Не швидко, але й не безкінечно: як Євросоюз має змінити підхід до вступу України

Протягом багатьох років Євросоюз розглядав своє розширення як повільний, технократичний і загалом передбачуваний процес. Країни-кандидати крок за кроком адаптувалися до правил ЄС, тоді як сам він залишався геополітично стабільним.

Україна змінила цю реальність.

Сьогодні розширення відбувається в умовах війни, відбудови, геополітичного суперництва та економічної переорієнтації. А ЄС досі не має інституційних інструментів, щоб керувати цими процесами спільно.

Виникає свого роду конфлікт між традицією та реальністю.

Ілюстрацією можуть слугувати нещодавні тертя між Києвом і Брюсселем, які часто подають як суперечку щодо темпів вступу. Український уряд звинувачують у надто агресивному просуванні свого приєднання до ЄС. Водночас уряди деяких держав-членів наполягають, що розширення має залишатися повільним і суворо заснованим на критеріях.

Але така рамка не відображає суті проблеми. 

Проблема не в нетерплячості України. 

Вона в тому, що традиційну модель розширення не було створено для ситуації, коли створення зони безпеки, повоєнна відбудова та економічна інтеграція мають відбуватися одночасно.

Україна це добре розуміє. Для Києва вступ – це не просто довгострокова політична мета, а частина ширшої стратегії виживання та укорінення. 

На тлі тривалої війни та невизначеності щодо майбутньої підтримки США Україні потрібна глибша інтеграція з Європою вже зараз: економічна, інституційна та стратегічна.

І в цьому Україна має рацію.

Небезпечними є і швидкий вступ, і його затримка

ЄС же часто поводиться так, ніби затримка процесу вступу не має негативних наслідків. Але у випадку України вона дорого коштує.

Адже відбудова української економіки вже триває. Рішення щодо інфраструктури, енергетичних систем, промислових ланцюгів постачання та оборонного виробництва ухвалюють вже зараз. Будуть ці структури інтегрованими в європейські ринки та регуляторні системи – чи натомість розвиватимуться навколо альтернативних геополітичних і економічних центрів, як-от Китай або США?

Це визначить не лише майбутнє України, а й Європи.

Тривала невизначеність щодо вступу також створює політичні ризики всередині самої України. 

Досвід Західних Балкан показує: коли вступ довго залишається відкритим у часі процесом, тобто не має часових рамок, геополітична орієнтація знову може стати предметом внутрішньополітичної конкуренції.

З іншого боку, Брюссель цілком обґрунтовано остерігається внутрішньополітичної негативної реакції в країнах ЄС.

Майбутній вступ України вплине на сільськогосподарські ринки, політику згуртованості, промислову конкуренцію та бюджетну політику Євросоюзу. Деякі уряди побоюються, що швидка інтеграція може спричинити внутрішню напругу в їхніх країнах та посилити антиєвропейські сили.

Це і є головним глухим кутом.

Затримка вступу України послаблює стратегічну цінність розширення – але швидка її інтеграція без запобіжників ризикує підірвати політичну підтримку розширення всередині ЄС.

Отже, питання не в тому, чи має приєднання відбуватися швидше або повільніше – а чи здатен Євросоюз побудувати інституції, що можуть керувати інтеграцією в умовах невизначеності.

Наразі політика ЄС щодо України є фрагментованою, а не цілісною.

Переговори про вступ, фінансування відбудови, промислова політика та секторальна інтеграція здебільшого існують окремо – попри те, що на практиці вони перетинаються. Як наслідок, ЄС не має цілісної стратегії для поступової інтеграції України ще до повноправного членства.

Євросоюзу слід створити скоординовану систему, яка об’єднає політику розширення, інструменти відбудови, секторальну інтеграцію та промислову політику ЄС в єдиний стратегічний процес. Наразі цей інструмент відсутній.

Потрібні механізми для поступової інтеграції

Водночас ідеї у цьому напрямку з’являються в українських експертних дискусіях.

Економісти Тимофій Милованов і Герард Роланд запропонували створення Агентства відбудови та європейської інтеграції України (UREIA), яке б координувало відбудову з підготовкою до вступу в ЄС. Частково ідея перегукується зі створенням Адміністрації економічного співробітництва часів "плану Маршалла".

Та більш загально питання полягає не в інституційному дизайні як такому. А у тому, що відбудова, розширення та економічна інтеграція більше не можуть розглядатися як окремі процеси.

Причому втілення такого механізму не було би безпрецедентним для ЄС. 

Європейські інституції неодноразово створювали координаційні механізми у різних сферах політик, коли в умовах кризи потрібно було узгоджувати досягнення різних політичних цілей.

Прикладом є створення Генерального директорату з підтримки структурних реформ (DG Reforms) після кризи єврозони у 2017 році. Цей крок відображав усвідомлення того, що короткострокова стабілізація і довгостроковий розвиток не можуть управлятися окремо.

Україна зараз потребує подібного підходу, здатного поєднати засновану на заслугах логіку вступу з геополітичними, промисловими та безпековими інтересами Європи. Така інтеграція має залишатися поступовою, базованою на виконанні Україною умов та, за необхідності, зворотною. Але вона має запрацювати.

Україна повинна поступово входити до окремих сфер європейського економічного та регуляторного простору ще до формального вступу – особливо в оборонному виробництві, енергетичних системах, транспортній інфраструктурі та промислових ланцюгах постачання.

Водночас ЄС має враховувати вартість такої адаптації України для чинних держав-членів. 

Сектори та регіони, які можуть зазнати конкурентного тиску, повинні отримати цільову перехідну підтримку. Адже без таких запобіжників внутрішній спротив розширенню лише зростатиме, незалежно від геополітичних аргументів.

Йдеться не про обхід правил вступу чи надання Україні "швидкого шляху".

Йдеться про визнання того, що стара модель розширення більше не відповідає стратегічному середовищу Європи.

Як не парадоксально, та ЄС уже має більшість інструментів, необхідних для цього: є Угода про асоціацію, фонди відбудови, тривають переговори про вступ, є механізми секторальної інтеграції та дедалі амбітніші інструменти промислової політики. 

Та бракує системи, здатної їх координувати.

Без такого зсуву розширення ризикує повторити знайомий сценарій: сильні риторичні зобов’язання з одного боку і затримка вступу на практиці – з іншого.

І цей вакуум не залишиться порожнім.

Якщо Європа не зможе створити надійний шлях поступової інтеграції для України, невизначеність лише зростатиме – економічно, політично та геополітично.

Більше того, ставки виходять далеко за межі самої України.

Питання не в хибному розумінні розширення з українського боку. Питання в тому, чи здатен ЄС адаптувати власні інституції до світу, в якому розширення знову стало стратегічним інструментом, а не лише технократичним процесом.

Натомість Україна показує, чому Європі потрібна інша модель розширення.

Автор: Ласло Бруст,

Інститут демократії Центральноєвропейського університету,
для "Європейської правди"Підписуйся на "Європейську правду"! Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.Вступ до ЄС Війна з РФ "План Маршалла"Реклама: