"Лікарі не знали, що робити": інтерв'ю 54-річного бійця, який після ампутації рветься на фронт

• 54-річний військовий Володимир після ампутації ноги готується повернутися на фронт, очікуючи на протез.
• Володимир служить із 2022 року, активно бере участь у бойових діях, показуючи приклад молодшим військовим.

Військовий Володимир з позивним HI-FI у війську з 2022 року. Йому було 50 років, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і в 54 роки він служить у бригаді піхоти, даючи фору молодим. Щоправда, натепер Володимир перебуває на лікуванні.

Під час останнього виходу дрон влучив йому в коліно, і лікарям не вдалося врятувати ногу. Проте військовий чекає на протез і, щойно знову стане на дві ноги, готується повернутися до побратимів на фронт.

У подкасті "Воїн волі" для 24 Каналу Володимир відверто розповів про роботу піхоти на фронті та про те, як уп'ятьох із побратимами вони утримували село під Покровськом. Більше деталей – читайте далі в матеріалі.

Цікаво Останню крапку у війні поставить піхота, – інтерв’ю командира роти 66-ї ОМБр про бійців на нулі, виходи по 100 днів і вплив дронів

Хочете щодня читати оперативні та якісні новини Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

"Росіяни були в метрі від нас": як тиждень тримали центр села?

Ви у 2022 році доєдналися до війська. Яким був цей шлях і чому ви зробили такий вибір?

Коли у 2014 році все почалося, я пішов у військкомат – хотів їхати на Донбас. Але в мене не так давно була хвороба, яку я переміг, і мені сказали йти додому. Якщо буде все надто погано, тоді мене покличуть. Так сталося, що я не потрапив туди.

У 2022 році під ранок над моїм будинком все-все пролітало. Я зрозумів, що це вже повномасштабна війна. Зранку взяв рюкзак з найнеобхіднішим і поїхав у Бровари до найближчого військкомату. Там черга була, як в СРСР до Мавзолею. Почали говорити, що кому 50 років, то навряд чи братимуть, бо тут достатньо людей 30 – 40 років. Такі, як я, зібралися трошки в стороні.

Нам сказали, що утворюється ДФТГ (добровольче формування територіальної громади). Туди брали й людей віком 50+. Ми групою пішли туди та записалися. Одразу зробили підрозділ швидкого реагування "Марік-33". Цей "Марік" був командиром підрозділу, а я був у нього заступником. Нам дали визначену зону Броварів. Ми наводили там порядок, вишукували "ждунів", коригувальників.

У нас о 8-й вечора собаки в будках сиділи й не виходили. Тобто, все було чітко – порядок. Люди, до речі, стосовно цього все розуміли. Не було образ на нас. Ми теж культурно діяли, без всяких таких висловлювань типу "я начальник, а ти дурень". Звідти ми почали.

Повне інтерв'ю військового: дивіться відео

Потім, коли в Скибині (село в Київській області, – 24 Канал) зупинили колону, ми стояли третьою лінією. Оскільки ми були ДФТГ, то не мали дозволу виходити за територію міста. Коли колону відігнали, ми вже у Броварах стали не надто потрібні. Через знайомого ми групою потрапили в ССО "Рух опору".

Там були тренування: по 40 кілометрів орієнтування по лісу, мінування, захоплення бліндажів. Попрацювали, потім перейшли в групу до одного офіцера. Поїздили у Херсон, Запоріжжя, Покровськ. Тоді ми вже перейшли з ССО до ДШВ – до 78 полку. Цей полк був в Покровську, в Оріховому. Там також були ще суміжні підрозділи. Ми робили цей плацдарм, заходили в Оріхове на глибину. Потім нас стало менше.

Звідти поїхали на Курщину. Півтора місця були біля Суджі. Тоді ми вже були снайперами. Звідти нас ночі підняли, перекинули під Покровськ. Там є таке селище Цукурине, яке тоді було ще нашим.

