Як домовлялися про трибунал для Путіна та хто намагався зірвати процес: спогади з МЗС

15 травня 2026 року фраза про лаву підсудних для Путіна у Гаазі перестала бути просто мемом. Це буде елемент цілком конкретного трибуналу, у цілком реальному приміщенні в місті Гаага, Королівство Нідерланди.

Голландці вже навіть обрали місце де буде розташований цей Гаазький трибунал, просто поки про нього не повідомляють публічно з міркувань безпеки.

А тому у п’ятницю в Кишиневі був історичний день.

Виглядало все, як належить, урочисто: міністр закордонних справ України Андрій Сибіга в присутності всіх держав-членів Ради Європи пройшов у тиші через грандіозну залу "Палацу Республіки", а в кінці зали генсек Ради Європи Ален Берсе вручив йому інструмент (тобто юридичне підтвердження) про приєднання 36 держав та Євросоюзу до угоди, яка створює керівний комітет Спеціального трибуналу за злочин агресії проти України.

"Моральний фундамент Європи та світу буде відновлено лише тоді, коли злочин агресії проти України буде покарано. Це питання не минулого. Це питання майбутнього. Питання відновлення спільного простору правди, справедливості та довіри. Це також питання гідності.

Путін завжди хотів увійти в історію. І цей Трибунал допоможе йому в цьому… Путін, Шойгу, Герасимов, Бортніков, Золотов, Медведєв, Патрушев, Лукашенко та інші – сьогодні всі вони отримали свій квиток до Гааги".

Ці слова українського міністра зала зустріла оплесками.

З політичного схвалення до юридичної угоди минув рівно рік. Для міжнародного кримінального правосуддя – космічна швидкість. І за цим стоїть робота багатьох фахівців.

Зараз – добрий час, щоби поділитися непублічними досі деталями цього процесу.

Примітно, що політичний запуск майбутнього трибуналу відбувся 9 травня 2025 року у Львові.

І це не просто збіг.

Львів є надзвичайно важливим для історії міжнародного кримінального права.

Тому міністр Сибіга тоді свідомо запросив європейських колег до цього міста.Рафаль Лемкін, якого вважають "батьком" Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, навчався у Львівському університеті Яна Казимира

Міста, з яким повʼязані такі монументальні постаті як Лемкін, Лаутерпахт, Сон, Лакс – батьки-засновники міжнародного права, термінів "геноцид", "злочини проти людяності", "злочин агресії", Міжнародного суду в Гаазі.

Зв’язок зі Львовом має Філіп Сендс, відомий британський правник-міжнародник. Саме він першим запропонував створити Спеціальний трибунал. Це було  ще у лютому 2022 року, в статті для Financial Times. Тоді це була одна з тих "крейзі" ідей, на які в перші дні повномасштабки казали "годиться все, запускаємо, може спрацює".

Далі – уривок спогадів Сендса про той історичний момент.

Це його вступна стаття до книжки "Words of Defiance" про промови Дмитра Кулеби воєнного часу, яка вийшла цьогоріч за авторства заступника Генсека Ради Європи Бйорна Берге.

"Стаття у Financial Times, схоже, зачепила за живе, адже за кілька днів я отримав сотні повідомлень, серед яких два заслуговували на особливу увагу.

"Це має відбутися", – зазначив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. "Чим я можу допомогти?" – запитав колишній прем'єр-міністр Великобританії Ґордон Браун.

Одне зачепилося за інше, і лондонський аналітичний центр у сфері зовнішньої політики Chatham House скликав зустріч щодо ідеї створення спеціального трибуналу, яка зібрала понад тисячу учасників з усього світу в Zoom, що, схоже, стало їхнім найбільшим заходом за всю історію.

Дмитро Кулеба почав активно діяти, взаємодіючи з колегами та заручаючись підтримкою Президента Зеленського та українського уряду. Протягом місяця Ґордон Браун організував серію Zoom-зустрічей із колишніми главами держав та урядів десятків країн Європи та світу, які, своєю чергою, переконали прем'єр-міністрів та президентів численних країн підтримати цю ідею.

Так виникла неформальна коаліція, до якої увійшли юридичні радники з країн Балтії, Польщі та Нідерландів. Україна створила власну неформальну консультативну групу, працювати в якій випала честь і мені, разом із науковцями та іншими юристами з Австралії, Великобританії, Німеччини та Сполучених Штатів, які розробляли проєкти юридичних текстів".

Дійсно, так все і було.

Памʼятаю, що перше доручення щодо cпецтрибуналу Дмитро дав мені 4 березня 2022 року.

Ми їхали зі Львова на кордон, на переговори з держсекретарем США Ентоні Блінкеном.Зустріч з Блінкеним на українсько-польському кордоні. Фото надане Георгієм Тихим

У дорозі міністр включався онлайн на дискусію Chatam House, де в колі міжнародних правників підтримав ідею спецтрибуналу з боку МЗС.

У перші роки в цю ідею не вірив буквально ніхто. До неї ставилися в кращому випадку як до "цікавої історії" травмованих війною українців, які хочуть покарати Путіна. Лише кілька країн Балтії та найближчих союзників відгукувалися на наші заклики. Радше зі співчуття, ніж з віри в успіх.

Але іншого виходу, крім як лупати цю скелю, не було.

