Коли право на життя стало товаром: корупція, ТЦК і анатомія суспільної проблеми

Одеський кейс квітня 2026 року, коли працівників Пересипського ТЦК затримали у справі про викрадення чоловіка та вимагання грошей, не виглядає ані аномалією, ані "прикрим винятком". За публічними повідомленнями, йшлося про людину, яка мала законне право на відстрочку, а сума вимагання сягала десятків тисяч доларів. На цьому самому тлі омбудсман повідомив, що лише по Одеській області кількість звернень щодо можливих порушень з боку ТЦК зросла з 193 за період 1 січня – 20 квітня 2025 року до 264 за той самий період 2026 року. За весь 2025 рік з Одещини надійшло 642 такі звернення. Це майже 40% зростання лише на одному короткому відрізку часу і лише по одному регіону.

Одеса в цій історії важлива не тільки як кримінальна хроніка. Вона важлива як дзеркало. Суспільство вже не сприймає такі новини як локальні "перегиби". Подібні історії зчитуються як прояв значно більшої системи. І справа не лише в Одеській області.

На початку квітня омбудсман оприлюднив результати моніторингу Ужгородського РТЦК, де були зафіксовані незаконне утримання людей тижнями, антисанітарія, ігнорування хвороб та інші порушення, які вказують не на окремий збій, а на деформацію самої логіки функціонування інституції.

Почати цю розмову потрібно з речі, яка не є формальністю. Росія – агресор. Саме вона розв'язала цю війну. Саме вона несе відповідальність за масові вбивства, руйнування, депортації, катування і все те, що Україна переживає з 2014 року і особливо з 2022-го.

Жодна внутрішня проблема українського суспільства не є виправданням для зрадофільських висновків у стилі "немає чого захищати". Навпаки. Саме тому, що Україну треба захистити і зберегти, ми зобов'язані мати мужність бачити власні внутрішні хвороби. Правильний діагноз не послаблює спротив. Він робить його дорослішим.

Це вже не окремі перегиби, а розлад суспільного організму

Мета цього тексту подвійна.

По-перше, допомогти побачити проблему так, щоб уже неможливо було вдати, ніби це чергова токсична тема, яку краще не чіпати. Проблема існує. Вона дуже серйозна. І вона не зникне від того, що ми будемо переводити розмову в комфортніші сюжети.

По-друге, спробувати розширити поле для пошуку лікування. Але не у вигляді набору дешевих псевдорецептів. Не у вигляді ще однієї порції політичного фастфуду. А через чесне розуміння форми хвороби. Неможливо ремонтувати те, чого ми не хочемо знати. Неможливо вийти зі штопора, якщо ми називаємо його "тимчасовими труднощами".

Саме тут починається найнеприємніше. Зручна для українського інформаційного простору схема дуже проста: нагорі сидять погані корупціонери, внизу живе хороший народ, який хоче справедливості. Але тема мобілізації і ТЦК показує куди тяжчу картину. Тут уже не працює проста розповідь про "зіпсовану верхівку". Ми бачимо систему, у якій верхи і низи пов'язані созалежною петлею. Верхівка не хоче чесно розв'язувати токсичну проблему, бо це політично небезпечно. Низи теж часто не хочуть реального розв'язання, бо значна частина суспільства сподівається проскочити, відкласти, відкупитися, знайти схему, оформити бронь, знайти "правильного" лікаря або "правильне" працевлаштування. У результаті виникає не рішення проблеми, а взаємне підтримання її існування.

Читайте також: "Їдеш по селу, а воно – як мертвий техаський городок, тільки перекотиполя не хватає". Як зсередини виглядає служба в ТЦК [

Від добровольчої хвилі до "гри в кальмара"

У 2022 році Україну витримала хвиля добровольців, патріотів і людей великої внутрішньої пасіонарності. Вони пішли на фронт часто без жодних "прайсів", "виходів", "варіантів" і "правильних контактів". Вони заплатили життям, здоров'ям і зламаними долями своїх родин за те, щоб держава взагалі збереглася. Це не красива риторика. Це вихідна моральна реальність цієї війни.

А далі суспільство дедалі більше входило в іншу логіку. Не логіку жертовного піднесення, а логіку виживання. І тут воно почало розколюватися не просто на "сміливих" і "боягузів", а на тих, хто має ресурс купити собі дистанцію від фронту, і тих, хто такого ресурсу не має.

