Присмак алюмінію та липкі губи․ Історія ліквідатора аварії на ЧАЕС, який голіруч змітав радіаційний пил

• Микола Болінов є ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Він розповів про свій досвід роботи в зоні після вибуху.
• Чоловік спочатку був кухарем, а потім – прибирав радіаціний пил у приміщеннях. Наскільки це небезпечно, він тоді й не здогадувався.

О 01:23 ночі 26 квітня 1986 року Микола Болінов мирно спав у своєму домі в місті Ромни, що на Сумщині. Йому тільки виповнився 21 рік, він повернувся з армії та почав працювати на комбінаті громадського харчування в рідному місті. Молодий хлопець навіть не підозрював, що у цей час за 400 кілометрів від його дому вже прогримів вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Відбулася найбільша в історії техногенна катастрофа, яка змінила життя мільйонів людей, а зовсім скоро торкнеться і його.

У межах спецпроєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" Микола Болінов розповів 24 Каналу про те, як вперше потрапив у Прип'ять та що побачив у Чорнобильській зоні невдовзі після трагедії. Також чоловік пригадав, які завдання виконував на станції, що ліквідаторам говорили про рівень радіації та яким є сьогодні ставлення держави й суспільства до чорнобильців.

Дивіться також Чорнобиль 40 років по тому: як сьогодні виглядає зона, чим живе і чи можна туди потрапити

"Ніхто не сказав, куди летимо, – усе стало зрозуміло посеред поля": про дорогу до ЧАЕС

Сьогодні Миколі Миколайовичу Болінову – 60 років. Він пенсіонер із Сумщини, який любить свою родину, уважно стежить за тим, що відбувається в Україні, та дуже переживає кожну новину з фронту. Але є у його біографії особлива сторінка, якої ніколи не мало б бути та якої кожен українець понад усе хотів би уникнути.

Коли на Чорнобильській атомній станції уже гасили пожежу, а радіаційні викиди у сотні разів перевищували вибух на Хіросімі, люди на Сумщині та в інших областях України нічого про це не чули. Винятком не був і Микола Болінов. Він працював у Ромнах, перед тим відслужив у Керчі та знав, що кілька років його не мають залучати до війська. Тому, коли отримав повістку, – здивувався.

З екрана телевізора я почув, що на Чорнобильській атомній електростанції почалася пожежа, але нібито ніяких змін радіаційного фону немає. Сказали, що "кілька днів – і все буде добре". А попереду – 1 травня, нас, як завжди, зганяли на парад. Тож усі люди в Ромнах вийшли на вулиці. Так само було і в Києві, усюди,
– пригадав Микола Болінов.

Чоловік переконує, що ніякого відчуття тривоги не було, нікому не розповідали правду, навпаки, було розуміння, що пожежу потушили, тому боятися немає чого. Коли невдовзі прийшла повістка у військкомат, нічого поганого він теж не очікував. До того ж був молодим і здоровим хлопцем, тому одразу поїхав у місце призначення.

Однак і там нічого не пояснили, лише сказали, що зараз всі новоприбулі вирушать на воєнний збір строком шість місяців. Це трохи здивувало, адже Микола Миколайович тільки відслужив строкову службу, а тут його знову відправили на підготовку. Проте суттєвого значення цим фактам він не надав.

Зверніть увагу! Спеціально до 40-х роковин катастрофи на ЧАЕС 24 Канал опублікує низку матеріалів, які розповідатимуть про найбільшу техногенну катастрофу та її наслідки. У рамках проєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" ліквідатори та їхні діти пригадають, що відбувалось одразу після аварії та як це змінило їхні життя. Також разом з експертами та істориками ми з'ясуємо, як радянська влада зробила все для того, аби катастрофа набула найбільших масштабів.

Микола Болінов пройшов службу в армії / Фото надане 24 Каналу

"На території біля міського військкомату нас було приблизно 60 людей. Всіх посадили в автобуси й повезли в Суми. Ніхто нічого не розповідав. А вже з аеропорту в Сумах ми сіли у вантажопасажирський літак. Куди летимо – теж не сказали", – розповів чоловік.

У повній невідомості всі вони приземлилися у Білій Церкві, чоловіків переодягли у військову форму, посадили у вантажівки та знову кудись повезли. Кінцевою зупинкою такого довгого маршруту було село Оране (сьогодні Вишгородський район Київської області – 24 Канал). Там посеред поля усім повідомили, що вони прибули на ліквідацію Чорнобильської аварії.

Може, хто був старший, то вже тоді все зрозумів, а мені було 20 років. Увесь той час атом вважали мирним, ніколи не говорили про якусь загрозу, тому я про це навіть не думав,
– додав Микола Болінов.

Близько 200 людей з приблизно 25 бригад поселилися в наметах у лісі й почали роботу. Відповідно до фаху Микола Миколайович став кухарем. Він жив з іншими кухарями та відповідав за приготування їжі.

"У повістці було написано, що термін служби – шість місяців. Але ж ви розумієте, що у 20 років не хочеться сидіти пів року в полі. Тому ми підійшли групою до командирів і запитали, чи можна потрапити додому швидше. Нам відповіли, що можна. Як тільки хтось набере 25 рентген, може їхати додому", – розповів чоловік.

І це не виходило з голови молодого Миколи.

"Сказали, що прибиратимемо пил, але не уточнили, що він радіаційний": про небезпеку роботи Болінова

Бажання швидше потрапити додому спонукало Миколу Миколайовича зголоситися на дещо іншу роботу. Упродовж доби він працював кухарем, а наступного дня не брав вихідний, а погодився поїхати на станцію ліквідовувати наслідки аварії.

Виїзд на ЧАЕС пролягав через так званий рудий ліс. Мовиться про соснові насадження поблизу станції, які взяли на себе удар радіоактивного пилу. Від смертельної дози опромінення усе листя та шишки пожовтіли.

Але найважче, за словами Миколи Миколайовича, було бачити могильник техніки – вантажівки, танки, пожежні машини, які використовували під час ліквідації. Всі вони мали критичне зараження. Це був початок червня – лише півтора місяця після аварії. Навіть складно уявити, скільки таких могильників з'явилося в наступні місяці та роки.

Микола Болінов спершу працював кухарем у Чорнобильській зоні / Фото надане 24 Каналу

"Перед станцією фахівці з дозиметрами перевірили машину на рівень радіації, а тоді ми під'їхали до самої будівлі. Але не там, де реактор, а до великого офісу. На її фасаді був напис: "ЧАЕС імені В.І. Леніна". Нас повели коридорами, а тоді сказали, що ми прибиратимемо пил", – пригадав ліквідатор.

Тоді Микола Миколайович ще не розумів, що доведеться мати справу не зі звичайним пилом, а з радіаційним. Ганчірок, відер ніхто не давав. Чоловікам лише сказали, щоб вони походили по будівлі ЧАЕС та все це самостійно знайшли.

Далі їх підвели до об'єкта – це були довгі коридори у підвалах під третім енергоблоком. Там були різні комунікації: кабелі, система вентиляції. Довжина коридору була приблизно 30 метрів, а ширина – до 2 метрів. Цю площу потрібно було помити.

Дозиметрист сказав, що запускатимуть по п'ять людей. Ми мали намочити ганчірки, швидко забігти у коридор і змивати радіаційний пил. Так ми й робили, але забігали лише на 1,5 – 2 хвилини. Далі йшла інша група людей,
– пригадав Микола Болінов.

Перед тим ліквідатори йшли в душові кімнати, повністю змінювали одяг, їм видавали білу форму. На жаль, на цьому засоби захисту закінчувалися. Окрім форми й маски на обличчя більше нічого не видавали, не було навіть рукавиць чи респіраторів.

Згодом навіть форм на всіх не вистачало, солдати працювали у звичайному військовому однострої. Змінювали тільки взуття тоді, коли йшли працювати з радіацією. Адже, як відомо, найбільше радіація осідає саме на землі.

"Ми заходили в кімнату, а там – гора чобіт, просто накидані. Вони не були чисті, люди у них вже відпрацювали. Але нам треба було змінити взуття, то ми просто брали, яке було. Може, на тих чоботах було 0,5 рентгена, а може, 20 – хто його знає? Радіація була скрізь", – пригадав Микола Болінов.

