“Перевертала стокілограмових велетнів, як м’ячики”. Пам’яті медикині Наталії Хоружої

автор: Павло Щириця

Перед бойовими перевіряла, чи у бійців сухі шкарпетки, і якщо ні – неодмінно видавала інші. Рятувала поранених, витягувала з поля бою. Пишалася, що всі поранені, яким надавала допомогу, вижили. А ще була приязною, усміхненою і мала з собою на фронті в рюкзачку м’якого рудого ведмедика. 

Минуло дев’ять років, відколи на Світлодарській дузі під час евакуації поранених загинула медикиня 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи Наталія Хоружа.

Їй було 44. Доброволиця. Стала першою першою жінкою, яка загинула в цій бригаді на бойовому завданні. 

Після втрати побратими мстилися ворогу, підписували міни “За Наталію”.

Цей матеріал платформи Меморіал вшановує пам’ять Наталії Хоружої. Це наша спроба відтворити в текстовому портреті її життєвий шлях і цінності.

Хоружа Наталія Олександрівна, 44 роки

Наталя Хоружа – випускниця Павлоградського медучилища, 1990 рік. Архів Сергія Хоружого

Місце народження: село Таранове Синельниківського району Дніпропетровської області

Дата народження: 09.06.1972

Життєве гасло: “Врятуй того, хто в біді”

Де любила бувати: на морі і на дачі

Улюблений виконавець, пісня: Назарій Яремчук; “Червона рута”, “Стожари”

Улюблена література: книжки з психології

Мрія: дожити до перемоги

“Наташа стає на лижі – і гайда до пацієнта”

Медикинею Наталія уявляла себе з дитинства. «Буду лікаркою» і все. Спершу працювала медсестрою підземного здоровпункту на шахті в селі Шахтарське. Згодом – завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту в селі Зелений Гай, була найкращою в районі.

«Наташа хотіла вчитися в Києві на хірурга. Та сімейне життя дещо скоригувало мрію, і вона стала фельдшеркою», – розповідає чоловік Сергій Хоружий.

П’ятирічною знала напам’ять табличку множення й читала вірші з книжок. Змалку мала загострене почуття справедливості.

«Дитиною вона ходила в колгоспний садок збирати малину. Бабуся консервувала й казала: «Три баночки дяді Толі, а дві – вам». Наташа протестувала: я ж її збирала, чому тоді нам лише дві, – несправедливо», – розповідає Сергій.

Не любила брехні. Уміла ділитися добром. Сприймала чужі негаразди як свої. Якщо ж мала власні проблеми, не виносила їх на люди. Була дуже відповідальною.

Сергій і Наталія Хоружі з донькою Оксаною, літо 1995 року. Архів Сергія Хоружого

«Для когось робота закінчується з кінцем робочого дня. Це не про Наташу. Коли вона працювала у фельдшерсько-акушерському пункті в Зеленому Гаї, то не мала ні дня, ні ночі, ні вихідного. Надворі снігу по коліна, викликають у сусіднє село – Наташа стає на лижі й гайда до пацієнта. Хлопець уночі впав із мотоцикла, розтяв лоба –  вона встає з ліжка і біжить накладати шви. Коли Наталії не стало, зеленогаївці казали: «У нас не було такої фельдшерки, як Наташа, і вже й не буде», – говорить Сергій. 

Наталія любила тварин. Казала: якби могла, усім бродячим собакам і котам світу дала би прихисток.

2014-го, коли почалася російська агресія, дорогою до райцентру поставили блокпост. Через рік його ліквідували. Військові поїхали, а пригодовані собаки лишилися. Щоразу, коли Наталія з чоловіком проїздила повз, мала з собою курячі лапки, хліб. Казала чоловікові: «Стань тут, я собак моїх погодую». А коли в домашньому господарстві хворіло порося, клопоталася над ним, як над малою дитиною.

У селищі Луганському, де стояла 54-та бригада, жило троє котів: Хірург, Ґуґл і Покемон. Наталія любила всіх трьох, та серце належало Хірургу. Кіт любив спати в коробці з хірургічними інструментами, тож ім’я знайшло його саме. Коли Наталя ховалася на ніч у спальник, кіт залазив до неї. Після загибелі медикині посестри забрали Хірурга в медроту. Кіт ні до кого не йшов, перестав їсти і незабаром зник.

Наталія Хоружа та кіт Хірург. Медичний пункт 1-ї роти 1-го батальйону 54 омбр. Селище Луганське, 24 листопада 2016 року. Архів Ганни Діденко

Наталя вміла смачно готувати – пироги, борщі. Сама ж обожнювала «західняцьку юшку», яку варив їй чоловік. 

«Я кілька днів маринував м’ясну рульку або ребра, варив юшку на квашеному  буряці, додавав трохи пшона. До юшки ще варив картоплю «в мундирах». Ця страва їй особливо смакувала», – згадує Сергій Хоружий.

Наталія Хоружа в Бердянську, липень 2015 року. Архів Сергія Хоружого

“Їду в АТО” 

До того, як стала на службу в Збройних Силах України, Наталія долучалася до волонтерства. 

«2015 року на станції Чаплине розвантажували військову техніку. Далі її через наше селище доставляли на Донбас. Ми з Наталією вдома затарювалися салом, консервацією, пиріжками і везли військовим», – згадує Сергій.

А в липні 2016-го вона прийшла додому й сказала: «Була у військкоматі. Подала заявку. Їду в АТО. Не можу бездіяльно по телевізору дивитися на загибель хлопців». 

Чоловік і донька намагалися переконати, що медична допомога потрібна і в тилу, та Наталія була непохитна: «Це моя громадянська позиція».

Наталія Хоружа у відпустці. Селище Просяна, Дніпропетровщина, 2016 рік. Архів Сергія Хоружого

«Ми були майже ровесницями, і якось я запитала її: «Наталко, чому ти пішла? У тебе ж чоловік, донька». На це вона відповіла:

«Я знаю, що на фронті мій досвід буде корисніший. У мене унікальні чоловік і донька. Вони мене дочекаються.

Просто я їм сказала, що так треба», – згадує тодішня заступниця командира з виховної роботи 1-го механізованого батальйону 54-ї ОМБр Оксана Якубова.

30 серпня 2016-го у батальйоні зраділи, що прибула фахова медикиня зі стажем. 

Дочка Оксана, Наталія та Сергій Хоружі вдома. Селище Просяна, Дніпропетровщина, 2016 рік. Архів Сергія Хоружого

«Наталія виїжджала на найскладніші випадки, бо була найдосвідченіша. Напрямок у нас був дуже гарячий, багато поранених, – розповідає Оксана Якубова. – Наталія була дуже спокійна й розсудлива. Невисока, тендітна. Коли я казала: як ти важких бійців на перев’язках перевертатимеш, вона відповідала: «Я професійний медик». І таки перевертала стокілограмових велетнів у повному спорядженні, як м’ячики. Крихітна жінка з великим серцем. У її діях домінувала людяність».

“Ми тебе витягнемо. Житимеш!”

Бійці, крім тих, що були на позиціях, жили в хатах. Наталія майже щодня всіх обходила. Оглядала, міряла температуру, розпитувала, на що скаржаться. А як була вільна хвилинка, готувала для них щось смаченьке. Коли ж бійці поверталися з відпусток, то перевіряла їхню домашню їжу, щоб, не дай Боже, не отруїлися. 

«У період запеклих боїв командир і “замполіт” роти дістали поранення, Наталя  щодня дзвонила й радилася зі мною. Казала: ти знаєш, цьому хлопцеві психологічно кепсько, давай я тобі його привезу. Дбала про всіх. Була і замполітом, і психологом», – пригадує Оксана Якубова.

Хоч це й не обов’язок саніструкторки – ходила в окопи до хлопців, аби підтримати. Часом бійці приходили до медикині з особистими проблемами, й вона усім знаходила приязне слово.

«Думаю, у ті часи Наташі знадобилися знання, здобуті в книжках із психології, якими вона зачитувалася до війни», – зауважує Сергій.

Часто Наталія чула від поранених: «Ой, це я вже відвоювався. А якщо не довезуть, то мені кінець». І відповідала з усмішкою: «Ми тебе витягнемо, житимеш!», – згадує посестра та колега з 1-го батальйону 54-ї бригади Ганна Діденко. 