У цій точці корупція навколо мобілізації перестає бути просто корупцією у звичному сенсі. Вона стає механізмом розподілу смертельного ризику. Хто має гроші, зв'язки, фіктивне працевлаштування, бронювання, доступ до ВЛК, університету, підприємства, ТЦК або "правильного" посередника – той купує собі час, свободу пересування, тил і шанс залишитися живим. Хто цього не має – стає основним людським ресурсом для примусу.

Цю тезу важливо почути в повному обсязі. Ми говоримо не лише про окремі побиття, викрадення чи вимагання. Ми говоримо про ризик того, що в умовах великої війни в Україні частково комерціалізувалося саме право не йти на смерть. Це вже не побутове хабарництво. Це майнова селекція перед лицем війни.

Чому офіційні цифри показують лише нижню межу

Тут є ключова методична проблема. Коли хтось каже: "давайте лише перевірені цифри", це звучить розумно. Але в темі мобілізаційної корупції є пастка. У публічну статистику потрапляють переважно зірвані схеми, а не ті, що успішно спрацювали.

Людина, яка дала хабар і вийшла з бусика, не піде писати заяву. Людина, яка купила собі бронь через фіктивне працевлаштування, теж не фіксуватиме злочин. Людина, яка отримала потрібний висновок ВЛК, не несе цю інформацію в ЄРДР. Тому в заяви, провадження, суди і публічний простір доходять переважно ті випадки, коли:

у людини не було чим платити;
вимагали занадто багато;
застосували грубе насильство;
або все закінчилося каліцтвом чи смертю.

Усе інше осідає в сірій зоні мовчазних угод. Саме тому офіційні дані можуть виглядати "помірно", а суспільне відчуття – як від тотально прогнилої системи. Статистика бачить переважно збої схеми. Суспільство бачить саму схему.

І тут варто зафіксувати публічно підтверджений орієнтир. У березні 2026 року керівник спеціалізованої прокуратури у сфері оборони центрального регіону Артем Новов заявив, що в системі ТЦК за "звільнення" від мобілізації незаконно беруть від 4 до 80 тисяч доларів. Ця заява не є "прайсом", не є повною картою тіньового ринку і тим більше не описує всі його рівні. Але вона фіксує головне: навіть той шматок корупції, який уже став видимим для прокуратури, вимірюється не сотнями, а тисячами і десятками тисяч доларів.

Перший індикатор – вибух скарг на дії ТЦК

Найчистіший і найважчий для заперечення показник – звернення до офісу омбудсмана щодо дій ТЦК. Динаміка така:

2022 рік – 18 звернень;
2023 рік – 514 звернень;
2024 рік – 3312 звернень;
2025 рік – 6127 звернень;
перший квартал 2026 року – 1657 звернень.

Омбудсман прямо говорив про зростання у 333 рази від початку повномасштабної війни до підсумку 2025 року. Це вже не поодинокі інциденти. Це системна криза, яку офіційні інституції самі були змушені визнати.

Тут важливе не лише саме число. Важливо те, що ця динаміка показує втрату довіри до механізму мобілізації як до чогось передбачуваного і справедливого. Коли кількість звернень росте не на відсотки, а кратно, це означає, що проблема давно перейшла з категорії "неприємних епізодів" у категорію великого суспільного явища.

Додамо до цього регіональні маркери. По Одеській області – 193 звернення за період 1 січня – 20 квітня 2025 року, 264 за той самий період 2026-го, і 642 за весь 2025 рік. Омбудсман також називав серед найбільш напружених регіонів Львівську, Миколаївську, Закарпатську і Черкаську області.

Другий індикатор – сотні проваджень і мізерний рух до суду

Ще жорсткіше говорить статистика кримінальних проваджень щодо можливих зловживань працівників ТЦК. За матеріалами парламентської ТСК, яку цитували профільні юридичні видання, маємо такий масив за 2022, 2023, 2024, 2025 роки:

За перевищення повноважень: 26, 91, 16, 66.
За тілесні ушкодження: 2, 23, 88, 54.
За незаконне утримання громадян у приміщеннях ТЦК: 1, 24, 113, 70.
За незаконне затримання: 0 у 2022, 27 у 2023, 163 у 2024, 45 з початку 2025 року.

