"Я відчував дивні речі"․ Відверті спогади медика, який був на ліквідації аварії у Чорнобилі

• Олексій Чуприна, медик та ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС, поділився спогадами про роботу у зоні відчуження.
• Чуприна вважає, що наслідки аварії з медичного погляду можуть зачепити найбільше навіть не ліквідаторів, а їхніх онуків та наступні покоління.

24-річний медик Олексій Чуприна чергував у військовому шпиталі у ніч на 26 квітня 1986 року, коли стався вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. І поки Київ та інші міста жили своїм мирним життям, Олексія вже тихо вчили, як користуватися дозиметром.

Радянська система, де замовчування та страх були важливішими за людські життя, в один момент дала збій. Про катастрофу все ж довелося розповісти назагал.

І хоч Олексій Чуприна ризикував власним життям та здоров'ям у зоні відчуження, про справжні масштаби катастрофи він дізнався лише через роки, як і мільйони українців. Про те, як медики-ліквідатори перебували у зоні відчуження та чому наслідки аварії на ЧАЕС особливо загрожують наступним поколінням – читайте у матеріалі 24 Каналу у рамках спецпроєкту "Чорнобиль. 40 років катастофи".

Актуально Є ризик катастрофи: "Кинджали" падали поруч біля Чорнобильської і Хмельницької АЕС, – Кравченко

Мовчати "під страхом страти": як поводилися у київському шпиталі, коли вибухнув Чорнобиль?

Олексій Чуприна у 1985 році закінчив тоді ще Полтавський медичний стоматологічний інститут. Після навчання був призваний на строкову службу – проходив її в Окружному військовому шпиталі міста Києва. Зараз це Головний військовий клінічний шпиталь України.

"Тоді це був другий рік поспіль, коли випускників з лікарським дипломом призивали на службу у військові госпіталі. Це було дуже правильне рішення на той момент", – розповів лікар.

Чуприна мав військове звання – рядовий солдат. Однак він виконував лікарську роботу, поєднуючи з обов'язками строкової служби – технічні роботи на території шпиталю.

Нам було зручно тим, що ми служили, але все ж таки працювали в медичному закладі. А шпиталю було вигідно, бо мав у своєму розпорядженні за 2 роки сумарно 30 людей "безкоштовної робочої сили",
– пояснив Олексій Чуприна.

За освітою він – хірург, але цілеспрямовано захотів проходити службу в травматології для того, щоб розуміти ще й цей напрямок.

Саме під час проходження строкової служби Олексій Чуприна і потрапив у Чорнобиль. У ніч на 26 квітня 1986 року він чергував у травматологічному відділенні.

"Я дуже добре пам'ятаю, коли ввечері прийшов начальник відділення і сказав, що в Прип'яті сталася якась техногенна катастрофа, там велика кількість постраждалих, тому треба формувати бригаду на виїзд", – пригадав лікар.

Він зізнається, що тоді сприйняв цю інформацію позитивно, адже після постійного перебування на закритій території усі солдати-медики раділи будь-яким відрядженням в інші міста. Такі поїздки завжди сприймалися як пригода, різноманіття та можливість навчитися чогось нового.

Однак приблизно через 1,5 години той самий начальник прийшов і сказав, що усе скасовується, персонал нікуди не їде, а лише відправляють у Прип'ять медичний вантаж. Аргумент – нібито всі там справляються, людей вистачає. Після цього у шпиталі вже ніхто не говорив про Прип'ять, усе затихло до 28 квітня.

Вже 28 квітня Олексія Чуприну та ще кількох солдатів викликали до начальника цивільної оборони шпиталю. Буквально за кілька годин солдати пройшли навчання роботи з дозиметрами.

Це були дозиметри ДП-5А. Також надали карту-схему території шпиталю. Було завдання: 6 разів на добу ходити в певних точках та вимірювати рівень радіації. Це все вносили у відповідний лист. Буквально "під страхом страти" забороняли комусь бодай щось казати,
– сказав лікар Чуприна.

Довідка. Дозиметр ДП-5А – це фактично перша модифікація у лінійці ДП-5. Ці прилади були створені саме для вимірювання потужності дози випромінювання. Його активно використовували при ліквідації аварії на ЧАЕС.