"Ліквідаторам не писали навіть 2 рентгенів на добу": про те, як замовчували правду

Використану воду після прибирання радіаційного пилу ліквідатори виливали у великі 200-літрові бочки. Невдовзі постало питання, що робити із зараженою водою. Згодом для неї почали будувати великий резервуар. Саме цій роботі присвятив найбільше часу Микола Болінов.

Коли ми приїхали, то вже був викопаний великий котлован овальної форми приблизно 50 на 70 метрів, а може, й більше. Ми почали працювати над тим, щоб його закрити. Приїжджали дорожні служби. Вони розливали бітум (гірська смола – 24 Канал), руберойд. Ми допомагали,
– розповів Микола Миколайович.

Все це робилося для того, щоб вода з резервуарів не потрапила у ґрунтові води. Бо якби стався витік, то масштаби катастрофи були б у рази більшими. Для надійності все навколо резервуарів заливали бетоном.

"На той час все виглядало дуже надійно. Тільки ж ми не знали, що все це так небезпечно, як виявилося потім… А тоді ніяких питань не виникало", – додав ліквідатор аварії.

Він зауважив, що при вході у будівлю ЧАЕС був напис, що радіація на вулиці більша, ніж всередині. Тому перед дверима на станцію стояло корито з дезинфікційним розчином. Кожен мав намочити в ньому свої чоботи й лише потім заходити в будівлю.

Ліквідатори аварії в Чорнобильській зоні, 1986 рік / Фото надане 24 Каналу

Машини також мили, заміряли радіацію. Бувало таке, що лиш від проїзду дорогою радіаційний фон у машині настільки зростав, що її треба було мити декілька разів.

Дозиметрист проходив постійно, він перевіряв кожен намет та загалом місце, де його поставили. Цікаво, що на одному місці рівень радіації міг бути 0,25 рентген, а вже через кілька метрів – 20 рентген. Тому була чітко огороджена територія, за межі якої виходити нікому не дозволяли.

"Повсюди були стрілочки: де туалет, де будівлі – виходити за огородження суворо забороняли. Але я чув історію, як один чоловік це зробив і там же, на місці, отримав таку дозу опромінення, що його одразу забрала швидка. Я чув про це зі слів інших людей, але, думаю, це правда. Такого ніхто б не вигадав", – додав Микола Болінов.

Він пояснив, що на самій станції їм дозволяли працювати не більше ніж 2 хвилини, бо за підрахунками дозиметристів за цей час людина отримувала 1,8 – 1,9 рентгена.

"Нам говорили, що більше двійки писати не можна. Скільки б людина не отримала радіації, але більше ніж 2 рентгени на добу ніхто не писав. Але нам навіть 2 рентгени ніколи не ставили", – пригадав ліквідатор.

Важливо! У 1986 році безпечною дозою опромінення вважалося 25 рентген. У 1987 – 1988 роках її знизили до 5 рентген. Усім ліквідаторам говорили, що радіаційний фон нібито дуже малий, аби не сіяти паніку. Наприклад, на території, де перебував Микола Болінов, офіційно фіксували нібито 0 рентген.

Микола Миколайович згадує, що у рік аварії бачив дуже багато ліквідаторів з Донеччини, зокрема шахтарів. Також з Сумщини, Полтавщини, загалом майже зі всієї України. Втім росіян у Чорнобильській зоні в той час він не бачив.

"Опромінена техніка розтягнулася на кілометри": про викопування котлованів

Вперше думка про те, що сталося щось серйозне, з'явилася тоді, коли Микола Миколайович вперше побачив могильники техніки. Біля станції стояли японські екскаватори, які надала влада цієї країни. Тоді ще було сподівання, що ліквідація обійдеться без залучення людей. Але техніка просто не витримувала.

Її почали завозити на так звані могильники, а згодом – викопували котловани, пускали техніку під прес та закопували дуже глибоко. Всі машини стояли за колючим дротом. Було розуміння, що радіацію переробити чи переплавити не можна, її треба тільки поховати. Уже в перші місяці опромінена техніка розтягнулася на кілометри.

