, за якого Росія буде більше залучена у війну навколо Ірану і відведе частину своїх сил з України?

– Я досить скептична щодо цього. Не думаю, що Росія втручатиметься військово.

Єдиний сценарій, який я теоретично можу уявити, це якщо ця війна призведе до затяжної внутрішньої нестабільності в Ірані. У такому разі я допускаю певні російські екстрені розгортання – можливо, приватних військових компаній – для стабілізації режиму.

Але я не бачу, щоб російська армія брала участь у бойових діях проти США чи Ізраїлю – лише цей сценарій із підтримкою стабільності режиму.

Але навіть у такому випадку це було б дуже обмежене втручання. Російська армія за останні чотири роки демонструє доволі обережну, ризик-аверсійну поведінку, паралельно ведучи війну проти України.

Від ситуації, коли російські миротворці фактично відійшли в бік, коли Азербайджан встановив контроль над Нагірним Карабахом у вересні 2023 року, до рішення залишити режим Башара Асада в грудні 2024 року і не нарощувати контингент для його підтримки, і до небажання втягуватися у війну з Іраном минулого літа – тут проглядається чіткий патерн.

Росіяни, схоже, розуміють, що не можуть дозволити собі такі витрати ресурсів.

Навіть у тих регіонах, де вони діють більш наступально – наприклад, у Сахелі, де після невдалого заколоту Пригожина "Африканський корпус" почали розгортати в більшій кількості країн – це все одно невеликі за масштабом, низькоризикові та відносно недорогі операції. Бо ключовий пріоритет – це війна проти України.

Тож з усіх цих причин я вважаю, що лише за дуже екстремальних і специфічних умов Росія могла б зробити щось більше для Ірану.

– Як ви вважаєте – це більше через небажання Росії чи через її небажання псувати відносини зі США?

– Ці фактори не є взаємовиключними. І обмежені можливості, і політичний розрахунок можуть одночасно відігравати роль – і вести до одного результату.

Є брак ресурсів – Росія просто не має можливості багато допомагати Ірану. Але є і політична логіка: не провокувати Ізраїль, арабські держави Затоки та адміністрацію Трампа надмірно активною підтримкою Ірану.

Водночас ми бачимо, що Росія поки що "проскакує між краплями" – вона надає певну підтримку Ірану без серйозних політичних наслідків.

Коли представників адміністрації Трампа запитували про те, що Росія передає Ірану дані для наведення – і Дональд Трамп, і Марко Рубіо фактично відмахнулися від цього. Або як від чогось незначного для американських військових зусиль, або, як у випадку Трампа, навіть як від чогось логічного – мовляв, "Росія робить для Ірану те саме, що ми робимо для України".

Тобто наразі Росія не платить політичної ціни за свою обережно дозовану підтримку Ірану.

Але якщо вона різко посилить цю підтримку, ситуація може змінитися. Можливо, не з боку адміністрації Трампа, але точно з боку Ізраїлю та держав Затоки. Тому Росії доводиться балансувати між цими відносинами.

– Україна стала корисною для противників Ірану. Які перспективи цього?

– Україна справді стає значно важливішою для арабських держав унаслідок цієї війни. Президент України активно працює з країнами Затоки. Україна має унікальні спроможності та досвід, які мало хто ще може запропонувати в такому вигляді. І я дуже сподіваюся, що український уряд отримує вигідні умови за те, що пропонує цим країнам.

Тож потенціал для зміцнення двосторонніх відносин тут, безумовно, є.

Чи означає це, що ці країни будуть готові скорочувати співпрацю з Росією? Чесно, я сумніваюся. У них є глибокі, багаторівневі й давні зв'язки з Росією.

Усі ці країни розуміють, що Росія має право вето в Раді Безпеки ООН. Вони сприймають її як велику державу. Держави Затоки змушені взаємодіяти з Росією в рамках ОПЕК+.

Це складна система інтересів. Тому, найімовірніше, арабські країни розширюватимуть співпрацю з Україною, але намагатимуться робити це так, щоб не дратувати Росію. І продовжуватимуть працювати з нею.

Вони дивляться ширше, ніж лише на війну Росії проти України.

Близький Схід – це регіон, який швидко змінюється. Це регіон у стані війни. І ці країни страхуються від невизначеності щодо ролі та зобов'язань США в регіоні. Вони дивляться у бік Китаю, шукають інших партнерів у сфері безпеки. Наприклад, Саудівська Аравія не так давно уклала безпекову угоду з Пакистаном.

Тобто вони диверсифікують партнерства і не хочуть складати всі яйця в один кошик. Це стосується також балансу між Україною та Росією.

– І останнє запитання – більш філософське: на вашу думку, чи почалася вже Третя світова війна?

– Я не розглядаю те, що відбувається у світі, як Третю світову війну.

Ми маємо гарячу війну в Європі – і вона, на мою думку, триватиме ще певний час. Навіть якщо буде припинення вогню між Росією та Україною, це не вирішить ключову проблему – фундаментальне прагнення Росії політично контролювати Україну і фактично переглянути європейську архітектуру безпеки, яка сформувалася після завершення Холодної війни.

Ми також маємо війну на Близькому Сході, яка, як на мене, є логічним продовженням подій після 7 жовтня – коли Ізраїль вирішив військово протистояти Ірану та "осі спротиву", роблячи це поступово і скориставшись моментом: ослаблені партнери Ірану, сприятлива позиція адміністрації США – кілька факторів зійшлися разом.

Звісно, між цими регіонами є зв'язки – ми вже говорили про партнерство Росії та Ірану, тепер з'являється співпраця України з державами Затоки. Це природно для взаємопов'язаного світу.

Але, на мій погляд, навіть враховуючи партнерство Росії з Китаєм, Північною Кореєю та Іраном, яке, без перебільшення, було дуже важливим для російських військових зусиль, світ не ділиться просто на табір Росії, Ірану, Китаю та КНДР і "всіх інших". Світ значно складніший. Багато гравців балансують між різними партнерами та центрами сили.

Я не думаю, що ми рухаємося до нової біполярності – демократії проти автократій або умовного блоку CRINK (China, Russia, Iran and North Korea) проти Заходу. Ми рухаємося до набагато більш хаотичної, складної і неоднорідної системи – яка точно не вкладатиметься в прості та зручні категорії.

Аліна Полякова, УП