Це сотні проваджень. Але головний шок – не в самих цифрах. Головний шок у тому, що з ними відбувається далі. За тими ж даними, до суду було передано лише:

5 обвинувальних актів по перевищенню повноважень;
17 – по тілесних ушкодженнях;
4 – по незаконному затриманню.

Тобто ми бачимо величезну прірву між масивом зафіксованих епізодів і тими справами, які реально добралися до стадії суду. Станом на липень 2025 року парламентська ТСК взагалі констатувала відсутність вироків, що набрали законної сили, саме щодо зловживань працівників ТЦК – побиття, незаконних затримань, безпідставного утримання тощо. Пізніше окремі вироки все ж з'явилися. Найвідоміший кейс – справа в Харкові, де у березні 2026 року апеляція залишила в силі вирок колишньому працівнику ТЦК за побиття вчителя Юрія Федяя – 3 роки обмеження волі. Але для суспільства важливий не один вирок, а загальна логіка: сигналів про беззаконня багато, а фінальна видима відповідальність довго була майже нульовою.

Моральний імунітет і моральний імунодефіцит

В одній зі своїх попередніх статей я вже пропонував формулу морального імунітету суспільства. Моральний імунітет – це здатність системи захищати життя. І ця здатність має щонайменше три вимірювані показники:

Час реакції (latency) – як швидко система реагує на зло.
Невідворотність (certainty) – чи вірить порушник, що відповідь і покарання прийдуть неминуче.
Ціна порушення (cost) – чи стає злочин невигідним швидко, а не "колись потім".

Ця рамка універсальна. ТЦК як інституція – це не абстрактна метафора. Це реальні люди з повноваженнями над іншими людьми. Якщо щодо зловживань у цій системі реакція повільна, невідворотність покарання низька, а ціна беззаконня часто терпима, то беззаконня стає раціональною стратегією. Не випадковою. Саме раціональною.

І тут ми підходимо до дуже болючої правди. Проблему ганебного і страшного корумпованого ТЦК створили не якісь рептилоїди з космосу. Її створив моральний імунодефіцит самого суспільства. Його створив хворий гомеостаз між лідерами і підопічними. Його створило заніміле небажання і верхів, і низів дивитися в обличчя реальності, раціонально мислити і послідовно вирішувати проблему.

Безкарність розбещує. Якщо система довго не карає швидко, не карає неминуче і не робить порушення невигідним, вона сама виховує середовище, у якому зловживання стають нормою. Саме так моральний імунодефіцит суспільства породжує інституційну гангрену.

Третій індикатор – геометричне зростання нападів на працівників ТЦК

Наступний індикатор ще більш тривожний. За даними Нацполіції, кількість нападів або випадків опору працівникам ТЦК зростала так:

2022 рік – 5;
2023 – 38;
2024 – 118;
2025 – 341;
з початку 2026 року – понад 100.

На 5 квітня 2026 року поліція фіксувала вже 611 таких інцидентів від початку повномасштабної війни. Унаслідок цих нападів загинули троє військовослужбовців ТЦК.

Ці цифри не можна романтизувати. Насильство не є політичним аргументом. Але соціально вони дуже промовисті. Вони показують не лише радикалізацію частини громадян. Вони показують руйнування легітимності самої мобілізаційної машини. Частина суспільства вже не сприймає ТЦК як нейтральний інструмент держави. Для неї це вже не втілення справедливого обов'язку, а уособлення нерівного примусу.

Саме тут стає зрозумілим, чому офіційна статистика і суспільне відчуття так сильно розходяться. Статистика фіксує лише крайні порушення. А суспільство живе в горизонтальному обміні знанням: хто відкупився, хто "вирішив", кого провели через ВЛК, кого відпустили, кого забрали, кого побили. Масова свідомість у таких умовах часто точніше відчуває масштаб гнилі, ніж формальні звіти.

Четвертий індикатор – вибух СЗЧ як внутрішній розрив системи

Якщо напади на ТЦК показують кризу на стику "держава – тил", то СЗЧ показує кризу вже всередині самої військової системи.