Кладовище зараженої техніки у Чорнобильській зоні / Фото з відкритих джерел

Серед майже 250 людей Микола Миколайович був наймолодшим. На здоров'я він не скаржився і вперше задумався про загрозу для себе, коли на шикуванні деяких чоловіків забрали через стан здоров'я. Згодом він дізнався, що додому повернули ліквідаторів, які мали трьох і більше дітей. Але навіть попри це люди продовжували працювати в Чорнобильській зоні, ніхто не відмовлявся їхати на станцію.

Я думаю, що і керівництво тоді сповна інформації не знало, ніхто не підозрював, який це ризик для життя. З нами були солдати-строковики, командири їздили у супроводі – капітани, майори. Вони не працювали, але чекали нас у будівлі або в машині,
– додав Микола Болінов.

Він зауважив, що всі вікна були закриті спеціальними свинцевими листками: так радіація проходила менше. А в роті ліквідатори часто відчували присмак алюмінію, губи липли й були ніби солодкі. Втім суттєвого значення цьому теж ніхто не надав.

Коли ми вперше побачили рудий ліс, то подумали, що це сталося в перші дні, коли був витік радіації. Були впевнені, що на момент нашого перебування вже все було добре. Дивлюся – стоїть сосна, а вона повністю висохла… Але кожен думав, що пронесе,
– сказав Микола Болінов.

До усіх працівників у Чорнобильській зоні регулярно приїжджали лікарі, брали аналізи крові. Згодом повідомляли результати, у яких ніяких небезпечних змін нібито не фіксували.

"Медики були хороші, справжні фахівці своєї справи. Я думаю, що їм забороняли говорити більше, ніж треба. Казали, що все добре, – то значить добре", – пригадав Микола Миколайович.

У Чорнобильській зоні можна було побачити домашніх тварин: ходили покинуті гуси, кури. На це чоловікові було боляче дивитися. Люди просто покинули свої домівки. Але були й ті, хто навіть ходив ловити рибу: не здогадувався, що вона заражена.

"Ми їхали й бачили цілі поля стиглої пшениці. Говорили між собою, що вже ніхто не прийде її косити. Вона ж вся з радіацією", – додав ліквідатор аварії на ЧАЕС.

Покинутий будинок / Фото Льва Шевченка, 24 Канал

"Гроші, які соромно отримувати, – майже 300 гривень": про допомогу від держави

Микола Миколайович пробув на ліквідації 36 днів. За цей час набрав, згідно з офіційними даними, 25 рентген; після цього зміг повернутися додому. Згодом йому розповіли, що для організму є дуже шкідливою така доза радіації за короткий період. Однак тоді про це мало хто думав.

Лише з часом почали ширитись розмови про небезпеку радіації, стало відомо про страшні хвороби, які переживали ліквідатори. Зрозуміло, що дедалі більше людей хотіли уникнути служби у Чорнобильській зоні та навіть відкупитися від неї.

Я пішов одразу, як тільки отримав повістку. За час на ліквідації мені платили зарплату, більшу в п'ять разів. Тож спочатку люди навіть хотіли поїхати, щоб заробити гроші. А потім почали відкуплятися від цього діла – розуміли, що це дуже небезпечна справа,
– пригадав Микола Болінов.

Перші роки після аварії здоров'я не підводило Миколу Миколайовича. Але найбільше він боявся, щоб хвороби не наздогнали його дітей. Сьогодні, через 40 років після катастрофи, список усіх захворювань чоловіка заледве поміститься на двох сторінках.

Але на все це він не скаржиться і героєм себе не вважає. Пан Микола переконує, що пережити ліквідацію на ЧАЕС йому допоміг молодий вік. Адже чотирьох трохи старших чоловіків, які у 1986 році жили разом із ним у наметі, уже немає серед живих.

До реформи медицини у 2018 році в Україні працювали так звані чорнобильські кабінети. Щороку всі, хто постраждав унаслідок аварії на ЧАЕС, проходили обов'язкову комісію. Вони здавали аналізи крові, проходили ультразвукове дослідження: особливу увагу лікарі звертали на щитоподібну залозу.