Таким був дух часу. Віра наперекір обставинам.

Памʼятаю, як у першу добу вторгнення ми обговорювали з Дмитром, що деякі наші близькі союзники "здали нас і лише чекають, коли нас розчавлять". Це були страшні слова. Я хотів підтримати його в той момент і написав щось на кшталт "головне, щоб ми самі в себе вірили, бо за нас цього не зробить ніхто". Дмитро відповів: "100%".

Отак на голій вірі та нічим не підкріпленому ентузіазмі йшла робота і над створенням cпецтрибуналу.

Антон Кориневич, Оксана Золотарьова, Микола Гнатовський, Олександр Карасевич та інші віддані справі правники, дипломати, парламентарі, активісти місяць за місяцем штовхали цю каменюку вгору – без жодної гарантії, що вона не скотиться знову вниз.

Памʼятаю незліченну кількість переговорів Дмитра Кулеби, на яких він усіма правдами та неправдами переконував країни ввійти в цю роботу.

З точки зору комунікацій все виглядало ще складніше.

Ми шукали хоч якісь способи пояснень складних юридичних термінів виснаженим війною людям, які хотіли просто чути відповідь на питання – "так а коли сяде Путін?".

Це була дилема, з якою стикалися всі, хто брався комунікувати міжнародне правосуддя: процес займає роки, а масштаб звірств спонукає людей вимагати справедливості негайно. Але ми знаходили способи як пояснення теми в Україні, так і адвокації на міжнародній арені. Тут мушу віддати належне активістам і громадянському суспільству, які активно допомагали в цій справі.

Не завжди все було безнадійно. Були і прориви.

Памʼятаю, як в Core Group приєдналася перша суттєва група країн (здається, це був кінець 2022 року). Це дало надію.

Але чим більше ваги набирала ідея, тим більше починалося спротиву.

Спершу – від тих, хто побачив у ній загрозу Міжнародному кримінальному суду (хоча справжньої конкуренції там ніколи не було – МКС не може на практиці розслідувати злочин російської агресії). Потім, коли Core Group уже набрала до чотирьох десятків країн, загрозу для себе відчули деякі великі країни. Потім почалися розповіді про те, що не потрібен міжнародний трибунал, та й узагалі не треба судити так звану "трійку", бо вона захищена імунітетами і т.ін. .

Не злічити, скільки разів робота заходила у глухий кут, а "каменярі" – впадали в розпач. Але "скалу сесю"  було призначено розбить.

Тому модальності були знайдені, імунітети подолані, а форма виписана.

І тут треба віддати належне Раді Європи та Генсеку Алену Берсе, який повірив в ідею та взяв на себе сміливість втілити трибунал на базі РЄ. Важливою була роль генпрокурорки, пані посла в Швейцарії Ірини Венедіктової, генпрокурора, посла в Нідерландах Андрія Костіна, команди Генпрокуратури, наших постійних представників при Раді Європи, раніше Бориса Тарасюка, а зараз Миколи Точицького. З Миколою Станіславовичем учора та сьогодні багато пригадували з цих страшних часів 2022 року.

Важливою на цьому етапі роботи була та є роль Ірини Мудрої та її команди.

До речі, хто дивився фільм "Нюрнберг" – там ідея створення трибуналу проходила подібні стадії зневіри та скепсису, а штовхали її вперед так само купка ідеалістів.

Прикметно, що Лондонська декларація, в якій союзники зобовʼязалися притягнути нацистських злочинців до відповідальності, була ухвалена в січні 1942 року, коли перемога не те що не була близькою, ще й перелам у війні не настав.

У таких справах без віри, схоже, ніяк.

Зараз ми – на стадії, коли процес уже незворотній. Він перейшов із політичної в юридичну площину. Далі будуть ратифікації, приєднання нових держав, практична робота трибуналу та вироки.

Якщо злочинці фізично будуть доступні, вони нестимуть покарання безпосередньо. Якщо ховатимуться від правосуддя – будуть засуджені заочно. Але вироки будуть в силі в юрисдикціях усіх держав-учасниць. А отже і притягнення до відповідальності на території цих країн. Станом на зараз це 36 держав і ЄС.

Вже зараз у переліку – не лише Європа, але і Латинська Америка (Коста-Рика), Австралія. Йде робота над подальшим розширенням географії. Адже, як слушно каже міністр Андрій Сибіга, це про принципи.

А ще у ранковому виступі міністра була така фраза:

"Протягом минулих століть Україна зазнала занадто багато звірств, гноблення, окупацій, світових воєн, геноцидів, сталінських репресій, Чорнобиля та інших злочинів. І ми ніколи – наголошую, ніколи – не бачили справжнього правосуддя. Спеціальний трибунал розірве це порочне коло. За кожну вбиту душу. За кожен зруйнований світ. За кожну зламану долю".

Може, нам судилося стати першим поколінням українців, яке добʼється реальної, всеосяжної справедливості за російські злочини.

Хочеться вірити у це. І тому – не покладати рук.

Колонка була спершу опублікована у Facebook Георгія Тихого, републікується за згоди автораГеоргій Тихийречник Міністерства закордонних справПідписуйся на "Європейську правду"! Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.Рада Європи Міжнародні суди Молдова СибігаРеклама: