Оптимізація чи ризик: що стоїть за новими критеріями госпіталізації

09:34 12.05.2026

Автор ОЛЬГА ГОЛУБОВСЬКА

Оптимізація чи ризик: що стоїть за новими критеріями госпіталізації 4 хв читати

Ольга Голубовська, лікар-інфекціоніст, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України

Змушена повернутися до теми, яка останніми тижнями викликає не просто дискусію, а цілком обґрунтоване професійне занепокоєння. Йдеться про проєкт нових критеріїв госпіталізації (стандарт 2026 року, підготовлений МОЗ України). Такі документи потрібно оцінювати не за формальними підходами, а за тим, як вони працюватимуть біля ліжка пацієнта.

Направду, документ базується на західних протоколах (AEP). Але давайте дивитися на речі реально: сьогодні чиновники МОЗ намагаються запровадити європейські критерії виписки та відмови в госпіталізації в системі, де фактично відсутній фундамент для амбулаторного доліковування. По суті, пропонується перестрибнути цілий етап. І це ключова помилка. В медицині не працюють "вирвані" рішення — працює лише цілісна система.

1. Ілюзія амбулаторного лікування та відсутність інституту Home Care (медичних сестер вдома)
Стандарт вимагає перевести величезну кількість пацієнтів на амбулаторний етап. Західна модель дозволяє виписати пацієнта з легкою пневмонією чи після стабілізації інсульту на 3-й день, тому що там додому приходить патронажна медична сестра. Вона ставить крапельниці, контролює життєві показники, обробляє пролежні, слідкує за прийомом таблеток і робить перев'язки.

У нас такого інституту в системі просто не існує. Якщо ми відмовляємо у госпіталізації або швидко виписуємо людину, яка потребує інфузійної терапії чи кваліфікованого догляду, на кого це лягає? На родичів без медичної освіти? Чи пацієнт із температурою та задишкою має щодня їздити маршруткою в денний стаціонар? А якщо це самотня людина з “букетом” хронічних хвороб яка банально не може нормально ходити?

Без розбудови служби домашніх медсестер жорсткі критерії виписки — це не оптимізація, це перекладання відповідальності на плечі пацієнтів.

Ще одне питання: що ми будемо робити з прогнозованими ускладненнями? Тому що пацієнти, яких за цими критеріями не госпіталізують або випишуть раніше часу, через 48–72 години повернуться але вже у значно тяжчому стані.

2. Соціальна прірва замість перехідного догляду
Стандарт чітко каже: відсутність транспорту, вихідний день чи потреба в догляді — не привід тримати на ліжку. Треба написати листа в соцслужбу.

Ми з вами чудово знаємо, як це працює на практиці.

У Європі між лікарнею і домом є величезна мережа "step-down" закладів — реабілітаційних центрів нижчого рівня інтенсивності, будинків сестринського догляду (nursing homes), куди пацієнт переводиться прямо з палати. А муніципальні служби протягом двох годин після виписки вже перевіряють, чи є в людини базові умови для життя. У нас цього немає.

У наших реаліях виписка маломобільного або самотнього пацієнта за цими критеріями — це часто виписка "в нікуди". Соцслужби перевантажені, притулків немає, медичного транспорту для розвезення по селах немає. Ми виписуємо їх у п’ятницю "по стандарту", а у вівторок швидка знову везе їх до нас у реанімацію — з ускладненнями, гіпотермією чи зневодненням. Це не емоції. Це клінічна реальність, яку бачить кожен практикуючий лікар.

Виникає інше, не менш принципове питання відповідальності. Хто її нестиме в цій моделі: лікар, який бачить пацієнта і приймає рішення в конкретних умовах, чи система, яка нав’язує формалізований алгоритм без урахування реальності?

Що в підсумку?
Європейські підходи працюють лише там, де є відповідна інфраструктура поза стінами стаціонару. У країнах, де такі моделі дійсно ефективні, вони впроваджувалися роками — паралельно з розвитком домашнього догляду, реабілітації та соціальних служб. Це була еволюція системи, а не адміністративне рішення.

Не можна просто "зрізати" госпіталізації, не запропонувавши альтернативу. Поки ми не інтегруємо медичну допомогу з соціальною на рівні громад, поки не створимо реальну службу домашніх медичних сестер, поки не з’явиться система перехідного догляду — цей стандарт буде генерувати не оптимізацію ресурсів, а шквал скарг, конфліктів із родичами і той самий ефект "дверей, що обертаються", коли недоліковані пацієнти повертаються до нас знову і знову.

Ключове питання не в тому, як швидко впровадити цей стандарт, а в тому, чи готова система до таких рішень. Бо якщо ні — ми отримаємо не реформу, а прогнозований ріст ускладнень, повторних госпіталізацій і втрату довіри до медицини як такої.

Є ще один момент, про який не можна мовчати. Ми перебуваємо у стані повномасштабної війни. Система охорони здоров’я перевантажена, нерівномірно забезпечена, з колосальним потоком складних пацієнтів — від поранених до людей із декомпенсованими хронічними захворюваннями без належного доступу до допомоги, переміщені особи, зруйнована логістика на окремих територіях. І саме в цих умовах пропонується впроваджувати жорсткі, формалізовані критерії госпіталізації, розраховані на стабільні, ресурсні системи мирного часу. Це виглядає відірвано від реальності. Медицина під час війни потребує не бюрократизації процесів, а максимальної клінічної гнучкості. Інакше ми отримаємо ситуацію, коли формально "правильні" рішення будуть клінічно небезпечними.