Наталія Хоружа та Ганна Діденко. Селище Луганське, Донеччина, жовтень 2016 рік. Архів Ганни Діденко

Перед бойовим виходом на позиції захисники заходили до Наталії на огляд і потім розповідали, що вона змушувала їх скидати берці. «Перевіряла, чи сухі ноги, і за потреби видавала інші шкарпетки. А на додаток – ще й цукерки. Солдати часом вже й обурювались: «Наташо, ми що – діти?». А вона: «Ви хочете через три дні вернутися із температурою та запаленням легень?» – згадує Ганна.

Ганна Діденко познайомилася з Наталею 6 жовтня 2016-го: «Мене везли з рідного Бахмута в селище Луганське, – пункт тимчасової дислокації 1-го батальйону 54-ї бригади. Поночі приїхала в штаб, де по “радєйці” когось викликали. З темряви вийшла усміхнена і трохи втомлена тендітна блондинка. Це була Наташа. Розпитала, хто я, звідки. Сказала: «Ходімо, я все тобі розкажу». Прийняла, як мати доньку. Згодом казала: «Ти мені так нагадуєш мою Оксану».

Згодом Наталія познайомила Ганну з майбутнім першим чоловіком Денисом. І щиро вболівала за їхні стосунки.

«У листопаді вона пішла в коротку відпустку, а ми з Денисом побралися. Згодом Наташа жартувала: «Я за вас рада, але чого сваху не дочекалися?» А я відповіла: «Будуть діти – станеш кумою», – згадує Ганна.

Денис Зацарний, Ганна Діденко та Наталія Хоружа. Селище Луганське, Донеччина, 19 жовтня 2016 року. Архів Ганни Діденко

Світлодарська дуга

Якось за кавою Ганна Діденко наполягла: колего, зробімо спільне фото. На знімку вони сперлися спинами на капот «таблетки»-швидкої. 

Через день обох жінок викликали у штаб: перша рота потребувала медика. Хотіли відправити Ганну, але Наталія заперечила: «Куди ви її берете, вона ще молода, не освоїлась». Так Ганна зосталася на ППД в Світлодарську, а Наталія пішла у найважчу першу роту.

Ганна Діденко та Наталія Хоружа. Селище Луганське, Донеччина, 21 жовтня 2016 року. Архів Ганни Діденко

Рота стояла на нулі. Це була Світлодарська дуга. Селище Луганське, за Бахмутом. Тоді одна з найгарячіших точок. 

Із 18 по 31 грудня 2016-го там тривали тяжкі бої за Світлодарський ліс. Було багато поранених – і солдати, і командири. 

Лише за період з 18 по 22 грудня Наталія витягла з-під обстрілів 24 бійців. А за весь грудень – 80. 

Наталія Хоружа на позиції. Селище Луганське, Світлодарська дуга, Донеччина, січень 2016 року. Архів Сергія Хоружого

18 грудня о 4-й ранку, знаючи про намір ворога атакувати, Сили оборони спільно з добровольчим українським корпусом «Правий сектор» пішли в наступ на випередження і відбили чотири російські позиції: «Кікімору», «Хрест», «Звєзду» і «5-й пост» на високому схилі на захід від Грязевського ставу. Саме туди зайшла рота 54-ї бригади, яка мала їх утримати. 

Бої за закріплення позицій тривали до середини лютого. Ворог прагнув повернути собі ці опорні пункти, стріляв із усього, що мав – артилерії, танків, мінометів. Світлодарський ліс палав буквально. 

Читайте також:
Полеглі герої Світлодарської дуги. ФОТО, БІОГРАФІЇ

Перемога під Світлодарськом. “Цей б***ський ліс, з якого нас крили, нарешті наш!”

“Усі поранені, яких я вивезла з поля бою, живі”

Дехто не витримував боїв – щільність вогню ламала психологічно. «Якось один із бійців запанікував. Каже: стрілятиму собі в ногу, але на бойове не вийду. Наталка привела його до мене: «Зніми йому “порчу”, – згадує ті часи Оксана Якубова.

Приблизно з 17 січня Наташі дали три дні неофіційної відпустки. (Пекло на нулі було таке, що офіційних не давали).

Вона з чоловіком вирішили побути на Водохреще разом. «Якби добиралася додому, два дні втратила б лише на дорогу, тож я приїхав у Бахмут. Зняли квартиру. Ми прали її речі, й Наташа мені хвалилася: «Усі поранені, яких я вивезла з поля бою, лишилися живі», – згадує Сергій.

