"Писали, що я – погана мати": інтерв'ю військової Анастасії Муцей, яка після декрету повернулася в ЗСУ

• Анастасія Муцей повернулася в ЗСУ після декрету попри осуд суспільства, і зараз обіймає посаду пресофіцерки у полку "Айдар".
• Її чоловік звільнився зі служби та доглядає за дитиною. Він розуміє її рішення повернутися до війська, хоча й не повністю схвалює його.

Анастасія Муцей з першого дня повномасштабної війни знала, що її місце у війську. Дівчина служила як бойовий медик і навіть брала участь у штурмах. Але взяла паузу в службі, бо пішла в декрет. 1,5 року Анастасія була у цивільному житті, але розуміла, що хоче повернутися у військо. Чоловік зрозумів її, хоча і не підтримував цього рішення. Зараз Анастасія є пресофіцеркою полку "Айдар".

В інтерв'ю 24 Каналу Анастасія Муцей розповіла, з якими проблемами зіштовхуються жінки у війську та як вона справляється з осудом людей через те, що лишила дитину і повернулася на службу. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Варте уваги "Донька інколи боїться мене"․ Чому військові стають агресивними після фронту та як із цим боротись

"Я відчувала провину за те, що вагітна": про повернення на службу після декрету

Ви мама 1,5-річної дитини та військова. Яка роль у вас на першому місці?

Це важке питання. Я намагаюся якось поєднувати ці дві ролі. Коли я поверталася до війська (після вагітності, – 24 Канал), думала, що моє головне завдання там – наблизити нашу перемогу. Але з часом проходження служби я зрозуміла: те, як ми виховаємо наших дітей, які цінності у них закладемо – має бути першочерговим, адже вони є нашим майбутнім.

Важко сказати, яка твоя роль важливіша. На війні ти є солдатом, який виконує свої завдання і наближає перемогу. А вдома ти цілий всесвіт для маленької дитини, та, хто може правильно її направити у житті. Тоді й в України буде майбутнє.

Скільки часу ви були з дитиною, перш ніж ухвалили рішення знову повернутися на службу?

З дитиною я була рік. Чотири місяці тому я повернулася до служби.

А хто зараз з дитиною?

Наразі мій чоловік звільнився зі Збройних Сил. Йому допомагає няня.

Повне інтерв'ю Анастасії Муцей: дивіться відео

Як йому бути з дитиною, коли ви у цей час на службі?

Якщо чесно, він дуже добре справляється. Я в захваті від цього чоловіка. Він віддає не лише свій час, а й всього себе для виховання нашого хлопчика. Жартома він каже, що у нього був цілий батальйон таких. Тому з одним зараз простіше.

У нього була командна посада?

Так, він був командиром Першого інтернаціонального легіону.

Як йому було звільнитися зі служби?

Я бачила, що він до останнього тримався за військо, хотів ще щось принести у Збройні Сили. Але вийшло так, що Інтернаціонального легіону, як такого, більше немає. Усі іноземці перейшли у штурмові полки. Тож його посада не приносила вже такої користі, тому він і звільнився.

Зверніть увагу! Наприкінці 2025 року французьке видання Le Monde повідомило, що Україна "тихо" розформувала Інтернаціональний легіон, а всіх іноземців перевели до штурмових полків. Згодом у Збройних Силах пояснили, що Інтернаціональні легіони в Україні не розпускають, а інтегрують до ефективних бригад ЗСУ.

Не знаю, чи надовго. Днями він дзвонив і казав, що повертається (на службу, – 24 Канал). Можливо, він знайде себе у цивільному світі. А, можливо, не знайде й повернеться до війська.

У який момент ви зрозуміли, що все ж хочете повернутися до війська?

Кожен військовий, коли повертається (з фронту, – 24 Канал), зіштовхується з нерозумінням цивільного світу. Як кажуть в одному реабілітаційному центрі, військовому потрібно від 8 місяців для того, щоб просто адаптуватися у цивільному світі. Навіть мозок військового працює інакше. Коли він повертається, то просто розгублений – відчуває себе ніким.

Наприклад, я мала почуття провини перед своїми побратимами, що я залишила військо та пішла виховувати дитину. Я мала відчуття провини за те, що вагітна.

Думки про те, щоб повернутися назад, вперше з'явилися у мене, коли малому було 3 місяці. Але я розуміла, що дитина ще дуже маленька. Можливо, якби я знайшла для себе правильних спеціалістів і пропрацювала це бажання повернутися назад, то залишилася б з дитиною.

Але мій шлях інший – я повернулась до війська. Я спілкувалася з одним ветераном, у якого ампутована кінцівка. Він працює у реабілітаційному центрі Unbroken. Тоді він сказав мені, що кожен ветеран благає його: "Пришийте мені ногу-руку, і я піду далі воювати". Тобто це один з періодів адаптації, який потрібно пройти разом зі спеціалістами.

Я цього не зробила. Я залишилася сама, з маленькою дитиною на руках, і не знала, як розв'язати свої проблеми, як знайти себе у цивільному світі і як допомагати війську. Тож я обрала для себе шлях повернутися.

Ви раніше казали, що волонтерите. Чи не думали залишитися у цій ролі, збирати гроші для фронту, чи вам цього було недостатньо?

Внутрішньо мені було цього недостатньо. Мені здавалося, що я не роблю все, що можу робити, для перемоги нашої країни. Щоб якось вгамувати цю внутрішню порожнечу, коли я перестала бути військовою, я й повернулася.

Я завжди кажу, що ми зараз воюємо для того, щоб наші діти не воювали. Я зроблю все, для того, щоб моя дитина не воювала в майбутньому і не бачила тих жахів війни, які бачила я і його батько.

Анастасія Муцей з чоловіком і сином / Фото з інстаграму військової

Раніше ви служили як бойова медикиня, а зараз як пресофіцерка. Ви навмисно вибрали трохи спокійнішу роботу?

Так. У моєму розумінні ціна мого життя стала вищою. Я не маю права настільки ризикувати, як раніше, бо у мене є дитина. Це моя відповідальність, ухваливши рішення завагітніти. Тому я обрала для себе небойову посаду у війську.

"Писали, що я погана мати": про осуд через повернення в ЗСУ

Як ваш чоловік сприйняв рішення, що ви хочете повернутися до служби? Чи засуджував він, чи навпаки – підтримав?

Він сказав, що йому це все не подобається, що він мене не підтримує, але розуміє, чому я так роблю і вчинив би так само, тому він буде зі мною поруч. Було важливо це почути, адже всі, з ким я говорила на цю тему, мене не розуміли. Усі казали, що я просто хочу втекти від свого обов'язку бути матір'ю, що я з цим не справляюся і тому хочу повернутися до війська.

Коли я почула, що хоч одна людина, ще й така близька, розуміє мене і чому я це роблю – мені стало набагато легше.

Уже бувши мамою, чи отримували ви хейт? Особливо після того, як пішли на одне з телевізійних шоу. Чи тиснуло це на вас?

Узагалі, по життю я часто зустрічаюсь з хейтом і думала, що вже маю якісь навички роботи з ним. Але після телевізійного шоу я отримала багато слів підтримки. Мені "розривали" особисті повідомлення, особливо дівчата-військові, які зараз перебувають у декреті.

Вони постійно писали, що є такими ж, думають про те саме, що я не одна така, і це нормально. Ця група людей була дуже вдячна, що я це висвітлила і показала, що так може бути. Бо кожна з нас думає, що вона одна якась така "ненормальна", як кажуть.

А ви самі так про себе думали? Мовляв, у вас якийсь "не такий" материнський інстинкт.

Коли народилася дитина, так. У війську я завжди вчилася закривати свої емоції, і я не відчувала такої любові, яку, як сама ж думала, маю відчути. Але з часом почала розкриватися і зрозуміла, що все нормально. Нормально, коли ти в час війни не знаєш, як правильно, а як – ні. І вчиняєш так, як вважаєш за потрібне. Немає нічого "чорного" чи "білого", бо ніхто не пристосований жити під час війни. І немає правил, як це життя жити.