Ми групою з п'ятьох шість днів тримали середину цього населеного пункту. Потім нас перекинули на перші дві вулиці, щоб закріпити його. Сказали, що там усе чисто. Ми зайшли туди вночі, а зранку на нас пішли штурми. Два штурми ми відбили. Вони були у вигляді прямого контакту від 1 до 5 метрів. Ми вже думали в деяких варіантах переходити на ножі, тому що зброя навіть заважала між будинками.

Коли вже у когось залишався один магазин набоїв, у іншого пів магазина, відійшли. Я був трьохсотим. Мені у лікоть влучила куля. Хлопці були всі жорстко контужені, тому що на нас летіло все, починаючи від FPV-дронів, закінчуючи стодвадцятками. Ми відійшли, і нас евакуювали.

Мене одразу направили в лікарню. Думав, мене зашиють, і піду далі. Але в мене була роздроблена кістка, щось порване. Відновив руку майже на 70%, і щойно закінчив лікування – знову пішов воювати. Хоча мені дали 2-гу групу інвалідності через травму руки.

"Дрон влучив мені в коліно": про поранення й ампутацію

Потім у нас сталося непорозуміння між керівництвом 78 полку та нашою групою. Ми групою снайперів перейшли до 153 бригади, підрозділу "Козацький шлях", де натепер і працюємо. Служимо на Херсонському напрямку.

Але тут за майже чотири роки я побачив командира, у якого дійсно немає ось цих "згідно-відповідно", "я – начальник, а ти – дурень"; командира, який прислуховується, який їде сам на позиції подивитися, які вони, переживає за кожного військового. Коли проходить ротація, він чекає, поки хлопці не приїдуть на базу, і тільки тоді вже лягає спати. Як на мене, то це командир від Бога. Нині там працюємо.

На останньому виході так трапилося, що прилетів FPV-дрон, влучив мені в коліно. Хлопці витягли. Як казали лікарі, там залишалося буквально ще 10 хвилин, і мене б вже звідти не дістали. Лікарі три доби намагалися врятувати ногу, але не вийшло. Кінцівку відрізали. Зараз лікуюся.

Коли це все сталося, повідомили моїй дружині. Чесно кажучи, якби не вона, то, ймовірно, я б і не вийшов. У мене було дві зупинки серця, потім вони мене перевели в медикаментозну кому, бо не знали, що робити зі мною.

Одну ногу мені суттєво ампутували, а друга була вся в уламках. Додатково була контузія. Як лікар сказав, в мене дірка у вусі. Нині проходжу реабілітацію. У центрі готують протез. І щойно поставлю його, почну ходити, то одразу вирушу туди, бо хлопці кричать, що без мене там щось не так.

"Поставив сім'ю перед фактом": про рішення піти на фронт у 50 років

У 2022 році, коли ви вирішили взяти рюкзак і піти до війська, як на це зреагували ваші рідні?

Я зателефонував сину і сказав, що будинок тепер на ньому. У мене тоді ще були дві собаки – два тибетських мастифи. Поставив сім'ю перед фактом і пішов, бо таких, як ми, як кажуть, уже не випускають. Тобто старої закалки.

Якщо чесно, понад 90% хлопців пішли воювати не за Верховну Раду, а за своїх жінок, дітей, батьків, за літніх людей. Бо ми ще з того покоління, ми знаємо, що таке горе та що краще його попередити. Я трошки поїздив по світу, був у Росії та бачив, як там живуть у селах. Тоді був треш. Тепер взагалі думаю, що там все жорстко. Ось так поставив сина перед фактом, залишив ключі й пішов.

Скільки вам років було у 2022 році?

Зараз 54, а тоді було 50. Але в душі мені 18.

Розкажіть про тренування. Я думаю, ви там молодим фору давали.

