Не така вже й "балканська Росія": що насправді серби думають про Україну та війну – репортаж із Белграда

Сербія в українському сприйнятті часто виглядає як своєрідна "балканська Росія" – країна, що історично та політично тяжіє до Кремля. Теплі контакти між Белградом і Москвою, обережна позиція щодо санкцій проти Росії та публічна риторика окремих політиків та організацій лише підсилюють цей образ.

Втім, придивившись уважніше, стає зрозуміло, що безліч стереотипів не відповідають дійсності, а частина, як-от скептицизм щодо Заходу – пояснюється нещодавньою історією, травматичний досвід якої досі відбивається у поглядах місцевого населення.

За свою невеличку мандрівку я спробував бодай частково зрозуміти, як насправді серби сприймають українців, чому ми вважаємо їх проросійськими та наскільки цей образ відповідає дійсності сьогодні.

Цікаво Боснійська Буча: як 30 років тому українці врятували та не дали вбити сербам тисячі людей

Перші враження та перше спілкування: чому стереотипи – погане явище?

Першим, що впадає в око – або точніше у вуха – коли виходиш за межі автовокзалу в Белграді, зовсім не саме місто. Сам вокзал розташований трохи на околиці, а навколо вималювався доволі традиційний пострадянський антураж, тож тут більше уваги привертає мова. І, як не дивно, – це зовсім не сербська.

Ледь відійшовши від самого автовокзалу, окрім його працівників, я майже одразу натрапляю на пару російських релокантів. Сумнівів у тому, що це були саме росіяни в мене майже не було, адже живучи в Україні доволі легко навчитися відрізняти характерний російський акцент від вимови російськомовних українців.

У перші хвилини перебування в країні це виглядало дивно та навіть трохи іронічно, адже це ідеально вкладається в заздалегідь сформовану, трохи стереотипну, як згодом з'ясувалося, картину Сербії. Образ дуже дружньої до Росії країни у великій кількості заповненій, власне, самими росіянами.

І це дійсно так, адже лише за приблизними оцінками Сербія нараховує російську діаспору до пів мільйона людей. Для держави з населенням близько 6,5 мільйона – це величезне число. І коли твоя країна має таку широку іноземну діаспору – це так чи інакше стає відчутним внутрішньополітичним фактором.

Подивувавшись ще трохи такій несподіваній зустрічі, виникла потреба розібратися з місцевим транспортом. Заздалегідь підготовленої готівки в сербських динарах у мене не було, як і можливості скористатися автобусом, щоб дістатися до готелю.

Зрештою виявилось, що замовити таксі тут дійсно проблематично. Якихось відомих перевізників на кшталт Уберу тут не було, тож довелося імпровізувати. Погугливши найближчу кав'ярню, щоб запитати якусь пораду, я рушив туди.

Бариста пояснила, що найпопулярніший сервіс таксі в Сербії – Яндекс та щиро здивувалась, коли не знайшла їхнього додатка в AppStore на моєму телефоні. З огляду на мої перші враження від Белграда, кількох росіян, яких я зустрів у перші кілька хвилин перебування в місті та пару АЗС вздовж траси під логотипом російського Газпрому – мене така ситуація зовсім не здивувала.

Реклама російського Яндекса в Белграді / Фото з відкритих джерел

Після кількох хвилин діалогу ламаною англійською (тут варто відразу зазначити, що мовний бар'єр у спілкуванні з сербами іноді дійсно стає проблемою) вона швидко знаходить альтернативу. Вибір падає на місцевого перевізника з повноцінним додатком і можливістю оплати карткою. Дружня бариста навіть допомогла мені з реєстрацією.

Уже в машині з'являється перша нагода поговорити з водієм "по душам".

Водій, на ім'я Золтан, одразу спитав звідки я приїхав. На секунду навіть виникла незручна пауза, адже я засумнівався, чи варто відповідати прямо, чи краще вигадати якусь легенду. Зрештою кажу, як є. Його реакція була неочікувано спокійною.