За даними Генпрокуратури, які агрегував Opendatabot, кількість нових кримінальних проваджень за самовільне залишення частини виглядала так:

2022 рік – близько 6 тисяч;
2023 – близько 18 тисяч;
2024 – близько 60 тисяч;
лише за 10 місяців 2025 року – 161 461 провадження.

Opendatabot також зазначав, що до суду дійшло лише 5% цього масиву. Окремо повідомлялося, що з січня 2022 року по вересень 2025 року було зареєстровано 235 646 проваджень за СЗЧ і ще 53 954 – за дезертирство. Це разом третина чисельності ЗСУ. У 2026 році повні відкриті дані по цій статистиці вже обмежили. Як бачимо тренд залишається вибуховим. А отже, він вказує не лише на дисциплінарну чи кадрову кризу, а й на втрату внутрішньої довіри до системи.

Коли одночасно вибухово ростуть і напади на ТЦК, і СЗЧ, це означає, що система втрачає довіру з двох боків одразу. У тилу її дедалі частіше сприймають як несправедливу машину примусу. Усередині війська дедалі більше людей хочуть із неї вирватися. Це вже не серія окремих негараздів. Це суспільний штопор.

Судове поле теж починає реагувати

Коли інституція входить у кризу легітимності, тиск неминуче починає виходити й на ті поля, які мають ставити їй межі. Саме тому важливі судові кейси.

Найчіткіший приклад – суддя Лев Медведик у Дрогобичі. На початку 2026 року він повідомив Вищу раду правосуддя про втручання після конфлікту з місцевим ТЦК у справі про скасування адміністративного стягнення. Це не плітка і не телеграм-легенда. Це офіційно зафіксований сигнал того, що мобілізаційна система починає тиснути навіть на судове поле.

Інший резонансний приклад – суддя Віталій Ковтуненко в Луцьку. Він став публічною фігурою не через епатаж, а тому що почав вголос ставити межі повноважень поліції і ТЦК у справах про "непокору" та доправлення громадян. Сам розбір його практики показував не карикатурного "антисистемного героя", а складнішу постать. Але резонанс довкола нього вже сам по собі показує, наскільки великим став суспільний запит на бодай якісь інституційні бар'єри для примусу.

Інструмент "Пуруша і Пракріті" в суспільному сенсі

Тут для ефективного суспільного аналізу потрібен інтелектуальний інструмент, що ми можемо позичити у давньоіндійській філософії. Санскритський термін Пуруша – це не просто "свідомість" у відриві від світу. Це також чоловіче, свідоме, спрямовуюче начало. У суспільному сенсі Пуруша – це лідер, той, хто має бачити далі за рефлекси середовища і вести. Пракріті – це жіноче, стихійне, матеріальне, те, що живе реакціями, звичками, імпульсами. У суспільному сенсі це підопічні, народ, маса, середовище.

У здоровому організмі Пуруша не копіює хаос Пракріті, а надає йому форму. У хворому – голова починає тільки обслуговувати імпульси тіла. Саме так і виглядає наша нинішня созалежна петля. Лідери не ведуть, а лише вгадують страхи, короткі інтереси і когнітивні обмеження мас. Маси натомість не замовляють складної раціональності, а замовляють полегшення, моральне знеболювальне, простого ворога і просту обіцянку.

Так виникає хворий гомеостаз. Верхівка як Пуруша притуплюється і втрачає здатність вести. Низи як Пракріті живуть реактивно, на рівні інстинкту виживання і короткого горизонту. У результаті жодна зі сторін не хоче або не може дивитися в обличчя реальності, а тим більше раціонально вирішувати проблему. І саме з цього хворого гомеостазу народжується штопор.

Когнітивний фастфуд як паливо для політичного ширвжитку

Ось тут ми виходимо на ще болючішу тему. Проблема не лише в ТЦК. Проблема в устрої політичного попиту.

Некваліфікований масовий покупець приходить на політичний ринок і створює попит на політичний ширвжиток. Йому не потрібен складний діагноз. Йому потрібне полегшення. Хтось має бути просто винен. Хтось має запропонувати простий рецепт. Хтось має зняти з нього тягар дорослого мислення. І політичний ринок дає саме це. Бо на ньому виграє не найкомпетентніший, а той, хто краще вгадав масовий попит.