28, 29 квітня та 1 травня солдати-медики виконували цю роботу. Водночас у Києві було "все спокійно та нормально", ніби нічого й не сталося. Попри це, лікар згадує, що вже тоді у всіх них було відчуття, що відбувається щось дуже дивне.

Вже 2 травня офіційно оголосили, що в Прип'яті на Чорнобильській АЕС не просто пожежа, а техногенна катастрофа, пов'язана з радіоактивним випромінюванням. І тільки тоді у шпиталі буквально трішки солдатам-медикам розповіли, наскільки усе серйозно.

Важливо знати. Причиною аварії на ЧАЕС став експеримент, який координувався з Москви. Була мета перевірити, чи зможе турбіна після зупинки реактора виробляти електроенергію ще деякий час. Відтак мали оцінити, чи підтримуватиметься робота критичних систем за таких умов.

"Розуміли, що це надовго": як медики потрапили у Чорнобиль?

10 – 15 травня вже формували команди медиків для відрядження в зону відчуження. Спочатку усім казали, що їдуть на 2 тижні, а потім буде ротація. Однак усі вже тоді розуміли, що це затягнеться на довше.

Олексій Чуприна був на другій ротації, але пробув у зоні відчуження приблизно 1,5 – 2 місяці.

Ліквідатори у зоні відчуження, Олексій Чуприна – зліва / Фото надане 24 Каналу

"Коли ми приїхали, на локації було розгорнуто військовий підрозділ. Був створений медичний пункт, на якому ми й працювали. Там були стоматологи, хірурги, терапевти, лаборанти – ціла медична бригада. Безумовно, з нами були й штатні військові лікарі", – розповів Олексій Чуприна.

На той момент з Прип'яті вже повністю евакуювали людей. Цивільних не було, жили там лише військові.

На моїй базі було приблизно до трьох тисяч військовослужбовців. Всі ці люди виконували якраз роботи з дезактивації території у самому Чорнобилі,
– пояснив лікар.

Медична команда мала основне завдання – надавати допомогу людям, які перебували у той час у зоні відчуження. Мовилося про інших ліквідаторів та військових.

Зверніть увагу! Спеціально до 40 роковин катастрофи на ЧАЕС 24 Канал опублікує низку матеріалів, які розповідатимуть про найбільшу техногенну катастрофу та її наслідки. У рамках проєкту "Чорнобиль. 40 років катастрофи" ліквідатори та їхніх діти пригадають, що відбувалось одразу після аварії та як це змінило їхні життя. Також разом з експертами та істориками з'ясуємо, як радянщина зробила все для того, аби катастрофа набула найбільших масштабів.

Респіратор – один "на все життя": яким захистом забезпечили медиків?

Із засобів індивідуального захисту у медиків був тільки респіратор. Він дійсно накопичував ізотопи йоду, адже медики бачили, що він ставав всередині рожевим, майже бурим.

"Ми розуміли, що щось туди залітає, щось він фільтрує. Однак проблема була у тому, що цей респіратор, якщо враховувати його зміну кольору та рівень забруднення, треба було б змінювати приблизно 10 разів на добу. Водночас нам видавали один фактично на все життя – тобто на увесь час перебування на місці катастрофи", – зауважив медик-ліквідатор.

Лише приблизно через 3 тижні після приїзду у зону відчуження Чуприна отримав єдиний спосіб захисту – хімічні реагенти, які мали викликати дезактивацію радіоізотопних елементів. І вбачалося, що цими хімреагентами треба прати одяг, обробляти взуття. Іншого захисту не було. І його не було ні в кого.

Лікар пояснив, що загалом у світі є традиційний захист від радіоактивного опромінення – щось накшталт спеціальних фартухів та рукавичок, які використовують у рентгенкабінетах. Так, загалом це працює, але у зоні відчуження було зовсім не таке опромінення, як рентгенівське у кабінеті. Такий захист у Чорнобилі був би абсолютно некорисним.

