«Голка» та прапор над саркофагом: маловідомі архівні фото Чорнобиля, які змінили історію

Ліквідатор Мирон Каратник поділився спогадами про 1986 рік та унікальними знімками зони катастрофи

Мирон Каратник, один із перших ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції, нещодавно розповів про драматичні моменти тих днів і надав маловідомі фотографії з зони відчуження. Його спогади та архівні кадри стали цінним документальним свідченням найбільшої техногенної катастрофи людства.

Як молодий солдат потрапив до Чорнобиля

Каратник походить із села Велика Туря на Івано-Франківщині. У 1985 році його призвали до армії, і він проходив службу в навчальній військовій частині в Тбілісі. На момент вибуху на ЧАЕС 26 квітня 1986 року юнакові було лише 19 років.

«Яка тривога, що і куди – ніхто нічого не сказав. Просто привезли у Київ, а там дали костюми хімзахисту: плащі, респіратори, протигази, і сказали, що вибухнув Чорнобиль», – згадував Каратник про раптове відправлення в зону ліквідації.

Вже через кілька днів він та інші військові прибули на місце катастрофи. На той момент вони мали лише поверхневе розуміння того, з чим мають справу. «Ми розуміли, що таке атом, але так свідомо та глибоко про масштаби Чорнобильської АЕС – ніхто й подумати не міг», – додав він.

Перші дні у зоні відчуження

Коли ліквідатори прибули на місце, місцеве населення уже розпочало евакуацію. У селах залишались лише люди похилого віку, які не бажали залишати свої домівки. Завдання молодих солдатів було важким:

• охорона територій
• перевірка будинків на наявність людей
• забезпечення їжею тих, хто відмовлявся виїжджати
• пошук і евакуація мертвих тіл

Особливо страшними були спогади про пошук загиблих. Каратник розповідав, як они знаходили мертві тіла та власноруч завантажували їх на автомобілі.

Ліквідатори мешкали у наметах у лісі. Каратник був у зоні саме коли достигали ягоди – полуниця, малина та овочі на городах. Персонал ЧАЕС та командування не інформували молодих солдатів про небезпеку радіоактивного забруднення, тому вони спокійно споживали місцеву продукцію, не відчуваючи жодних змін у здоров'ї.

Проте Каратник помітив, що офіцерське командування перебувало в зоні лишень короткий час, а потім евакуювалось, залишаючи молодих військовослужбовців на передовій. Він одержав статус ліквідатора другої категорії.

Психологічні наслідки: депресія та надія

Довгий час після закінчення робіт у зоні Мирон перебував у стані глибокої депресії. Коли він дізнався про можливі наслідки радіоактивного опромінення, його емоційний стан значно погіршився.

Особливо важко йому стало, коли у його сім'ї народилась донька з важкими вродженими захворюваннями. Хоча медики не могли ні підтвердити, ні спростувати причинно-наслідковий зв'язок з його роботою на ЧАЕС, Каратник довгий час звинувачував себе в хворобі дитини.

«Якщо я помру, то все одно нічого з собою не заберу», – говорив він у ті темні дні, коли не бачив сенсу в житті. Його дружина Анна розповідала, що така депресія тривала близько десяти років. Поворотом стала смерть його кума у віці 38 років, який не мав жодного стосунку до Чорнобиля. Це змусило Мирона переосмислити своє сприйняття і припинити себе картати.

Нині Каратник почувається добре, хоча має певні проблеми зі здоров'ям. Медики все ж таки не можуть впевнено пов'язати його хвороби з експозицією радіації.

Операція «Голка» – одна з найнебезпечніших місій

Найбільш драматичним моментом у боротьбі з наслідками катастрофи стала операція «Голка», що відбулась 19 червня 1986 року.

Екіпаж вертольота під командуванням пілота Миколи Мельника опустив у кратер зруйнованого реактора сталеву трубу завдовжки приблизно 20 метрів зі спеціальними датчиками. Це дозволило виміряти рівень радіації та температуру палива в епіцентрі катастрофи, отримавши критично важливі дані для подальшого будівництва защитної споруди.

Будівництво саркофагу – гонка зі часом

Крім того, будівництво об'єкта «Укриття» (саркофагу) над четвертим енергоблоком розпочалось у травні 1986 року. Робітники та інженери повинні були завершити його в рекордно короткі терміни через надзвичайно високий рівень радіації.

Головний виклик полягав у тому, що люди не могли перебувати безпосередньо на місці роботи. Для вирішення цієї проблеми інженери розробили дистанційне керування за допомогою відеокамер та вертольотів. Робітники, які управляли кранами, працювали у кабінах, захищених свинцевою обшивкою.

Для будівництва саркофагу використали понад 400 тисяч кубометрів бетону та 7 тисяч тонн металоконструкцій.

Вражаючи темпами, у листопаді 1986 року саркофаг було завершено. На честь цього досягнення будівельники підняли прапор над новозбудованою структурою – один із найзнаменитіших символів людської наполегливості перед лицем катастрофи.

Масштабна евакуація та залучені сили

До ліквідації наслідків аварії залучили понад 600 тисяч осіб з усього Радянського Союзу. Серед них були військові, пожежники, поліцейські, вчені та добровольці. Українців-ліквідаторів налічувалось більш ніж 350 тисяч.

Значна частина цих людей отримала певну дозу радіоактивного опромінення, наслідки якого позначились на їхному здоров'ї протягом довгих років.

Чорнобиль сьогодні та майбутнього

Науковці припускають, що Чорнобильська зона залишатиметься непридатною для постійного проживання людей щонайменше ще 20 тисяч років, залежно від виду та рівня радіоактивного забруднення на конкретних територіях.

Однак зона поступово оживає. На території проводяться наукові дослідження, розвивається контрольований туризм – радіаційний фон у більшості місць залишається стабільним. Головною умовою безпеки є обмежене перебування відвідувачів у зоні.

Найважливіше те, що життя продовжується. У сім'ях ліквідаторів та евакуйованих з Прип'яті та Чорнобиля народилось нове покоління. Вони стали живим доказом того, що величезні жертви та зусилля людей не були даремними, і що людство здатне перебороти навіть найстрашніші наслідки власних помилок.