У цьому і полягає одна з глибоких проблем демократії у воєнний час. Якщо попит формується на основі страху, короткої вигоди і логіки "як проскочити особисто мені", то пропозиція теж буде такою – короткою, вигідною, популістською, реактивною. У результаті голова суспільства починає робити лише те, що хоче тіло. А тіло живе рефлексами виживання і не здатне довго витримувати складну раціональність.

Саме тому майже всі псевдорецепти в темі мобілізації не працюють. Не тому, що погані по формі. А тому, що їх ніхто по-справжньому не хоче виконувати. Верхівка не хоче платити політичну ціну за дорослі рішення. Значна частина низів теж не хоче справжнього вирішення, бо сподівається на індивідуальний вихід. У цій ситуації будь-який набір швидких заходів ризикує стати лише ще однією порцією когнітивного фастфуду.

Чи ми вже наїлися цим політичним фастфудом

Ось тут і постає головне питання цієї колонки. Не "що робити прямо зараз по пунктах". А чи ми вже настраждалися достатньо, щоб захотіти більш компетентну модель керування суспільством.

Чи ми вже наїлися цим когнітивним фастфудом?

Чи ми досі віримо, що реактивні конвульсії можуть забезпечити виживання?

Чи ми ще вважаємо, що індивідуальна тактика "проскочити" є колективною стратегією?

Чи ми досі думаємо, що токсичний корабель, пущений у вільне плавання, сам якось знайде гавань, а не вріжеться в скелі?

Можливо, після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни, після сотень тисяч загиблих, після років крові, сліз і морального виснаження настав момент дозволити собі бажати іншої, більш компетентної моделі суспільного керування. Але така модель потребує більшого обсягу інтелектуальних ресурсів. Вона потребує збільшення попиту на неї на соціальному ринку. Вона не виникне, якщо суспільство й далі замовлятиме лише прості обіцянки, прості вороги і прості самовиправдання.

Що саме ця колонка пропонує суспільству

Я свідомо не хочу завершувати цю розмову дешевим набором "рішень". Не тому, що рішень не існує. А тому, що більшість із них сьогодні зламається об ту саму стіну созалежності між Пурушею і Пракріті, між реактивною масою і верхівкою, яка не хоче бути лідером у повному сенсі слова.

Тому перший крок не адміністративний, а когнітивний. Треба побачити проблему в її реальній формі. Спочатку треба погодитися:

що вона існує;
що вона дуже серйозна;
що вона не зводиться до "кількох поганих воєнкомів";
що вона не зводиться лише до "поганої верхівки";
що корупція тут стала не просто злочином, а механізмом нерівного розподілу ризику смерті;
що безкарність суспільно розбещує і створює нові зловживання;
що популістське уникання теми є частиною проблеми, а не її лікуванням.

Уже саме зібрання в одній рамці таких індикаторів, як вибух скарг на ТЦК, сотні кримінальних проваджень, мізерний рух справ до суду, геометричне зростання нападів на працівників ТЦК, вибухове зростання СЗЧ і перші сигнали тиску на судове поле є інструментом рефлексії. Воно показує, що ми маємо справу не з набором скандалів, а з системною кризою морального імунітету.

Післямова без самообману

І ще раз – те, з чого треба починати і чим треба завершувати. Росія є агресором і має бути покарана за свої злочини. Ця аксіома не змінюється від того, що всередині українського суспільства є важкі, токсичні й болючі проблеми. Побачити їх – не означає знецінити оборону України. Навпаки. Це означає поставитися до неї всерйоз.

Справжня неповага до тих, хто віддав життя за Україну, полягає не в тому, щоб говорити про внутрішню хворобу. Справжня неповага – це робити вигляд, що все зводиться до окремих ексцесів, у той час як право жити в тилу частково перетворюється на комерційну послугу.

Тому сенс цієї розмови простий. Спочатку – погодитися, що проблема існує і вона дуже серйозна. Потім – почати шукати схему лікування. Без першого не буде другого. А без другого жодні патріотичні гасла не закриють моральний розрив між жертовністю одних і "виживанням за прайсом" інших. Саме тому чесний діагноз тут є не жестом розпачу, а формою відповідальності перед країною, яку ми зобов'язані не лише втримати, а й не дати їй внутрішньо зруйнуватися.

Михайло Ташков, офіцер ЗСУ