Пішки йшов захищати Київ, поки інші втікали: історія "азовця" Михайла Ніконця – друга "Грєнки"

• Михайло Ніконець, український боєць батальйону "Азов", добровільно пішов пішки до Києва під час вторгнення, а потім вирушив на "Азовсталь" у Маріуполі, де і загинув.
• Його мама, Таїсія Ніконець, активно працює над тим, щоб пам'ять про сина та його відданість Україні залишалися живими.

Для азовця Михайла Ніконця на першому місці стояли Україна і побратими. На початку повномасштабної війни Михайло пішки вирушив в Київ, щоби захистити столицю від росіян. Він два дні йшов туди, звідки люди стрімголов виїжджали. А коли розумів, що Київ у відносній безпеці, – сів на гелікоптер і відправився до побратимів у Маріуполь, який був оточений окупантами.

Через три тижні Михайло прорвався до своїх побратимів на "Азовсталь", де і загинув. Проте голос Михайла все ще звучить. Тепер ним є його мама, Таїсія Ніконець, яка понад усе хоче, щоб ім'я її сина пам'ятали.

У рамках проєкту "Життя після втрати" Таїсія розповіла 24 Каналу, яким був син, про його дружбу з Назарієм Гринцевичем "Грєнкою", а також поділилась спогадами про день, коли прийшло останнє повідомлення від Михайла.

Важливо "Ти неправильно горюєш": чому не завжди видно біль і як підтримати того, хто проживає втрату

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

"Якщо воювати – то воювати": як Михайло таємно долучився до "Азову"

Михайло Ніконець на псевдо "Бублік" народився в Умані на Черкащині. Мама згадує, що він був дуже непосидючою дитиною – був усюди: на всіх деревах, вуличках і в ямах. Жвавий та енергійний, він постійно хотів бути першим. Катався на скейтборді та велосипеді, відвідував усі шкільні гуртки та мав талант до музики.

Його війна за Незалежність України розпочалася в січні 2014 року на Майдані в Києві. Після цього Михайло лишився жити в столиці. Працював, бачився з друзями, як звичайний хлопець, а потім – пішов на війну. Мамі про це не сказав. Розповідав, що в Києві усе добре. Про рішення сина Таїсія дізналася від знайомих, які побачили фото Михайла в формі. Мамі він не показував – вважав, що їй краще не знати.

Так, у жовтні 2014 року, Михайло долучився до "Азову". Мама дізналася через пів року, коли син вже був в Урзуфі, що під Маріуполем. Про службу відповідав коротко: "Все добре, побратими хороші, воюємо".

Михайлик був безкомпромісний – у нього або біле, або чорне. Якщо воювати, то воювати. Якщо дружити, то дружити. Якщо любити, то любити. У нього не було "посередині". У нього було своє бачення боротьби,
– розповіла Таїсія.

У 2016 році контракт Михайла закінчився, і він повернувся додому. Але своїй дівчині Діані сказав: якщо знову буде потреба – без вагань повернеться на фронт.

"Два дні пішки йшов захищати Київ": яким був початок вторгнення

Повномасштабне вторгнення застало Михайла в Умані, і він одразу приєднався до самооборони міста. Через тиждень хлопцю вдалося зв'язатися з побратимами, які у той час були не на службі, і вони домовилися зустрітися в Києві.

"10 березня ми з ним попрощалися у мене на роботі на прохідній, і він пішов пішки на Київ. Пішки. Автобуси тоді не їздили. На той час багато машин виїжджали з Києва, а ось в Київ дуже мало хто їхав. Мабуть, тільки такі добровольці, як мій Михайлик і його побратими", – поділилася Таїсія.

Це був останній раз, коли вони бачилися. Михайло два дні пішки йшов до Києва, щоби не пустити росіян до себе додому. Іноді його трохи підвозили, потім він знову йшов пішки. У перший день ночував на блокпості у хлопців на трасі. На другу ніч вже дістався до Києва і заночував у метро. А далі вже зідзвонився з хлопцями та приєднався до них.

"Він йшов до Києва, щоб захищати його, щоб зупинити там росіян. Щоб вони не пішли далі на Умань, бо там його мама. Він писав мені: "Мамо, бережи себе, а за себе я постою, бо дуже хочу жити", – пригадала Таїсія.

"Відчула, що це кінець": про секретну операцію до Маріуполя

Увесь час на Київщині Михайло давав мамі знати, що з ним все добре, – надсилав кілька фото, короткі повідомлення. А після 21 березня зник. Лише 2 квітня Таїсія дізналася, де її син: 24 березня "Бублік" вертольотом відправився до Маріуполя на допомогу побратимам, які опинилися в пастці. Цей час був найважчим для матері – постійний страх за свою дитину.