У нас був випадок, коли треба було йти по карті вночі. Було шість-сім точок – більше 20 кілометрів. Ми трохи заблукали. Вийшло так, що ми з другої точки прийшли не в третю, а в п'яту. Третя точка передбачала розмінування, четверта – захоплення машини, а п'ята – це медики. Ми думали, що йдемо на захоплення. Підкралися, дивимося, а там сидять два тіла. Ми давай їх ламати, а вони кажуть, що вони – медики.

Ми їх скрутили, а потім вже зрозуміли, що трошки промахнулися. У нас в групі був чоловік, що важив орієнтовно 100 кілограмів. Медики сказали, що в нього перебиті ноги, й наказали його нести. Це був треш, поки ми його несли. Пройшли без цих двох точок, прийшли вже на фініш, а нам сказали, що так не піде й треба пройти ті дві точки. Ми звідти знову пішли й ті точки відпрацювали. Прийшли третіми серед шести – семи. У нас група була 43+ років, а інші були 30 – 35+.

Там потім казали: "Бачите, як діди бігають, а ви молоді…" Учили там, звичайно, жорстко, але потім все це знадобилося, коли ми були на нулі. Ці навички врятували життя не одному хлопцю, який там вчився.

А коли ви були вперше біля Херсонщини, вона була окупованою?

Ні. Хлопці розчищали на "пташках", а ми сиділи, як то кажуть, на очах: все записували, малювали, ставили координати. Ми розбирали острови вже з того боку. У групі були гарні хлопці. Один із них воює, позивний "Лавр". Він залітав в такі маленькі дірочки. Це – майстерність. Працював 24/7. Були ще два брати – теж крутезно літали. У нас просто дороги розійшлися.

Ми розчищали острови, щоб десантники зайшли на той бік, бо якраз на островах сиділи коригувальники й снайпери. Щойно наші підходили до берега – одразу "розбирали". Наша група працювала там півтора – два місяці. Хлопці тоді були серйозні. Тоді ще "Мадяра" (командувач Сил безпілотних систем, – 24 Канал) не було так чутно, а вони вже чітко били.

"Вигрібаємо найбільше": уся правда про роботу піхоти

Тоді, напевно, тільки з'являлися FPV-дрони?

Так, тоді ще не було таких військ. Воювати доводилося зовсім по-іншому. Тоді снайпер спокійно приходив на позицію, облаштовував її та з однієї позиції міг зробити до п'яти пострілів. Зараз: залітаєш, швидко маскуєшся, шукаєш ціль, стріляєш і тікаєш, бо прилітає одразу все що можна. Якщо не встиг – стаєш двохсотим. А якщо встиг відтягнутися, то все нормально.

Тут важливим є злагодженість групи. Коли йде пара снайперів, то водій на пікапі має бути асом, тому що йому треба і швидко заїхати, і розвернутися, хоч яке болото там не було б. Має йти кулеметник, який у разі чого прикриває снайперів, які відходитимуть. І тільки так можна попрацювати. Бо, як раніше, коли два снайпери тихенько пішли собі, десь лягли, відпрацювали та повернулися, вже не працює.

Війна сьогодні – абсолютно інша, технологічна. Раніше можна було спокійно заїхати в той же Покровськ. Це було безпечне місце. А тепер на все це дивишся, і відчуття, наче ти в паралельній реальності.

Технології набрали обертів за останні сім місяців, коли пішли в хід вже чотириколісні дрони, які заїжджають, відстрілюються та вивозять хлопців. Якщо раніше дрони на оптоволокні літали максимум на відстань 10 кілометрів і все, то зараз літають уже на 50 – 60 кілометрів. З'явилися різні моделі, які збивають великі крила. Наприклад, крило піднялося, інша "пташка" сіла зверху, вибухнула, і того крила немає. Або ж навіть сіла й придавила крило.