Можливо, ця комісія була трохи формальною, але коли були якісь проблеми, то їх знаходили. Після того як з'явилися сімейні лікарі, наші чорнобильські кабінети закрили. Тепер, поки ти сам не підеш і за себе не попросиш, тобою ніхто не поцікавиться. Та й часи вже інші, тепер не до чорнобильців,
– сказав Микола Миколайович.

Раніше всі ліквідатори могли піти до будь-якого лікаря без черг, попередніх записів. Наприклад, вони йшли до стоматолога – і той безоплатно їх лікував. Тепер кошти на це потрібно брати у своєї громади, ставати у чергу. Усе це достатньо ускладнило огляд та лікування.

Загалом проти сімейної медицини ліквідатори аварії на ЧАЕС не виступають, але закриття чорнобильських кабінетів вважають не зовсім правильним рішенням.

Сьогодні Миколі Болінову 60 років / Фото надане 24 Каналу

Чоловік пригадав, як раніше для його сім'ї видавали путівки у санаторії. Вони могли поїхати й трішки відпочити. Також колись видавали продуктові набори, були пільги на комунальні послуги. Коли прийшла монетизація, то все це перевели у грошовий еквівалент.

Між чорнобильцями ми називаємо ці гроші "гробові". На місяць видають майже 300 гривень. Їх би навіть соромно було отримувати фізично, просто вони зараховуються на картку,
– додав Микола Миколайович.

Наразі єдиною відчутною пільгою для ліквідатора стала можливість раніше вийти на пенсію – не у 60 років, а у 50. Групи інвалідності він не отримав, але не тому, що повністю здоровий, а через різні бюрократичні процедури, тож і пенсія у Миколи Миколайовича досить мала.

Микола Миколайович переконує, що війна породила чимало інших проблем. Свій внесок у ліквідацію аварії він скромно називає досить малим і вкотре додає, що не вважає себе героєм. Каже, що тоді треба було комусь працювати, й він це робив.

"Звісно, мені б хотілося, щоб держава більше нас цінувала. Ми – маленькі люди, робили ту роботу, яку нам казали. Але були й інші. Думаю, ви чули про водолазів… Двоє з них ще живі. От вони справжні герої, а за них так мало говорять", – зауважив Микола Болінов.

Зверніть увагу! Мовиться про трьох працівників ЧАЕС: Олексія Ананенка, Валерія Беспалова та Бориса Баранова, які спустилися у радіоактивну воду під четвертим реактором для того, щоб відкрити клапани та її спустити. Фактично це запобігло повторному вибуху, який міг повністю зруйнувати станцію. Борис Баранов помер у 2005 році. Станом на 2019 рік було відомо, що Олексій Ананенко та Валерій Беспалов живуть у Києві.

На запитання про те, як аварія на Чорнобильській станції змінила його життя, Микола Миколайович каже, що найбільше вона торкнулася його здоров'я, але сьогодні він ще може працювати, додатково заробляти гроші, бо пенсія дуже маленька.

"Я розумію, що нашу пенсію ніхто переглядати не буде, бо чорнобильців зараз мало, а подивіться, скільки військових. От де потрібна допомога. Тому мені важко вимагати щось у держави", – сказав Микола Болінов.

На жаль, через 40 років після великої трагедії її ліквідатори змушені знову боятися за життя своїх рідних – окупанти зараз тероризують світ Запорізькою АЕС. І хоч Микола Болінов називає себе маленькою людиною, але саме працею таких людей і відбувалася ліквідація катастрофи.

Втім у сучасному світі поруч з сусідом-агресором, навіть базова потреба прокинутися у своєму ліжку не під звуки вибухів часто залишається нездійсненним бажанням. І, на жаль, сьогодні, як і 40 років тому, над Україною знову нависає ядерна загроза. І знову їй протистоять "маленькі люди" з хоробрими серцями, які не починали війни та зовсім її не хотіли, але змушені робити все, щоб вона нарешті закінчилася.