Поховали у вирві від ракети, під двома вишнями: спогади про Сергія Кандибу з "Азовсталі", якого шукали 2 роки

• Сергій Кандиба, підполковник Нацгвардії, загинув під час оборони Маріуполя у 2022 році, захищаючи побратимів на "Азовсталі".
• Його дружина Ольга шукала його серед живих протягом двох років, поки не дізналася правду про його загибель від побратима, який повернувся з полону.

Сьогодні, 2 травня 2026 року, минає чотири роки відтоді, як загинув підполковник Нацгвардії Сергій Кандиба з позивним "Шах". Він був одним із тих, хто до останнього тримав оборону "Азовсталі": у повному екіпіруванні плив уночі на завод і рятував побратимів. Саме там, у Маріуполі, навесні 2022 року Росія його вбила.

Два роки дружина Ольга шукала його серед живих – вірила, що він у полоні, та не приймала думки про втрату. Лише згодом вона дізналася правду про останні хвилини його життя.

У рамках проєкту "Життя після втрати" Ольга Кандиба поділилася з 24 Каналом історією свого чоловіка та розповіла про шлях, який їй довелося пройти, щоб дізнатися правду про його загибель.

Важливо "Досі чекаю на дзвінок мами"․ Як прийняти втрату близької людини без прощання та що робити зі страхом, що знову хтось може померти

"Не міг повірити, що я написала першою": історія стосунків Ольги та Сергія

Ольга каже, що з Сергієм їх звели небеса. Вона керувала церковним хором, а бабуся Сергія доглядала за церквою. Проте вони не наважувалися заговорити одне до одного, лише переглядалися. А в 1998 році Сергій пішов на строкову службу.

І мама, і бабуся Сергія пів року вмовляли дівчину написати йому. Врешті-решт вона наважилася. Так зав'язалося листування двох майже незнайомих людей. Сергій не міг повірити, що Ольга написала першою, адже вона дуже подобалася йому. Її ж вразила його щирість, доброта і любов до сім'ї – від нього віяло надійністю.

"Ми рік листувалися, пізнавали одне одного. Я не проводжала його до армії, бо ми познайомилися вже після, але чекала. І прийшла вже рідна мені людина. Сергій не встиг повернутися, як освідчився мені, й ми стали готуватися до весілля", – пригадала Ольга.

Ольга та Сергій Кандиби / Фото надане 24 Каналу

Під час проходження строкової служби Сергію запропонували посаду інструктора, але він не міг лишитися, бо вдома його чекала кохана. Проте довго в цивільному житті він не затримався – у 2002 році, за місяць до народження молодшого сина Данила, Сергій підписав контракт із військовою частиною, що входила до складу МВС, тепер – Нацгвардія.

Відтоді, зізналася Ольга, чоловік частіше був у відрядженнях, ніж удома. Він увесь час був в епіцентрі найважливіших подій – від Помаранчевої революції до Революції Гідності, а згодом – на сході України.

Для нас, громадян, тоді (з 2014 до 2022 року, – 24 Канал) це було невидимим – тихо, спокійно. Але на Донеччині та Луганщині не було спокійно. У нас був спокій, тому що на кордоні стояли наші угруповання та стримували ворога, щоб він не пішов на нас,
– зауважила Ольга.

Проте вдома Сергій не обговорював роботу й намагався захистити дружину від розмов про війну.

"Він був настільки відданий… Не з тих, хто "ляпає" язиком. От поїхали вони на ротацію, а ми дивимося по телебаченню, що там заворушення, щось підірвали, йдуть бої. І серце калатає. Я телефоную, питаю, як він, бо по телевізору страшні речі показують. А він мені каже: "Вимкни телевізор, все нормально, ми на четвертій лінії фронту, заспокойся". А потім колись я почула, що він брав участь у боях", – розповіла Ольга.

