Роль акселерації в масштабуванні українських оборонних технологій: експерт про інтеграцію DefTech-стартапів у систему забезпечення Сил оборони

Проте шлях від вдалого прототипу в гаражі до масштабного серійного виробництва та постачання у війська залишається головним викликом для розробників. Як подолати «прірву» між технологічною ідеєю та державним контрактом? Яку роль у цьому відіграє професійна менторська підтримка?

Сьогодні ми говоримо про екосистему оборонних стартапів з Яною Шкваровською, експерткою, яка безпосередньо супроводжує команди на шляху масштабування. У фокусі нашої розмови — роль акселераційних програм у розвитку українських технологій, специфіка інтеграції приватних рішень у систему забезпечення Сил оборони та те, як перетворити точкові винаходи на системну технологічну перевагу.

— У 2026 році фронт диктує темп інновацій. Де сьогодні головний розрив між потребами війська і можливостями українських DefTech-стартапів?

— На п’ятий рік повномасштабної війни маємо визнати: головний розрив уже не в ідеях чи дефіциті технологій, а в здатності вивести рішення на рівень системного використання.

Військові формують максимально конкретний запит. Їм потрібні не просто інновації, а надійні інструменти, які працюють у реальних бойових умовах, не вимагають тривалого навчання та здатні масштабуватися разом із потребою.

Проте багато стартапів усе ще застрягають на етапі прототипів чи обмежених тестів, пропонуючи рішення без належного врахування операційного контексту. Справжній виклик сьогодні — не у формулюванні запиту фронту, а в його якісній реалізації.

Розрив виникає там, де між ідеєю та системним продуктом постає складна операційна реальність, до якої готові далеко не всі команди.

— Які системні бар’єри масштабування оборонних DeepTech-стартапів стали критичними саме зараз, хоча раніше їх недооцінювали?

— Багато із цих бар’єрів існували й раніше, проте сьогодні вони стали критичними через зміну рівня вимог. Якщо на початку повномасштабного вторгнення система працювала з точковими продуктами, щоб закрити потребу «тут і зараз», то сьогодні правила гри змінилися. Ринок і фронт вимагають технологій, які працюють стабільно, масштабуються без втрати якості та інтегруються у глобальну екосистему безпеки.

Як зазначав Михайло Федоров, у технологічній війні перемагає той, хто швидше проходить цикл інновацій. Проте сьогодні виклик полягає не лише у швидкості розробки, а й у здатності синхронно долати всі етапи: від тестування до інтеграції та масштабування.

Ця система залишається складною і включає багато рівнів узгодження, які часто є неочевидними для компаній на ранніх стадіях. Навіть доступ до фронту — це лише відправна точка. Критично важливою є здатність вибудувати взаємодію з військовими, щоб отримувати якісний зворотний зв’язок та швидко проходити повторювані ітерації. Саме тут багато талановитих команд втрачають темп.

Важливо розуміти, що в наш час фокусуватися лише на продукті — це стратегічна помилка. Потрібно якомога раніше усвідомити: ви будуєте не просто технологію, а цілу систему навколо неї.

Це включає стабільність виробництва, якість у кожній партії, надійність ланцюгів постачання та інтеграцію в наявну інфраструктуру Сил оборони. Сьогодні інвестори оцінюють не лише «залізо», а й здатність команди працювати зі складними процесами та будувати життєздатну операційну модель.

Ці бар’єри не є блокерами розвитку. Вони стали критичними лише тому, що система подорослішала, й тепер вимагає не просто прототипів чи точкових рішень, а створення зрілих, масштабованих технологій, які мають стати фундаментом нашої довгострокової безпеки.

— Чи може акселерація реально скоротити довгий hardware-цикл — чи це радше про «упаковку» стартапів, ніж про їхнє виробниче дорослішання?

— Почну з того, що акселерація не скорочує сам hardware-цикл у фізичному сенсі. Виробництво, тестування, інженерні ітерації мають свій об’єктивний часовий цикл, і «прискорити» його суто через освітню програму неможливо.

Проте ми робимо дещо цінніше: ми можемо суттєво зменшити час, який команда втрачає на рух у хибному напрямку. Коли розробники тестують помилкові гіпотези, не враховуючи операційний контекст або занадто пізно починають думати про серійне масштабування, вони марнують свій найцінніший ресурс.

Якісна акселерація надає доступ до реального досвіду та зворотного зв’язку, що допомагає виявляти слабкі місця ще на старті. Ми не скорочуємо сам цикл — ми робимо його прямим і ефективним, прибираючи з нього зайвий хаос.

Щодо «упаковки», то це дуже спрощене уявлення. Якщо програма зводиться лише до пітч-деків та інтродакшенів для інвесторів, вона не має великої цінності для команд.

У нашому розумінні, акселератор — це інституційна інфраструктура. Це перехід від технології до системного продукту, де відбувається реальне виробниче дорослішання компанії. Це не про гарну обгортку, а про здатність команди побудувати життєздатну систему, що витримає виклики реальної війни.

— Де сьогодні найбільший провал: між прототипом і серійним контрактом із державою? І хто має його закривати?

— Я б не називала це «провалом». Скоріше, це критична зона операційного переходу — той складний проміжок між першою валідацією рішення та його системним впровадженням. Це етап, коли продукт уже протестований, є позитивний фідбек від військових, але він ще не перейшов у стадію серійного виробництва та контрактування. Цей розрив виникає на перетині трьох чинників.

По-перше, дається взнаки операційна неготовність самих команд. Багато стартапів успішно створюють прототип, але не мають виробничої архітектури: стабільних ланцюгів постачання, контролю якості та розуміння процесів масштабування.