В процесі розмови я взагалі не відчув ані засудження, ані якихось претензій на політичні теми. Золтан лише поспівчував через війну та навіть окремо розпитав про зимові обстріли енергетики, поцікавившись, як нам вдалося протриматися в такій критичній ситуації.

Заклик приєднатися до протесту проти НАТО від 2016 року / Фото 24 Каналу

Та згодом політика нас все одно наздогнала.

Вже на моменті спілкування про причини війни вдалося з'ясувати, як саме деякі місцеві бачать ситуацію навколо війни в Україні. Золтан звинуватив в усьому НАТО та окремо намагався мені довести, що цей альянс – абсолютне зло, не забувши приправити це часткою конспірології про "всесвітню єврейську змову" (це мене навіть трохи повеселило, адже це відмінна риса професії таксистів в багатьох країнах світу, а подібне я чув в тому числі в Україні).

Водночас я спробував обережно пояснити, що картина значно складніша, а роль НАТО в ній – далеко не ключова та навіть не другорядна. Він продовжував так само стримано відстоювати свою позицію. Їхали ми доволі довго, й увесь цей час наша розмова була спокійною – без емоційних зривів і без спроб "перекричати" опонента.

Однак вже на під'їзді до центру Белграда, його логіка та аргументація починала виглядати зрозумілішою. Неприязнь сербів до НАТО та скептицизм щодо Заходу в цілому не виникли тут на порожньому місці.

Власне, самі Балкани – це регіон, де ключові історичні події відбувалися зовсім нещодавно, і це прослідковується в розмовах, настроях та зрештою і в політичних поглядах. Власне, це й варто тримати в голові, адже без цього розуміння будь-які оцінки звучатимуть надто поверхово.

Чому в Сербії не люблять НАТО та чим зумовлено тепле ставлення до Росії?

Дорогою до готелю, розташованого в самому серці Белграда, скепсис місцевих до Заходу проявляється вже не у якихось абстрактних діалогах, а прямо матеріалізується в навколишніх пейзажах.

Понівечені бомбардуваннями будівлі в центрі Белграда / Фото 24 Каналу

Поблизу гарних храмів і вузеньких європейських провулків виринають зруйновані під час бомбардувань будівлі – зокрема й колишнього Міністерства оборони. Минуло вже майже 30 років з тих подій, і пошкоджені фасади та оголені конструкції вочевидь не відновлюють свідомо.

Я підозрюю, що вони виконують функцію такого собі монументу, покликаного постійно нагадувати місцевим, а також заїжджим туристам про події кінця 90-х років і залишаються частиною публічного простору, на рівні з парками або музеями.

Діра у фасаді будівлі Міністерства оборони Сербії, залишена внаслідок бомбардувань НАТО / Фото 24 Каналу

Тут дуже важливо зробити ремарку, щоб пояснити чому серби досі сприймають ці події як злочинні, попри те, що левова частина світу вже визнала неправоту керівництва колишньої Югославії.

Сама країна на кінець 20 століття об'єднувала абсолютно різні етнічні та релігійні групи, і як показує практика – подібні об'єднання не можуть існувати в моноліті вічно, особливо на тлі серйозних економічних потрясінь, і колишня Югославія тут не стала виключенням. Коли країна почала поступово розвалюватися, а республіки одна за одною проголошували незалежність, увесь цей процес супроводжувався серією жорстоких конфліктів.

Албанські біженці з Косово тікають в бік Македонії, на задньому плані сербські солдати на танку / Фото Getty Images

Одним із ключових епізодів тих подій стало від'єднання Косово. Тодішнє керівництво Сербії на чолі зі Слободаном Мілошевичем намагалося втримати регіон під своїм контролем, завівши на території Косова загони воєнізованої поліції та армію, що призвело до різкої ескалації насильства. Події, які супроводжували цю війну, міжнародні організації пізніше кваліфікували як "етнічні чистки" проти косовських албанців.

У відповідь у 1999 році НАТО розпочало військову операцію, метою якої був порятунок косовських албанців від знищення. Протягом 78 днів авіація альянсу завдавала ударів по військових і інфраструктурних об'єктах, зокрема в самому Белграді. Після завершення операції самого Мілошевича заарештували, але так і не дочекавшись вироку суду в Гаазі колишній президент Сербії помер від серцевого нападу.