Ольга та Сергій з синами / Фото надане 24 Каналу

"Ніколи так не поводився": про останню поїздку на фронт

На початку 2022 року Ольга помітила, що чоловік почав більше тренуватися – займався спортом і стрільбою. Але в те, що почнеться повномасштабна війна, вона не вірила і з чоловіком про це не говорила.

Тривожно стало напередодні його ротації в Маріуполь 8 лютого 2022 року. Особливо коли всі родичі та знайомі почали телефонувати й питати, чому ж він їде, невже щось буде? Сергій відповідав коротко: "Це моя робота".

Зазвичай Ольга сама відвозила чоловіка до частини, але цього разу за ним приїхала службова машина. Поведінка Сергія її занепокоїла: він віддав ключ від домашнього сейфа і дав чіткі вказівки, що робити далі.

"Коли часто проводжаєш чоловіка, то сумуєш вже тоді, коли він ще не встиг поїхати. Я завжди хвилювалася за нього, бо він не на курорт їхав, але того разу… Я закрила за ним двері, і мені стало страшно, бо його поведінка була не така, як завжди. Тому тривога була більшою", – пригадала Ольга.

Пливли на "Азовсталь" у повному екіпіруванні: про оборону Маріуполя

23 лютого Ольга поїхала у відрядження. Зранку вона прокинулася від крику колеги, яка на весь вагон кричала, що почалася війна.

Спершу Ольга встигла додзвонитися до Сергія в Маріуполі, але чим більше навколо міста звужувалося кільце оточення, тим важче ставало зв'язатися. Військові тримали оборону майже в повній ізоляції та під постійними обстрілами. Зв'язок з'являвся раз на 10 днів. За весь час Ольга лише чотири рази почула голос чоловіка.

Щойно вдавалося зв'язатися, Сергій питав про синів. Дуже хвилювався, бо молодший Данило був тоді на Луганщині.

Важливо! Війна забрала в Ольги не тільки чоловіка, а й молодшого сина. Данило Кандиба з позивним "Грач" загинув 3 серпня 2025 року. Він отримав важкі поранення через атаку росіян забороненою хімічною зброєю. "Грач" майже місяць боровся за своє життя, але його серце не витримало. Історію спецпризначенця ГУР читайте незабаром на сайті 24 Каналу.

"Шах" одним з останніх відходив на фортецю "Азовсталь" 19 квітня, де з побратимами приєднався до оборони з бійцями "Азову". Побратим із позивним "Мат" після повернення з полону розповів, що перехід з правого берега на "Азовсталь" був жахливим.

Військовим у повному екіпіруванні треба було переплисти річку Кальміус, щоб добратися до заводу. І саме завдяки Сергію всі дісталися живими. Під час переходу один із побратимів почав тонути, і "Шах" самотужки витягнув його на берег. За словами Ольги, врятований побратим уже повернувся з полону. Він надіслав Ользі повідомлення.

"Сергій неодноразово рятував побратимів, прикриваючи їх своїм тілом. Він виділявся серед інших бійців своєю винахідливістю та кмітливістю, що збивали ворога з пантелику. Я вже не кажу про те, скільки ворогів знищив "Шах". На жаль, тоді не було камер GoPro, і нам не було коли фотографуватися та знімати відео на телефон. Але я – живий доказ вчинків Сергія", – написав військовий з позивним "Мат".

"Шах" у Маріуполі / Фото надане 24 Каналу

2 травня "Шах" з побратимами переходив на іншу позицію. "Мат" згадує, як гарно там цвіли вишні. Він ступив крок убік, щоб понюхати цвіт, – і в цей момент по них вдарила 120-та міна. Сергія поранило в ногу. Ще одне поранення було під бронежилетом, яке одразу не помітили.

Побратим дістався до Сергія, перев'язав, а потім його евакуювали на носилках. Це був останній раз, коли побратими бачили його.

16 травня, за наказом вищого командування, маріупольський гарнізон почав вихід у полон. У цей же день Ользі повідомили, що її чоловік загинув. Проте згодом сказали, що він у полоні.