По-друге, впливає складність інституційного контуру. Державні закупівлі, відповідність стандартам, кодифікація та формалізація — це необхідні процеси, проте вони вимагають від команди високого рівня інституційної зрілості, до якої розробники на ранніх етапах часто не готові.

По-третє, існує проблема відсутності «перекладу» між системами. Стартапи працюють у логіці швидких ітерацій, військові — у логіці ефективності та надійності, а держава — у логіці процедур і відповідальності. Без надійного механізму, який їх з’єднує, інновації просто застрягають між цими рівнями.

Це комплексна відповідальність. Її не може закрити хтось один. Це спільний шлях, де стартап має вирости до рівня бізнесу, а екосистема має забезпечити прозорий і зрозумілий місток для цього переходу. Наша роль у цьому процесі — бути саме тим механізмом, який допомагає синхронізувати ці різні логіки заради єдиного результату.

— Наскільки акселератори здатні забезпечити стартапам доступ до бойового тестування і швидкого зворотного зв’язку з фронту?

— Тут варто одразу розділити два поняття: наявність доступу та здатність правильно з ним працювати. З власного досвіду зазначу: ключова перевага нашої установи якраз у тому, що ми маємо налагоджену взаємодію з військовими підрозділами.

Ми залучаємо їх до роботи з командами як на етапі формування гіпотез, так і під час тестування та доопрацювання рішень. Але важливо розуміти, що в оборонній сфері доступ сам по собі ніколи не є безумовним, він завжди контекстний, контрольований і потребує правильної організації.

Саме в цьому полягає наша інфраструктурна роль. Ми допомагаємо командам вийти за межі точкових контактів із військовими та перетворити це на чіткий алгоритм, де кожне тестування інтегроване в процес розробки. Окрім самої організації, ми працюємо над якістю цього діалогу.

Фідбек з фронту рідко буває структурованим, тому його треба правильно зібрати, інтерпретувати і трансформувати в конкретні інженерні зміни. Зрештою, наша мета — це не просто організувати тестування, а прискорити цикл ітерацій. Ми робимо бойовий досвід системним інструментом розвитку продукту, де отримана інформація стає основою для наступного кроку.

— Чи є реальна синхронізація між тим, що розробляють стартапи, і тим, що потрібно військовим, і хто має формувати цей запит?

— Синхронізація, безумовно, є, але вона поки що не стала системною. Ми бачимо багато прикладів прямої взаємодії між розробниками та військовими, коли команди отримують фідбек та адаптують рішення під реальні умови. Це величезний прогрес, але поки що така співпраця часто тримається на особистих контактах, а не на стабільному інституційному механізмі.

Ключове питання навіть не в наявності запиту, а в тому, як саме він формується. В ідеальній моделі військові та держава формують запит не на конкретне «залізо», а на ефект або проблему, яку потрібно вирішити.

Такий підхід дає простір для інженерного пошуку і дозволяє знаходити ефективніші рішення, а не просто відтворювати вже існуючі аналоги. На практиці ж запити часто залишаються фрагментарними, не завжди транслюються у зрозумілу для ринку мову і, що найважливіше, не мають довгострокової передбачуваності.

Через це виникає розрив: стартапи не розуміють, чи буде їхнє рішення потрібне системно, а військові не завжди отримують продукти, що повністю відповідають їхньому операційному контексту.

Тому формування запиту — це багаторівневий процес. Військові формують його з огляду на реальний бойовий досвід, держава структурує його у пріоритети та механізми реалізації, а ринок трансформує це в технологічну перевагу.

— Що потрібно змінити в моделі взаємодії держави, акселераторів і ринку, щоб DefTech-стартапи стали повноцінною частиною системи забезпечення Сил оборони?

— Нам потрібно припинити сприймати цю взаємодію як набір окремих ініціатив і нарешті перетворити її на цілісну екосистему. Сьогодні ми бачимо багато точкових рішень, індивідуальних контактів або ручного супроводу. Для раннього етапу це було прийнятним, але для побудови стійкої індустрії цього вже недостатньо.

Щоб інтеграція відбулася, маємо сфокусуватися на кількох фундаментальних змінах. Насамперед потрібен структурований і передбачуваний цикл — від запиту до впровадження. Команда має бачити не лише поточну потребу, а й усю траєкторію: від першого тестування до системної закупівлі. Поки цей шлях залишається фрагментованим, ми втрачаємо темп.

Критично важливо глибше інтегрувати ринок у логіку реального запиту. Я вже не раз наголошувала: ідеально, коли запит формується не на конкретне «залізо», а на ефект або проблему, яку потрібно вирішити. Тоді стартапи працюють не в режимі «вгадування», а в режимі цілеспрямованої інженерної розробки.

При цьому акселератори мають сприйматися як інфраструктурний елемент системи, а не допоміжна надбудова. Наша роль — не просто підтримати стартап, а допомогти пройти найскладніший відрізок: інтерпретувати запит, організувати feedback loop та забезпечити інституційну готовність. У цій моделі акселератор — це не сервіс для команди, а механізм синхронізації між державою, військовими та ринком.

Зрештою, важливо побудувати передбачуване середовище для масштабування. Сьогодні стартап може успішно пройти тести, але не розуміти, чи буде його рішення потрібним через рік або два. Без цього горизонту планування командам складно інвестувати у виробництво, а інвесторам — вкладати кошти.

Якщо коротко: ми маємо перейти від моделі, де кожен успіх здобувається «вручну», до системи, яка сама допомагає життєздатним рішенням максимально швидко проходити шлях до фронту.