Чи було вам комфортно, що під час телевізійного шоу ваші дії можуть оцінювати, критикувати?

Мене запросили на це шоу ("Супермама", – 24 Канал), і я довго думала, чи взагалі потрібно це мені, чи ні. Коли я все ж пішла, то зрозуміла, що найважливіший меседж, який я маю донести, не те, що я "супермама", а те, що війна продовжується.

На жаль, війна перестає бути в інформаційному полі кожного українця. Основне, що я хотіла донести: люди віддають усе для того, щоб ми дійшли до кінця війни, до перемоги. Думаю, в мене це вийшло. Щодо того, що мої дії оцінюють, я була готова. Це телевізійне шоу – там всі оцінюють всіх.

Хто частіше вас засуджував: чоловіки чи жінки?

Найбільше мене засуджують жінки. За те, що я погана мати. Дійшло до того, що одна дівчина писала мені усюди. Спочатку не достукалася до мене у коментарях і почала щодня мені писати у приватні повідомлення про те, що я погана мати, що я проміняла дитину на небойову посаду. Мовляв, якби я пішла на бойову посаду – це ще б можна було зрозуміти.

Не знаю, яка у неї логіка. Я пішла на небойову посаду, щоб було трохи безпечніше і щоб я мала більший шанс повернутися. Але навіть після цього телевізійного шоу не було такого інформаційного "буму", як після мого повернення (до війська, – 24 Канал). Саме після цього мені почали писати, яка я "погана мати, покинула свою дитину".

Я ніколи не прошу, щоб мене хтось зрозумів. Мені цього не потрібно, але я хочу, щоб інші бачили, що є й така реальність. Є реальність, в якій жінка може залишити дитину, поїхати на війну і продовжити справу, якою займалася до народження дитини. Є інша реальність – жінок, які навіть не можуть уявити, як можна взяти й залишити дитину.

У мене бувають завдання поза гарнізоном, коли я можу приїхати до свого сина, побачитися з ним. Кожен раз, коли я на нього дивлюсь, у нього з'являються якісь нові навички. Загалом, кожного разу, коли я приїжджаю, це вже ніби зовсім інша дитина. Він дуже швидко росте.

Завжди, коли він мене обіймає, у мене з'являються сумніви – чи правильно я зробила, чи це справді те рішення, яке потрібно було ухвалити. Усе ж мама не може просто так залишити свою дитину і воювати, не думаючи про неї.

Анастасія з сином / Фото з інстаграму військової

Цей конфлікт всередині – матері та воїна – завжди буде зі мною. Протягом всієї цієї війни або стільки, скільки я ще буду у війську. Це ще один тягар, який я нестиму в армію, крім того, що служба в принципі не проста – ні морально, ні фізично.

На вашу думку, хто ці жінки, які виливають на вас увесь цей хейт? Можливо, ви переходили на їхні сторінки, бачили, ким вони є.

Якщо чесно, я дуже рідко переходила на їхні сторінки. Я взагалі стараюся не перечитувати усі ці коментарі, не дивитися. Але, звісно, коли тобі пишуть в особисті повідомлення, ти це бачиш. Жінки, яких я бачила, є зовсім різними. Хтось може бути мамою в декреті, хтось є успішною жінкою, в якої є бізнес, але дитина також поруч. Це різні люди, просто вони не можуть уявити тієї реальності, в якій живуть дівчата-воїни.

Чи було засудження від ваших побратимів, тих, з ким служите зараз?

Мої побратими ще з Інтернаціонального регіону писали й питали, навіщо я повернулась, але вони знали, що я зроблю це. Від теперішніх побратимів, з якими я зараз служу, жодного осуду не було. Навпаки, слова підтримки. Іноді ми разом сміємося з коментарів, які мені пишуть.