Я телефоную в НІБ (Національне інформаційне бюро, – 24 Канал), а мені кажуть, що є такий Сергій Михайлович, готуються документи на обмін. Я два роки розшукувала чоловіка, думаючи, що він живий,
– розповіла Ольга.

"Поховали під двома вишнями": правда про останні хвилини "Шаха"

29 червня 2022 року під час першого обміну захисників "Азовсталі" з полону вийшов "Мат". Він вижив під час обстрілу 2 травня. У полоні він змирився з думкою, що його найкращого друга вже немає в живих, але Ольга переконувала його, що "Шах" вижив – він не міг загинути. Проте всі, хто повертався з полону, казали одне й те саме: "Чув, що загинув, але сам не бачив".

Правду Ольга дізналася лише тоді, коли 9 лютого 2024 року з полону вийшов один із водіїв Сергія – Олександр. Саме він був поруч в останні хвилини життя Сергія Михайловича і розповів, де його поховали.

Того дня Олександр перебував в іншому бункері. Вийшовши за дорученням, він почув голос "Шаха", який впізнав його і кликав. А коли підійшов ближче, побачив, що Сергій Михайлович лежить під металевим листом і просить пити. Олександр пішов за водою, а коли повернувся, – "Шаха" вже не стало.

Там його й поховали – у вирві від ракети під двома вишеньками,
– розповіла Ольга.

Поруч поховали ще одного підполковника "азовця". Але ані його тіло, ані Сергія Кандиби досі не повернули.

"Я шукала його скрізь": про життя Ольги після втрати

Ольга продовжує чекати, – і на повернення тіла, і на відповіді про той день. Хлопці, які евакуювали "Шаха" на носилках, за її словами, досі в полоні. Вона навіть встановила точне місце поховання за картами, але тіло не повертають.

Я шукала його серед живих, шукала скрізь, де можна було. Писала звернення, ходила на мітинги й не опускала руки. Це була моя боротьба, щоб не вмерти. Але коли з'явилися докази, що мій чоловік загинув, коли я це усвідомила – мені стало страшно, скільки ж ще боротьби попереду, щоб повернути тіло,
– сказала Ольга.

Упродовж двох років пошуків вона не могла навіть вшанувати чоловіка на Алеї пам'яті, бо він вважався безвісти зниклим. Ольга пройшла важкий шлях, щоб його офіційно визнали загиблим і він отримав належні почесті.

Ольга береже пам'ять про чоловіка і сина / Фото надане 24 Каналу

У Кривому Розі, неподалік від їхнього дому, є гарний парк "Щастя". Вони спостерігали, як його висаджували. Сергій хотів допомагати там, але не встиг.

Тепер Ольга ходить туди сама. Вона висадила черешні, які вже зацвіли, і облаштувала пам'ятне місце – з його портретом та історією. А у 2025 році, після загибелі Данила, поруч з'явилися скульптури птахів-граків – як нагадування про його позивний.

Місце пам'яті у парку "Щастя" / Фото надане 24 Каналу

"Я реалізую своє горе в добрих справах. Це для мене як терапія. Я знаходжу там спокій. Мені здається, що мій син і мій чоловік поруч, коли я працюю там. Для мене це – вихід із того стану, щоб не пропасти, не згоріти. Бути поряд з моїми коханими людьми – з моїм чоловіком і сином", – розповіла Ольга.

Їй важливо, що люди зупиняються, читають і пам'ятають. І що розуміють – якою ціною можуть прийти в цей парк, хоч і у прифронтовому, але вільному Кривому Розі.

Сергій Кандиба врятував багато життів і до останнього виконував свій обов'язок. Він отримав не одну нагороду за захист держави, зокрема найвищу відзнаку – орден "Золота зірка" з присвоєнням звання Героя України (посмертно).

Його історія – це історія людини, що віддала усе, аби інші могли жити. І тепер він живе в серцях людей, які його пам'ятають.