"Ті люди, які розбирали завали безпосередньо на станції, мали спеціальні свинцеві фартухи та бронежилети, але ми бачили наслідки. Насамперед це їм дуже ускладнювало роботу. Та, на жаль, майже усі люди, які працювали безпосередньо в епіцентрі вибуху, загинули від гострої променевої хвороби. І той захист, чесно кажучи, нічого не дав. Він просто не міг їх захистити. Звісно, захист давали, бо це треба було зробити, але сенсу в цьому не було ніякого", – запевнив лікар Чуприна.

Також він пригадав, що радіоактивне забруднення на території не було чітко геометричним. Були місця, де рівень радіації був помірним, а вже буквально через 3 – 5 метрів можна було отримати досить потужне опромінення.

Операційна в покинутій лікарні у Прип'яті / Фото Getty Images

"Мені вдалося заглянути у дозиметр": які дивні речі відбувалися у зоні відчуження?

У кожного медика був дозиметр, який мав вимірювати дозу радіоактивного опромінення. Вони були змушені носити їх постійно. Однак надавали ліквідаторам так звані "сліпі" накопичувачі – неможливо було побачити, яку дозу опромінення людина отримала. Цей дозиметр просто висів на одязі, а кожні 2 тижні його забирали, зчитували дані та віддавали назад.

"Увесь час, поки ми там були, у мене було чітке усвідомлення, що відбуваються якісь дивні речі. Лише пізніше, аналізуючи обставини та спілкуючись з іншими військовими лікарями, ми зрозуміли, для чого це роблять. Річ у тім, що ті люди, які набирали 25 рентген по цьому накопичувачі – їх із зони відчуження вивозили на більш безпечні території. Хто ще не набрав 25 рентген – ті продовжували перебувати там", – зазначив Чуприна.

Я не знаю, як це пояснити. Чи дякувати долі? Але мені трапився дозиметр у вигляді ручки, у який можна було заглянути та побачити цифру, стрілочку. Коли цей дозиметр набирав свою максимально можливу дозу, він нібито розряджався, його треба було перезарядити і продовжувати працювати далі,
– додав лікар.

Саме по цьому дозиметру в Олексія Чуприни складалось враження, що його доза опромінення на добу була 3 – 5 рентген. Однак усе це було неофіційно. Після завершення ротації Олексій та інші медики отримали карточки обліку дози радіоактивного опромінення. Усі були шоковані, адже там виставили на цифру 0,1 рентген на день – значно занизили та зробили вигляд, що все нормально. Усе в "найкращих традиціях" радянщини.

Олексій Чуприна з іншими ліквідаторами / Фото надане 24 Каналу

"Підозрюю, що Москва робила досліди": що відбувалося з важкими постраждалими?

Звернення до медичного пункту Олексія Чуприни були схожими на прийом у поліклініці в мирний час. Людей, які страждали на гостру променеву хворобу, уже в цей час на території не було. Однак з цими пацієнтами Чуприні все ж довелося зустрітися, коли повернувся у шпиталь.

"Коли ми повернулися після ротації у військовий шпиталь, то вже там я бачив і тих ліквідаторів аварії, які працювали безпосередньо на станції, і тих, що були у Прип'яті у ніч вибуху. Враховуючи те, що у нашому шпиталі перебували люди з легкою формою променевої хвороби, у них не було катастрофічних візуальних проявів, але були скарги на загальну слабкість, зміни в аналізах крові, розлади шлунково-кишкового тракту", – розповів лікар Чуприна.

Важких хворих, у яких були прояви середнього та тяжкого ступеня променевої хвороби, везли у профільні лікувальні заклади.

"Єдине, що я знаю за долю перших важких постраждалих внаслідок катастрофи – ті, кого вивезли на лікування в Центральний військовий шпиталь тоді ще Радянського Союзу у Москві, всі загинули. Ті, що залишилися на лікуванні в Києві – вижили і прожили певний період часу", – зазначив Чуприна.

Важливо! Зокрема завдяки професору Леоніду Кіндзельському вдалося врятувати у Києві постраждалих внаслідок катастрофи. Тоді з усіх хворих на променеву хворобу, котрі лікувалися в Києві, помер лише один постраждалий. Натомість у Москві справді не вижив ніхто – ця інформація довгий час була засекреченою.

