Ми не програємо війну: аналіз власних спогадів і доступних даних

Нещодавно на одній зустрічі у форматі Chatham House я мав суперечку щодо наших перспектив у цій війні. "Ми програє́мо війну", – сказав пан, ні імені ні професії якого сказати не можу, з поваги до формату. Я поцікавивсь, з чого мій співрозмовник робить таке твердження.

"Ми втрачаємо території", – безапеляційно відповів він.

Давайте для початку визначимось з термінами, точніше, з терміном "програє́мо". Він означає, що сьогоднішня динаміка російсько–української війни веде нас до поразки на полі бою у довго- чи короткостроковій перспективі. Іншими словами термін "програє́мо" означає, що росія невпинно нарощує свої спроможності (і людські ресурси, і технологічні), натомість, ми – втрачаємо або, як мінімум, стоїмо на місці.

Ну що ж, давайте порівняємо динаміку спроможностей сторін за останні два роки російського наступу. Порівнюватиму і особисті відчуття людини, що якраз весною 24-го повернулась до війська після реабілітації у статусі командира піхотної роти, а зараз керує роботизацією батальйону. Це, перш за все, емпіричний досвід. Його я підтверджуватиму інформацією з відкритих даних, які зможе перевірити кожен прискіпливий читач.

Почнемо з емпірики. Літо-осінь 2024 наш батальйон вів виснажливі бої на Покровському напрямку. Здавалось, що росіянам не буде кінця. Вони перли і перли, окремі позиції штурмували десятки ворожих піхотинців одночасно. Їхні втрати можна порівняти лише зі втратами на "дорозі життя" під Бахмутом. Але, на відміну від боїв під Бахмутом 2023 року, де наші позиції тримались тижнями, під Красногорівкою, Шевченковим, Селідовим, фронт буквально тріщав по швах.

У моєму щоденнику за той період суцільна концентрація ненависті, на межі з відчаєм. Сили оборони відкочувались назад, інколи накривало враженням, що фронт на нашому напрямку сиплеться. Особливо критичною ситуація виглядала у час втрати Селідового.

Силам оборони тоді вдалось стабілізувати фронт десь уже на підступах до Покровська. Далі було важко, увесь 2025 рік українські війська поволі відкочувались, проте, на нашому напрямку стрімких ворожих проривів більше не було.

Якщо ж подивитись на зону відповідальності саме нашого батальйону, то за рік, від квітня 2025 по квітень 2026-го року, ворогу не вдалось просунутись взагалі, при цьому його втрати становили близько 10 тис особового складу.

Підсумумую емпіричний, тобто власний досвід: Ворог нарощував свої наступальні спроможності впродовж 2024 – 2025 років, але з кінця 2025 року, до першого кварталу 2026 спроможності суттєво знизилися. Натомість ми змогли поступово наростити наші можливості спротиву, що фактично повністю зупинило ворога.

Тепер пропоную перейти від емпірики до фронтової статистики. Я аналізуватимутри і параметри: просування ворога, втрати ворога і здатність відновлювати втрати.

Подивимось на загальну динаміку просування ворога за ці два роки. Середній темп втрат наших територій у 2024 році приблизно 300 км²/місяць, у 2025 році 375 км², тоді як у 2026 році близько 154 км² на місяць. Іншими словами спроможність ворога окуповувати наші території помітно зменшилась, наші ж спроможності чинити йому спротив помітно виросли.

Якщо ж говорити про ціну, яку окупанти платять за просування, то тут спостерігається певна стабільність – ворог втрачає довкола30–ти тисяч (вбиті+поранені) особового складу на місяць з тенденцією до зростання у перші місяці 2026 року. Тому, принципове значення має динаміка поповнення особовим складом ворожої армії.

Впродовж 2024 – 2025 років поповнення армії РФ перевищувало 30 тис. на місяць (в середньому 35 тисяч). Тобто ворог, незважаючи на втрати, від місяця до місяця нарощував угруповування військ. У 2026 році ситуація для нашого ворога відчутно погіршилась, середні значення набору становлять 25 тис на місяць.

Окрім того, наші технологічні можливості на полі бою за ці два роки зросли і кількісно і якісно. Але, мені не доступні дані щодо кількісних і якісних спроможностей ворога, тому, можемо записати цей пункт як відносний паритет.

Сьогодні Україна значно наблизилась до паритету з росією у deep strike. Ми зрівнялись по частоті ударів, дальності і ефективності. Відставання залишається по масштабу(кількості за раз) і типу озброєння (у нас поки немає балістики). Проте, Росія уже поступається нам у перехопленні повітряних цілей, що пов'язано з великою територією, тоді як в України територія більш насичена ПВО. І це ми ще не били балістикою.

Отже спроможність росії окуповувати наші території відчутно знижуються, як і спроможності поповнювати втрати, які ми їм завдаємо. Наші ж спроможності завдавати ворогу втрат повільно, але невпинно ростуть.

До написаного додам, що я не переконую вас, що ми виграє́мо, і не гарантую, що ми ви́граємо, але, я аргументовано наполягаю, що ми не програє́мо і переконаний, що ми не програ́ємо!

Олександр Ябчанка