Слободан Мілошевич на лаві підсудних / Фото Deutsche Welle

Офіційно ці дії обґрунтовувалися необхідністю зупинити гуманітарну катастрофу. Водночас сама операція залишилася предметом юридичних і політичних суперечок. Річ у тім, що НАТО не отримало прямого мандату ООН на проведення цієї операції, адже позиція Росії та Китаю залишалась протилежною, і вони могли легко ветувати це рішення в Раді Безпеки.

Тобто зрештою, рішення про бомбардування Сербії було прийнято в обхід встановлених процедур та міжнародного права.

Саме цей момент і відіграє ключову роль у сприйнятті сербами тих подій. У розмовах з місцевими неодноразово звучала теза про "право сильного" та стійке переконання в тому, що міжнародні норми застосовуються вибірково, залежно від політичних інтересів впливових держав. У цьому контексті бомбардування 1999 року сприймається багатьма сербами не просто як військова операція, а як прецедент, який підірвав довіру до західних інституцій в цілому.

Натомість це сприйняття не завжди супроводжується аналогічними оцінками сучасної війни Росії проти України. Попри наявність співчуття до українців, глибшого розуміння причин і характеру цієї війни, яка подекуди виглядає симетрично чи навіть гостріше, у частині порушень росіянами міжнародного права – деякі співрозмовники це так не відчувають.

Храм Святого Сави у Белграді – найбільший православний храм у Сербії та один з символів національної ідентичності / Фото 24 Каналу

Втім, не лише кінцем 90-х років пояснюється позитивне ставлення сербів до росіян. Ці процеси тягнуться протягом століть і проявляються не лише в спільному з Росією негативному ставленні до Заходу, а й у тісних релігійних зв'язках.

Сербське суспільство дуже чутливо ставиться до своєї православної спадщини, і ще з 15 століття, коли Османська імперія займалася прямими утисками православних балканців, Росія видавалася їхнім захисником, і цей наратив глибоко закріплений як частина історичної, культурної та політичної самоідентифікації.

Додатковим поштовхом до зближення стали події, що передували Першій світовій війни, коли після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанта сербським революціонером Гаврило Принципом – Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а Росія виступила на її боці, що стало одним із тригерів масштабного європейського конфлікту. Власне, через підтримку з боку Російської імперії тодішній цар Микола 2 навіть має власний пам'ятник на одній із центральних вулиць Белграда.

Пам'ятник Миколі 2 в Белграді / Фото 24 Каналу

Як проросійські сербські націоналісти займаються дрібним вандалізмом?

У сьогоднішньому ж Белграді ці наративи проявляються не лише в історичних оцінках, а також у політичній активності окремих націоналістичних груп.

Зокрема, організація "Народна патрола" відкрито виступає проти зближення Сербії із Заходом і підтримує російську політику, в тому числі й війну проти України. Її діяльність включає публічні акції, а також постійне нагадування про себе у публічному просторі. Поблизу розбомбленого Міноборони можна побачити графіті, що буквально закликає ввести війська в Косово.

Аналогічне великих графіті з ідентичним написом знаходиться неподалік, також у центрі Белграда / Фото 24 Каналу

А на людній пішохідній вулиці, що веде до набережної та старовинного замку – напис, що також прямо вказує на історичну несправедливість щодо сербів, за авторством все тієї ж організації.

"Єдиний геноцид на Балканах був направлений проти сербів" / Фото 24 Каналу

Згодом, прогулюючись цією вулицею, я навіть побачив групку молодиків, які позували для фото поблизу цього графіті, однак судячи з телеграм-каналу самої організації, муніципальна влада Белграда цей напис врешті затерла, через що вони були вкрай обурені у своєму пості.

Варто зауважити, що саме представників "Народної Патроли" пов'язують з актом вандалізму щодо пам'ятника Тарасу Шевченку в місті Нові Сад. Вони облили бюст письменника чорною фарбою, причому доволі стійкою, як я потім з'ясував.

Пам'ятник Шевченку зіпсували у роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну / Фото Razglas News

Втім, важливо відокремлювати позицію подібних маргінальних радикальних груп від зальних настроїв суспільства.

На побутовому рівні системного негативного ставлення до України не спостерігається. У повсякденному спілкуванні люди не демонстрували ворожості чи якогось очевидного скептицизму.

Проявляється це навіть у деталях, адже, після того як люди дізнавалися, що я з України вони не намагалися заговорити зі мною російською та навіть не очікували, що я маю автоматично її знати.

Ба більше, серби й самі у більшості її не знають, що теж було приємно усвідомити, адже це руйнує поширений росіянами стереотип про "рускій город" Белград, де всі так чи інакше говорять або розуміють російську.

Єдине, що нагадувало про присутність зросійщення на вулицях Белграда, крім власне самих росіян, які раптом з'являлися неподалік зі своїм характерним акцентом або ж кафе з красномовною назвою "Пітєр" поблизу мого готелю – це місцеві сувенірні крамниці. Не всі, звісно ж, мали такий асортимент, але побачити обличчя Путіна чи лого ПВК Вагнер в такій безпосередній близькості, викликало доволі дивні відчуття.

У Володимира Путіна у 2026 досі "все йде за планом", принаймні на сувенірних футболках у Белграді / Фото 24 Каналу

Сербія прямує на Захід: як прагматизм перемагає ностальгію?

Та попри гучні заяви про "братерство" з Росією та певну ностальгічну тяглість до Москви, офіційна політика Сербії виглядає значно прагматичніше, ніж це може здатися на перший погляд.

Ще з 2012 року Сербія є кандидатом на вступ до Європейського Союзу і з перемінним успіхом продовжує рухатися в цьому напрямку. Переговори тривають повільно, із затримками та політичними маніпуляціями, але без глибоких змін до самого курсу на членство.

ЄС залишається ключовим економічним партнером Сербії, забезпечуючи основну частину торговельних зв'язків, інвестицій та фінансової допомоги.

У 2022 році президент Сербії Олександр Вучич був незадоволений порівнянням з боку Путіна щодо відторгнення ЛДНР з ситуацією навколо Косово / Фото Wikimedia

Офіційний Белград своїми спробами балансувати подекуди навіть нагадує Білорусь, але без спільного кордону з Росією, що дозволяє проводити більш незалежну політику, без ризиків отримати прямі наслідки своїх рішень тут і зараз. З одного боку Сербія не приєднується до санкцій проти Москви, з іншого – поступово інтегрується в європейські економічні та безпекові структури.

І військовий аспект тут особливо показовий, адже попри офіційний нейтралітет, Сербію неодноразово пов'язували з опосередкованими постачаннями боєприпасів Україні – через треті держави та посередників. Белград публічно уникає прямих підтверджень, але сам факт таких схем і скарги з боку росіян, говорять більше за будь-які офіційні заяви. У критичний момент сербська оборонна продукція все ж опинилася на боці України, хоч і причиною для цього, ймовірно, є чисто фінансова вигода.

Власне, на цьому маневруванні й базується вся сучасна сербська політика. Історична пам'ять, релігійні зв'язки та емоційна близькість до Росії нікуди не зникли й досі лишаються важливим елементом внутрішнього дискурсу. Однак на рівні державних рішень дедалі більше значення має не минуле, а можливості для забезпечення свого майбутнього.

І саме тут для Кремля виникає велика проблема. Росія сьогодні майже нічого не може запропонувати Сербії, окрім символічної підтримки та апеляцій до спільної історії. Ні економічно, ні технологічно, ні політично Москва не є для Белграда реальним драйвером розвитку. Навіть левова частина росіян, яка масово поселилась на території Сербії у більшості є опозиційною до поточної російської влади.

Сучасність бере своє, і саме вона поступово відштовхує навіть таких традиційних і давніх партнерів, як Сербія, у бік Заходу – незалежно від того, скільки навколо пам'ятників російським царям, "ватних" націоналістів чи футболок з Путіним.