Наталія та Сергій Хоружі. Село Просяна, Дніпропетровщина, 2016 рік. Архів Сергія Хоружого

Наталія Хоружа казала, що не боїться куль чи снарядів, як і холоду і польових умов, але страшно не встигнути врятувати когось із бійців. Коли рятувала, боролася за бійця до останнього.

На її рахунку понад сто врятованих воїнів,

свідчать Оксана Якубова і Ганна Діденко.

Евакуація поранених тоді відбувалася в три етапи. Коли по рації передавали: «Трьохсотий», Наталія першою йшла чи їхала на позицію. Часто саме йшла, бо росіяни цілеспрямовано нищили медично-евакуаційний транспорт. Надавала першу медичну допомогу – накладала джгут, зупиняла кровотечу. 

«Потім було місце, де Наташа передавала поранених мені. Якщо велика крововтрата, я ставила в машині крапельницю й ми везли бійців у бік Бахмута. Там їх уже забирали «швидкі» третього плеча евакуації та доправляли до лікарні», – розповідає Ганна Діденко.

Від ротацій Наталія відмовлялася. Командування обіцяло їй повноцінну відпустку, і вона жила її передчуттям. 

«Дуже хотіла побачити чоловіка й доньку. Відчути дім. Про це казала мені в нашій останній розмові. 4 лютого мала піти у відпустку, а 2-го її не стало», – згадує Ганна.

Найбільше Наталія жадала миру після перемоги, й тоді планувала повернутися на колишню роботу в лікарні. Мріяла, щоб її донька Оксана вивчилася, одружилася.

«Наташа уявляла, як одна з нас повідомить іншій: “Щойно передали: війна закінчилась”. Як ми сідатимемо в потяг, прощатимемося, а згодом листуватимемось», – згадує Оксана. 

На фронті Наталія мала з собою іграшкового ведмедика – з ним почувалася спокійніше. 

«Вона жила на КСП роти. Усюди сіро, аж раптом сонячний куточок затишку – Наталчине ліжко, столик і рудий ведмідь. Вона ще мала різнокольоровий рюкзачок, де вміщалися помада, фен і той ведмедик. Казала про іграшку: «Це мій оберіг». У день загибелі Наташі ми відправили ведмедика разом із нею», – каже Оксана Якубова.

“Перша жінка, яка загинула в нашій бригаді на бойовому завданні”

2 лютого 2017-го Сергій зранку телефонував Наталі.

«Ми називали одне одного «Жучечок». О 8:00 Наташа сказала мені: «Привіт, Жучечок. У мене все 4.5.0. Хлопці нагріли води, перу». Донька зателефонувала їй близько десятої. Обіцяла надіслати поштою документи про лікування солдата з підрозділу», – згадує пан Хоружий.

Згодом стався сильний мінометний обстріл позицій, на яких перебувала Наталія. Тоді на російські позиції приїхав підрозділ бойовика «Ґіві» – Михайла Толстих. Намагався відбити відвойовану українцями позицію. Було пряме влучання в український бліндаж. 

«Ранок був спокійний, тож командир поїхав оглянути інші позиції. Я лишилася на КСП сама й почула по рації: у першій роті пряме попадання, троє поранених: важкий, середній і легкий. Наташа виїхала на стабілізацію», – згадує Оксана Якубова.

«Ми саме приміряли нову військову форму, і нас знімало телебачення, коли подзвонила Наташа й сказала: “У нас три “трьохсоті”, виїжджайте на евакуацію”, – згадує Ганна Діденко. – Ми виїхали. Пораненого в ногу Наташа стабілізувала. Вона сказала нам: його, як важкого, забирайте, ми з хлопцями підемо потихеньку пішки, а потім приїдете по нас. Важкого ми з начальницею медпункту Лесею Дрозд забрали тягачем МТЛБ і передали далі на евак.
Лишилися чекати Наташу з двома бійцями. Обстріл закінчився, і я бічним зором побачила, що швидка допомога поїхала по Наташу й трьохсотих. Вони були вище, на пагорбі, а ми трохи нижче. “Швидка” мала забрати їх і спустити до нас. За секунду ми почули вибух і крики. Леся побігла з аптечками під гору, а я пішла в машину по системи для крапельниць».

Було пряме влучання протитанкової керованої ракети в авто “швидкої”.