"Михайло був на Майдані, в АТО, в Києві – я хвилювалася за нього, але не так. Коли 2 квітня він надіслав мені повідомлення, що в Маріуполі, – в мене почався якийсь тваринний страх. Не знаю… Ніби я відчула, що Маріуполь – це кінець. На жаль, так і сталося – він не повернувся", – поділилася Таїсія.

Михайло Ніконець на "Азовсталі" / Фото надані 24 Каналу

З 2 квітня зв'язку з сином майже не було. Таїсія могла лише вихоплювати якусь інформацію з новин, щоб мати бодай якусь інформацію про сина. Лише 15 квітня, коли Михайлу вдалося прорватися на "Азовсталь", вони змогли налагодити зв'язок. І щодня опівночі він надсилав мамі повідомлення: "Живий-цілий" або просто "+". Попри все, Таїсія до останнього вірила, що син вирветься і повернеться додому.

Останні листування Таїсії з сином: скриншоти надані 24 Каналу

14 травня Михайло не вийшов на зв'язок – він загинув разом зі своїми побратимами "Тасманом" і "Кияном". По них відпрацювала артилерія на позиціях. "Тасман" загинув одразу на місці. Михайло та "Киян" були поранені. "Бублік" надав допомогу побратиму, сам собі наклав турнікет і викликав допомогу по рації, але їх довго не могли забрати.

Коли до них таки вдалося дістатися, Михайло ще був живий, але вже в бункері помер від втрати крові. 15 травня не стало і "Кияна".

Через повідомлення Таїсія дізналася, що її син загинув / Скриншот наданий 24 Каналу

"Думала, що не прокинулася вранці": про життя після загибелі сина

16 травня Таїсія дізналася про загибель сина. Світ став сірим. Єдине, що тримало, – надія, що тіло Михайла повернуть і вона зможе його поховати.

"Коли я дізналася, що Михайло загинув, то померла разом з ним. Я думала, що ляжу спати, а вранці не прокинуся, що весь світ зупиниться. А зранку встала і зовсім-зовсім нічого не відчувала", – розповіла Таїсія.

Жінка дуже чекала на побратимів сина, які вийшли в полон з "Азовсталі", адже довго не знала, як саме він загинув. Вона доєдналася до рідних "азовців" – вони спілкувалися, підтримували одне одного, ходили разом на акції щодо повернення полонених. І коли хлопці почали повертатися – Таїсія дізналася про останні моменти життя свого сина. Але тіло так і не повернули.

Бути голосом сина – це те, що тримає жінку. Зробити так, щоб ім'я Михайла Ніконця знали в Україні та пам'ятали його відданість Батьківщині. Тому Таїсія працює з українськими письменниками, щоби увічнити ім'я сина на сторінках книг про війну, за яку він заплатив життям.

Тепер життя Таїсії виглядає так: фото надані 24 Каналу

"Він тепер не може сказати за себе. Тепер я мушу говорити за нього, бути його голосом. Я хочу, щоб про нього знали. Хочу, щоб про нього пам'ятали – про такого простого хлопця, для якого на першому місці стояли Україна і побратими. До Києва він пішов захищати мене й Україну, а в Маріуполь полетів, щоби бути разом із побратимами", – розповіла мама "Бубліка".

Побратими оцінили відданість Михайла, який прилетів в оточений Маріуполь, аби допомогти їм. Там він познайомився з Назарієм Гринцевичем "Грєнкою" – наймолодшим захисником "Азовсталі". Сам "Грєнка" після повернення з полону згадував "Бубліка" як справжнього воїна.

"Це дуже болюча втрата для мене, бо ми дуже здружилися з ним в Маріуполі. Він був веселий, кумедний, взагалі нічого не боявся. Так сталося, що він загинув за нас", – поділився Назарій Гринцевич в інтерв'ю на ютуб-каналі CRAF Media.

"Грєнка" розповідає про дружбу з "Бубліком": дивіться відео

На жаль, 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час боїв на Луганщині. Йому був всього 21 рік. У Назарія залишилася сім'я та кохана дівчина. Мама "Грєнки", Маріанна Колос, розповіла про свого сина, його мрію стати військовим, службу в "Азові", полон та загибель. Історію Назарія Гринцевича – читайте в матеріалі 24 Каналу.

У своїх повідомленнях мамі Михайло писав: "Я там, де хотів бути". Він до кінця залишався відданим своїй Батьківщині та побратимам, і став прикладом хороброго, безкомпромісного воїна. Пам'ятаємо!