Тобто немає такого, що чоловіки-військові закидають вам, мовляв, вам вже потрібно бути лише вдома, з дитиною?

Такого не було. В "Айдарі" я навпаки бачу повагу від всіх чоловіків, з якими ми спілкуємося. Ніколи не чула чогось подібного.

"Треба було приховувати свою жіночність": про ставлення до жінок у війську

На вашу думку, які ключові проблеми залишаються в армії щодо жінок? Чи може взагалі жінка претендувати на звання генерала? Чи є чимало перепон, упереджень?

Збройні Сили стають кращими, і це бачать всі, зокрема жінки, які служать. Не знаю, хто ще у 2022 році міг уявити, що може бути цілий взвод жінок-операторок дронів, що можуть бути жінки-командири. Це не тільки заслуга самих Збройних Сил. Це заслуга тих жінок, які, пройшовши пекло війни, ще й доводили, що вони мають право бути на своїй посаді.

Таким був мій шлях. Коли я була на посаді бойового медика, окрім того, що мені потрібно було вдосконалювати свої навички. Я мусила щоразу доводити, що мала право бути на цій посаді, що мала право піти з моєю штурмовою групою на вихід. Так було в перший час.

Це було важко, бо при цьому треба було приховати всю свою жіночність: ти мав стати солдатом, який на рівні з чоловіками виконує ті самі завдання і ніяк не відрізняється. Хоч навіть фізіологічно жінка відрізняється від чоловіка.

Наразі в Збройних Силах України служить приблизно 100 тисяч жінок. Кожна п'ята стоїть на офіцерських посадах. Тобто жінки зараз не просто довели і українцям, і всьому світу, що можуть виконувати ті ж завдання, що й чоловіки. Іноді в них виходить краще, і вони можуть займати керівні посади.

Звісно, нам є ще куди рости. У нас дуже багато роботи, бо сексизм в армії все ж залишився. Нам потрібно його викорінювати, щоб жінка могла почуватися вільно. Я думаю про те, що у жінок є суперсила – бути жінкою. Було б круто, якби й це ми також могли приносити з собою. Не лише показувати свою витримку та навички як солдата, а й внести щось, що має тільки жінка.

"Бачила, як собаки доїдають росіян": про перший бойовий вихід

Як у вас взагалі з'явилася думка піти до війська і як зараз ви ставитеся до такого свого рішення?

Мені було 22 роки, у моїй країні почалося повномасштабне вторгнення. Уже з першого дня я знала, що долучуся до війська. Я розуміла, що поляжу за цю країну, але справедливість має бути відновлена. Ми не можемо дати програти чесності, не можемо дати злу прийти в нашу країну й окупувати її.

Щойно почалася війна, я зі своїм найкращим другом, якого вже, на жаль, немає в живих, ходила в територіальну оборону. Але тоді був такий наплив добровольців, що на мене дивилися і казали: "Дівчинко, йди додому".

У листопаді 2022 року в мене з'явився шанс потрапити у бойовий підрозділ. Тоді ж одразу я й долучилася. Зараз я дивлюсь на дівчат, які йдуть за контрактом "18 – 24" і пишаюсь ними. Не можу сказати, що я пишаюся собою. У мене є комплекс, що я "недоробила", "недослужила".

Чи пам'ятаєте свій перший бойовий вихід? Що відчували тоді?

Звичайно, таке не забудеш. Пам'ятаю, тоді я потрапила в іншу реальність. Мій перший вихід на нуль був через три місяці після того, як я приєдналася до війська. Тоді з медичної евакуації я перейшла в бойову роту.

Коли перший раз я вийшла – не повірила, що це реальність. Ти немов потрапляєш у якусь комп'ютерну гру. Це був незрозумілий контраст. Вимерле село, постійний запах попелу, диму, постійні прильоти. У нас була позиція в старому розваленому будинку, і десь за 200 метрів від нас були позиції росіян.