Оксана Якубова згадує: «Наташа сіла в МТЛБ і виїхала на поле бою. Спокійно завантажила з колегами трьох “трьохсотих”, але обстріл не припинявся. Екіпаж почав евакуацію. Вогонь був щільний. Легкопоранений 19-річний боєць вискочив із «мотолиги» й побіг у лісосмугу. Наталія з водієм довезли інших двох. Під’їхав комбат. Наташа йому доповіла. Командир дав їй свою машину, бо санітарка поїхала з двома пораненими. Треба було піднятися на узгір’я. Машина завезла Наташу нагору і вона вискочила шукати хлопчину. Щойно знайшла і вони сіли в салон, ПТКР влучила в авто. Це сталося близько 13:25. Хлопчина обійшовся легким пораненням. Водієві Сергію Прядці відірвало частину ноги, а другу – поранило. Розірвалася протитанкова ракета під Наташкою. Снаряд розтрощив їй живіт, нижню частину спини, таз і ноги… Обстріл не вщухав».

Наталія Хоружа. Фото для посвідчення учасника бойових дій, жовтень 2016 рік. Архів Сергія Хоружого

Водія стабілізували і вивезли. Леся сказала Ганні: «Наташа ще жива, поспішаймо». 

«Ми завантажили її та двох контужених хлопців у салон УАЗа. Наташа ще дихала. Її серце добре працювало, але від таза до колін не було живого місця. Ми розуміли: це кінець. Та я відмовлялася вірити. Розрізала ножем Наталчину куртку, знайшла вену і підключила її до крапельниці. Наташа стисла мою руку, хапала повітря і напівпритомно повторювала: “Ксюша, дочка”. Коли ми приїхали до пункту евакуації, щоб передати Наташу далі, пам’ятаю, як колеги вже діставали чорний мішок. Вона померла в мене на руках», – каже Ганна Діденко.

«Це була перша жінка, яка загинула в нашій бригаді на бойовому завданні», – додає Оксана Якубова.

Сергій Хоружий біля стели загиблим у російсько-українській війні на Алеї пам’яті в Дніпрі, 2018 рік. Архів Сергія Хоружого

Коли тіло Наталії забирали в Дніпро у лікарню імені Мечникова на розтин, побратими наголосили: це була медикиня родом із Дніпропетровщини. Проводжаючи її додому в Просяну, співробітники лікарні створили коридор пошани колезі.

Пам’ятний фотостенд Наталії Хоружій у вестибюлі Просянської амбулаторії загальної практики – сімейної медицини

На фронті побратими мстилися за Наталію два місяці. «Це неможливо було зупинити. Вони наривалися на бій. Підписували міни “За Наталію”. Мстилися як за сестру чи дружину. А коли ми збирали Наталчині помади і ведмедика, я вперше бачила, як мої хлопці плакали», – розповідає Оксана Якубова.

Поховали Наталю Хоружу 5 лютого 2017-го на Алеї героїв селищного цвинтаря Просяної на Дніпропетровщині.

Могила Наталії Хоружої на Алеї героїв селищного цвинтаря Просяної, Дніпропетровщина, вересень 2020 року. Архів Сергія Хоружого

Читайте також:
Україна прощається із героїчною санінструкторкою Наталею Хоружою, яка загинула на Світлодарській дузі

«Селищна рада Просяної збиралася перейменувати вулицю Гоголя на честь Наташі, але це вже, мабуть, після війни. Ми – в зоні бойових дій. Моє помешкання розбите росіянами: вікон і дверей немає. Я вже пів року як евакуювався у Кривий Ріг. На жаль, громаді поки що не до цього. Перше завдання вижити й відбити ворога, а тоді, сподіваюсь, вшанують», – зауважує Сергій Хоружий.

У грудні 2016-го командування батальйону подавало кандидатуру Наталії Хоружої на нагородження нагрудним знаком «За службу», та отримати його медикині не судилося. 

Орденом «За мужність» ІІІ ступеня їй нагородили вже посмертно.

У Наталі залишилися мати, чоловік і донька.

Читайте також репортаж 2025 року:
Фронт прийшов на Дніпропетровщину. “Білий янгол” евакуює з Синельниківського району. ВІДЕО

<p>The post “Перевертала стокілограмових велетнів, як м’ячики”. Пам’яті медикині Наталії Хоружої first appeared on Новинарня.</p>