Олексій Чуприна вважає, що причина цього очевидна – московських професорів найбільше цікавили наслідки опромінення та зміни у людському організмі після аварії. А це саме дослідницька робота, а не лікувальна. Однак він наголосив, що це його особиста думка.

"Я висловлю свою особисту думку. Ті люди, які опинилися в Москві, вони були більше там важливі для клінічних обстежень, досліджень. Там не стояло питання врятувати життя. Водночас у Києві основним пріоритетом було лікування та відновлення стану. Це кардинальна різниця: там – клінічний матеріал для досліджень, у нас – порятунок життя", – підсумував Олексій Чуприна.

"Найбільше можуть страждати навіть не ліквідатори": кому загрожують наслідки аварії на ЧАЕС?

Олексій Чуприна не заперечує, що багато ліквідаторів або померли від онкологічного захворювання, або ж побороли його, на щастя, та увійшли в ремісію. Таку тенденцію помітили навіть ми, журналісти, коли шукали ліквідаторів для розмови в рамках спецпроєкту. Водночас лікар відверто поділився, які має побоювання.

Я розумію, що найбільше можуть постраждати внаслідок катастрофи не ліквідатори чи їхні діти, а ще пізніше покоління – онуки. Оце викликає в мене певне занепокоєння. Ймовірність онкологічних захворювань після випромінювання є, навіть якщо ми говоримо про наступні покоління,
– сказав Олексій Чуприна.

Він впевнений – безумовно, якби була чітка інформація від влади ще з першої години після катастрофи, то все могло б бути інакше. Тоді б навіть кияни не отримали такі високі дози радіоактивного випромінення. І з тими людьми, які були направлені на ліквідацію наслідків, теж все могло бути трохи інакше.

"Та все ж тактика боротьби з такими наслідками цілком простежується протягом десятиліть у Радянському Союзі та Росії. Мовляв, треба "шапками закидати", швидко все погасити, а доля людей нікого не цікавить. Це ми бачимо і зараз на фронті. Тактика поведінки путінської влади така ж", – підсумував лікар.

Висновок один: чим швидше людей ознайомлять з масштабами подібних катастроф та методами захисту – тим менше трагічних наслідків може бути. Однак є момент. Щоб оголосити населенню про такі небезпечні речі, будь-яка влада має бути готовою до реагування на усі прояви та реакцію суспільства.

Це усе було в дусі радянської влади. Що таке для них людина? Хто така людина? Це просто конвеєр, піщинка на морському березі – все,
– запевнив Чуприна.

"Є клінічний матеріал – можна писати наукові праці": чи могла аварія бути цинічно спланованою?

Лікар також впевнений, що ця аварія могла бути спланованою. Чуприну насторожує той факт, що дату експерименту Москва постійно переносила. Водночас у ту ніч, коли все трапилось, рухи повітряних мас були спрямовані через Білорусь на Європу. Чи могло це стати збігом обставин? Важко повірити.

Зверніть увагу! Саме шведи вже 27 квітня першими сказали, що зафіксували підвищений радіоактивний фон. Вони вимагали пояснень у радянської влади, чим загнали її у ступор.

"Я не дотичний до вищих ешелонів влади. Ба більше, я не дотичний був до влади радянської, тому мені важко когось звинуватити і сказати, що це саме так. Я не можу цього стверджувати. Але я швидше повірю в це, ніж визнаю, що це сталося "випадково". Розумієте, не може все бути так просто", – сказав Олексій Чуприна.

Лікар розцінює цей вчинок СРСР, як цинічний науково-технічний експеримент, адже саме на основі таких дослідів можна писати медичні наукові праці, публікувати дослідження, розробляти певний алгоритм дій. Бо є клінічний матеріал та спостереження – що відбулося і що стало наслідком.

Зараз Олексій Чуприна живе щасливе життя, за що вдячний долі, адже багато його колег-ліквідаторів не прожили довго. Як медик він розуміє, що світові, а зокрема українцям, доведеться ще довго відчувати на собі наслідки недбалості радянської влади у 1986 році.