Знаю, що багато снайперів перейшли в оператори дронів і вже літають на "пташках". Але все одно снайпери потрібні, бо в міських забудовах снайпер відпрацьовує теж – коли хтось засів у певному місці та обстрілює, а дістати його звідти не можна. Треба танк викликати, щоб "розібрати" цю хату. А снайпер зайшов і вийшов.

Єдине, що я був і в ССО, і в ДШВ, і в мене склалася суб'єктивна думка, що найбільше "вигрібає" піхота. Штурмовики зайшли, відпрацювали посадку, тоді піхота зайшла – штурмовики вийшли. І на піхоту вже сиплеться все що можна, починаючи зі скидів, закінчуючи КАБами й усім іншим.

Зараз я в бригаді піхоти, то жесть. Ми з "Киргизом" виходили на позиції, щоб допомагати хлопцям і для себе також, бо те, що "пташка" показує – це одне, а коли своїми очима побачиш, – інше. Тож були на позиціях, бачили, як хлопці по один – два місяці там сидять. Там маленька кімнатка, й у ній сидять три чоловіки. І вийти не можна, бо тільки виходиш, то по тобі стріляють усім що мають.

Низький уклін піхоті – їй пам'ятник треба ставити. Її зараз найменше залишилося. Йти на позицію, коли вже є оптоволоконні дрони, стало значно важче. Якщо раніше той же пікап або М113 (бронетранспортер, – 24 Канал) завозили хлопців, і залишалося швидко пробігти пів кілометра чи кілометр – і вже в бліндажі, то тепер підвозять, і треба йти пішки 5 – 10 кілометрів. А на тобі: БК, їжа на один – два тижні, вода, теплі речі.

До речі, іноді піхотинці навіть займаються складною евакуацією цивільних. Як-от вивезенням людей з Куп'янська на Харківщині, куди вже не може дістатися поліція, рятувальники або волонтери. Зокрема, піхотинці 41 окремої механізованої бригади евакуюють людей із найнебезпечніших районів Куп'янська.

Мій побратим з позивним "Танкіст", зростом 155 сантиметрів і вагою 45 кілограмів, якось ходив із навантаженням, більшим ніж він сам. Йшов 10 кілометрів і ще молодим казав, мовляв, чого вони там "хекають", треба пришвидшитись.

Йому 50 років. Отримав поранення – перелом хребта, трохи підлікувався, забрав у мене спеціальний корсет для спини й пішов далі воювати. Нещодавно був знову на нулі, і тільки вийшов. І воює з першого дня, як і я. Не списується.

А чому ви не залишилися снайперами? Ви кажете, що були снайперами, а тепер?

Ми теж група снайперів, але зараз ми є більш універсальними, бо людей не вистачає. Це не секрет, що в частинах є нестача особового складу. Якщо сухопутна рота повинна налічувати 120 людей, то в кращому випадку там є 40 – 50 людей. А коли ставлять зону відповідальності, то її ж не зменшують. Зона відповідальності, скажімо, 7 кілометрів, це не просто прийшов, полежав. Туди ще спробуй дійти та вийти звідти. Треба ж хлопців міняти. Це важко.

Стоїмо, працюємо. Зараз там, де служу, ми реально як сім'я. Знаємо дружин побратимів, і якщо хтось на нулі та немає можливості поговорити, а там практично ніколи немає зв'язку, то ми телефонуємо жінкам, кажемо, що все нормально, вийшов на зв'язок. Так і дружині спокійніше, і бійцю, бо доводиться стояти на позиції один – два місяці. І це ж не просто стоїш, а кожен Божий день на тебе насипає та прилітає.

Треба не просто стояти, а й інформацію передавати, щоб, не дай Бог, не було ДРГ і ніхто не зайшов. Тому ми як універсальні солдати. Якщо треба – заскочив у машину та поїхав як водій, привіз хлопців. Коли потрібно – взяв простий автомат, пішов на завдання. Коли є підозра, що зайдуть ДРГ, беремо зброю в руки й вирушаємо. Буває, один – два тижні сидимо, вичікуємо.