Нам потрібно було вести чергування. Перед нами було поле. Я дивилась на нього і бачила, як собаки доїдають тіла наших ворогів. У селі не було жодної людини. Були постійні прильоти, і ти просто не розумів, де ти перебуваєш. Думала, ось щойно я перебувала в реальності, яка мені зрозуміла, де все працює, ходять люди, а зараз ти просто в іншому світі.

Потім ти звикаєш, що це лінія зіткнення, і виглядає вона саме так. Але перший раз просто підірвав мій мозок.

Ви тоді змогли себе опанувати?

По мені не було видно, що мені страшно, що мені незрозуміло. Я максимально замкнула всі емоції в собі й виконувала завдання, яке мусила. Навіть жартувала.

Важко було тому, що коли я вперше прийшла в Інтернаціональний легіон, не знала англійської мови. Я виходила з хлопцем із Фінляндії та поляком Міхалом, якого теж, на жаль, вже немає в живих. Мені просто пощастило, що поляк хоч трохи говорив російською, і я могла зрозуміти, що взагалі відбувається.

"Там все стирається": про те, як фронт змінює

Коли ви долучилися до війська, чи були коментарі від військових, мовляв, ти маленька, тендітна дівчина – куди тобі в армію?

Коли я потрапила в медичну евакуацію, то не було, бо там працювали такі ж дівчата. А коли вже пішла в бойову роту, треба було бачити очі хлопців. Хоча для них це нормально, вони всі приїжджають з країн НАТО, а жінки там служать в армії. Це нормально, але коли вони бачили мене і розуміли, що я хочу піти з ними на нуль, для них це було дуже дивно.

Моя посестра Кеті Лешкашелі тоді сказала, що після першого бойового виходу, вони почнуть дивитися на тебе інакше. Зараз вони на тебе дивляться як на дівчинку, яка незрозуміло, як себе поведе. Потім, коли до нас приїжджали добровольці, у нас було правило: до першого бою ми ніяк не оцінюємо цю людину. Ми вийдемо на перше завдання і зрозуміємо, хто це.

У цивільному житті ти можеш одягнути якусь маску, показати те, ким ти не є насправді. Але на полі бою ці маски зникають. До нас може приїхати "бугай", який розказує, що він мачо, а потім сидіти й плакати, кажучи, що йому страшно і він нікуди не піде. Там все стирається, і люди є дійсно справжніми.

Анастасія у війську / Фото з інстаграму військової

Тому, мабуть, і адаптація в цивільному житті важко проходить, бо тут, як ви кажете, можна одягти якусь маску, а там – неможливо. Люди стають такими, якими є насправді.

Так. Це правило у нас працювало саме на лінії бойового зіткнення, до виходу на позиції. У прифронтових селах ти також можеш розповідати все, що хочеш. А вже у стресовій ситуації…

Був випадок, коли до нас з Японії приїхав чоловік старшого віку, десь 55 – 58 років. На нього ніхто не дивився, як на воїна, не думав, що він зможе щось зробити. А він витягнув чотирьох з поля бою сам. Тоді у тебе з'являється неймовірна повага, і ти задумуєшся, чому геть інакше думав про нього.

Інша реальна історія: коли приїхав підкачаний хлопець, всі думали, що він всюди буде першим. А він сидів у вирві від прильоту міни, плакав, бо застряг, і просив мене дістати його рюкзак. Тобто, настільки там все змінюється. Ти ніколи не знаєш, як людина поводиться у стресовій ситуації.

Іноземці, які воювали у складі Інтернаціонального регіону, ніколи не мали запитань, чому ви, як жінка, воюєте, а чоловіки – ні. Чи чому вони замість наших чоловіків мають відстоювати кордони України?

Вони не дурні та розуміють, чому деякі чоловіки в Україні не воюють. Вони відповідальні за власний вибір приїхати в Україну, захищати нас і вільний світ. Тому таких запитань до мене ніколи не було.

Чи можете згадати, яка була мотивація в іноземців, які приїздили сюди? Переважно це було через гроші чи були інші причини?