Таке життя. Людей немає, а тих, кого ТЦК приводить… Краще без них, ніж із ними, бо не маєш впевненості щодо них. Тільки приліт – він забився в кут і все, він вже не воїн. А його ж треба ще й вивезти. А якщо порахувати: одягнути його, навчити, виділити продовольство, то це все – гроші. Вони ж йдуть в нікуди. Кількість – це не якість.

Як підтримувати військових, які повертаються з війни?

Як ви ставитеся до розмов щодо перемир'я, що тривають вже досить довго?

Коли закінчиться війна, ми не будемо жити, як раніше. Стільки скалічених сімей, життів, людей з інвалідністю, стільки хлопців, які повернуться з жорстким ПТСР, – у нас країна не готова до цього.

Навіть тепер. Я вже місяць у Києві їжджу в магазин, ходжу з жінкою по вулиці, і чергою тільки жінки поступаються. Стоїть чоловік – 180 сантиметрів, понад 100 кілограмів, бере собі горілку з ковбасою. Не знаю, чому він не воює. Я підходжу на милицях, а він глянув, наче не бачить мене. А жінки пропускають. З одного боку, це приємно. З іншого боку, ніби ти неповноцінний, що тобі місцем поступаються. Тож стараюся цим не користуватися.

Але під'їжджаєш на паркінг для осіб з інвалідністю, дивишся на ці машини, що стоять, і там же люди без інвалідності. І так зі всім, що не візьмеш. Заїжджаєш у якусь державну структуру, ти наче винен, що прийшов. Хоча не буду казати, що всі погані. Добре, що я мобільний. Мені хлопці дали машину на автоматі, і я їжджу. А воїн, який без ноги, без двох, і поїздити по цих структурах... Я знаю дуже багато хлопців, які кинули це і ні виплат, ні компенсації – нічого не отримують.

Чи це спеціально так робиться, що хто вперся та б'є цю бетонну плиту, то може пробити? Хлопці віддають там найдорожче – життя, щоб навіть ви у державних структурах зранку встали, попили кави, прийняли душ, поїхали на роботу. Якщо вам так не доходить, то, може, зробити якісь курси на полігон, два тижні в окопі, щоб зверху накидало, а підвезень немає, тому що не можна під'їхати, все перекрито "пташками". А ти сидиш.

У нас у Цукуриному було, коли ми за п'ять днів три – чотири спостережні пункти змінили, бо нас просто розвалювали з танка. Усі, хто на передовій, – це леви. Там важлива кожна хвилина.

Повертаючись до перемир'я і до того, що ми не житимемо так, як раніше...

Однозначно, що не будемо. Головне – людям, які тут, які не були на нулі, не воювали, поставитися з розумінням до військових. Тому що 99% хлопців з ПТСР, і у всіх різний ступінь. Хтось зміг не залізти в мушлю й далі активно займається. На реабілітації я зустрів побратима з 78 полку. Він теж без ноги, і він не заліз у мушлю. Він готується, домовився, що далі йде воювати. Таких теж вистачає.

Коли я був в Одесі, то намагався допомогти двом хлопцям – витягнути їх з мушлі. Вони закрилися. Один був без руки, інший – без ноги. Вони вважали, що нікому не потрібні. Мовляв, скоріше б списатися, повернутися додому і взяти стакан, тоді життя одразу буде іншим. Якщо людину не перехопити до того, як він візьме стакан, не соціалізувати…

Хлопці без двох ніг піднялися на Говерлу, а в тебе нема однієї… У мене одна мерзнути не буде, нігті на одній обрізати не треба. Не дай Боже, знову щось влучить в неї, то я зняв, побіг, і не потрібно знову 13 операцій.

Продовження інтерв'ю з військовим – дивіться на ютубі 24 Каналу!