Я не можу сказати, що хоч хтось, з ким я служила, приїжджав за грошима. У них були набагато більші зарплати у себе вдома, у багатьох були власні бізнеси. Був у нас будівельник зі США, і там він заробляв більше, ніж в Україні. Але кожен з них в якийсь момент відчув несправедливість. Дуже багато хто приїжджав, бо був проти Росії. Вони могли не знати, що таке Україна до початку повномасштабного вторгнення.

"Я розуміла, що ніхто не повернеться": про найстрашніший момент на війні

Коли ви служили бойовою медикинею, чи був у вас момент, який ви можете назвати найстрашнішим? Чи це був момент першого виходу?

Найстресовіший момент на полі бою, який мене морально зламав, – це наш перший штурмовий вихід. Спочатку ми займали оборонні позиції, а потім переформувалися у штурмовий батальйон разом з 92 бригадою.

Наш перший штурмовий вихід біля Андріївки мене зламав. До цього я жодного разу на бойових виходах не давала собі навіть краплину моменту, щоб впасти у паніку. А там…

Усі були поранені, і я була поранена. Ми не розуміли, коли буде евакуація. Тоді вже працювали дрони, а ми сиділи просто неба. Артилерія також працювала по нас, і в цей момент я дуже запанікувала. Паніка мене просто охопила. Я розуміла, що ніхто з нас не повернеться з цього бойового завдання. Неможливо було звідти вийти. Але ми вийшли. Я не знаю, яким дивом це сталося.

Був там і смішний момент. Коли нас міняли хлопці з 92 бригади, я виходила і там був мій друг. У мене було розпанахане обличчя біля губи через осколкове поранення, і мій друг посміявся з мене, мовляв, я як Джокер. Коли мій друг через два дні повернувся, у нього точнісінько так само було розпанахане лице.

Як тоді вдалося вийти?

Я не знаю, чесно. Тоді у нас не було втрат. Усі були поранені, крім нашого командира. Окрім осколкових поранень, ми були ще й контужені. Мені здавалося, що тоді на нас летіло все. Нам треба було зачистити 100 метрів, а ми змогли зачистити лише 50. Ми вибивали окупантів з посадки, але вони йшли в контрштурми. Ніхто не розумів, що відбувається.

Один хлопець тоді у буквальному сенсі збожеволів. Він почав розповідати, що є російським агентом. Він був кулеметником, тобто це людина, яку важко замінити. Перші, хто йшли, були стрільцями, і кожен міг стати на їхнє місце, але не кожен міг замінити кулеметника. Він почав розповідати мені, що є російським агентом, викинув свій кулемет. Ми були вже без важкого озброєння. Творився суцільний хаос.

У нас не було води, бо ми не очікували, що сидітимемо там так довго. Уся ця операція мала продовжуватися близько 5 годин, а ми були там добу. У нас не було з собою запасів їжі, ми не брали з собою нічого. Це мала бути швидка операція. Інші хлопці мали зайти та закріпитися, але дорогою у них виникли проблеми, і вони не змогли дійти. Ми закріплялися і чекали їх.

Найгірше, що у нас не було води. Я пам'ятаю, що хотіла випити антибіотик, щоб не було загноєння, але не могла ковтнути таблетку, бо взагалі не було води. Коли ми виходили, довелося йти відкритим полем. За правилами, цього ніколи не можна робити. Якщо збоку є посадка – ти йдеш по посадці, але ніколи не через відкрите поле. Та нам довелося це зробити. Там було багато тіл.

Ми йшли, і повз нас у посадку летіли FPV. Я розуміла, що якби ми були там, то навряд чи вижили б. А ми йшли у відкритому полі, куди могла навестися артилерія, але не навелася. Не знаю, які вищі сили нас оберігали, щоб ми вийшли. Коли ми повернулися, були шоковані, що це вдалося зробити. Це був найстрашніший мій вихід.

Продовження інтерв'ю військової Анастасії Муцей – дивіться на ютубі 24 Каналу!