Евакуація під прицілом: чому люди не виїжджають і що насправді рятує життя

Евакуація цивільного населення в Україні більше не є логістичною задачею. Сьогодні це — складна багаторівнева система, яка працює в умовах постійної загрози і фактично під прицілом.

І ця система змінюється швидше, ніж встигають змінюватися підходи до неї.

Цифри, які показують масштаб — і проблему

За даними аналітичної платформи "BRIDGE", що впроваджується Координаційним гуманітарним центром, в 2025 році евакуювалось понад 86 000 людей. І вже лише за період з 1 січня по 21 квітня 2026 року:

• 17 213 людей евакуювали волонтери,
• ще 17 683 — виїхали самостійно.

Загалом це 34 896 осіб менш ніж за чотири місяці.

Серед них:

• понад 2 154 людини з обмеженою мобільністю,
• 12 867 літніх людей.

Найбільша кількість евакуацій припадає на громади, що перебувають під постійним тиском обстрілів: Краматорська, Слов'янська, Васильківська, Петропавлівська.

Ці цифри показують кілька важливих речей.

По-перше, евакуація — це безперервний процес, який відбувається щодня, без вихідних і свят.

По-друге, кожна громада — це окремий сценарій. Окрема логістика, окремі ризики і окрема координація між місцевою владою, державними структурами та гуманітарними організаціями.

По-третє, майже 46% евакуйованих волонтерами — це маломобільні та літні люди.І саме це створює один із найбільших викликів, адже такі евакуації потребують більше часу, спеціальних умов і додаткових ресурсів.

Як виглядає евакуація насправді

Сьогодні евакуація — це багаторівневий процес.

Все починається з інформування. Працюють цілі інформаційні кампанії: радіо, листівки, буклети, оголошення через органи місцевого самоврядування.

Гаряча лінія, месенджери, голосові сповіщення, пряме спілкування з людьми.

Далі — гаряча лінія. Тут відповідають на запитання, приймають заявки, пояснюють деталі і координують виїзди разом із місцевою владою та евакуаційними екіпажами.

Після цього починається сама евакуація.

Екіпажі виїжджають на броньованому транспорті у прифронтові громади. Вивозять людей із "гарячих точок".

У безпечніших місцях людей пересаджують на автобуси. Далі — транзитні центри. Там люди отримують комплексну допомогу: юридичну, психологічну, фінансову, гуманітарну, медичну.

За потреби — залишаються на кілька днів, щоб відновитися, адаптуватися, вирішити індивідуальні питання — наприклад, відновити документи чи знайти житло.

І вже після цього — подальша евакуація. Потягами або автобусами до більш безпечних регіонів України чи за кордон.

Це велика система. У ній працюють десятки організацій, волонтерських ініціатив і державних структур.

І вона тримається на координації.

Але ця система працює в умовах, де кожна дія — це ризик.

Чому люди не виїжджають

Попри постійні обстріли, значна частина людей відкладає рішення про евакуацію до останнього.

Причини складні:

• недовіра;
• втома і втрата відчуття небезпеки;
• небажання залишати дім;
• відсутність чіткого розуміння, що буде далі.

Тому евакуація — це завжди не лише транспорт, а й комунікація.

Евакуаційні команди заздалегідь виїжджають у громади, пояснюють ризики, розповідають про систему підтримки, показують, що людина не залишиться сама.

Але на практиці більшість погоджується на евакуацію лише тоді, коли: снаряд влучає в їхній будинок або поруч. І саме в цей момент ризик для всіх — максимальний.

Евакуація під прицілом

Якщо у 2022 році евакуація часто відбувалася через гуманітарні коридори, то сьогодні такого процесу більше не існує.

Немає "безпечного часу". Немає "безпечного маршруту". Є постійна загроза.

Одна з ключових змін — це використання FPV-дронів, які стали реальною небезпекою для цивільних і гуманітарних місій.

На практиці це означає: евакуаційні автомобілі стають такими ж цілями, як і будь-який інший транспорт у прифронтовій зоні.

І навіть чітке маркування "гуманітарна місія" більше не працює як захист.

Фіксуються випадки, коли під час атак ціллю стають саме евакуаційні екіпажі. Є ознаки цілеспрямованого переслідування гуманітарних місій — волонтерів, які виїжджають, щоб евакуювати цивільних.

Це принципово змінює підхід до безпеки.

За кожною евакуацією — ризик. І цей ризик уже має свою ціну.

Сьогодні ми говоримо щонайменше про 41 загиблого волонтера, які виконували гуманітарні місії. Це люди, які вивозили цивільних з-під обстрілів. Які їхали туди, звідки інші намагалися виїхати.

Про них не так багато говорять. Але саме вони дуже чітко показують одну річ: гуманітарна робота в прифронтових громадах більше не є умовно безпечною.

Це вже не "може статися". Це вже стається.

І коли немає достатнього захисту — це має прямі наслідки.

Що реально рятує життя

У цих умовах безпека — це не додаткова опція.

Це базова умова.

Йдеться про:

• броньований транспорт;
• засоби індивідуального захисту — бронежилети, шоломи, аптечки, засоби зв'язку (Starlink, рації), детектори та аналізатори дронів;
• підготовку екіпажів — регулярні тренінги з безпеки, тактичної медицини, дій під час обстрілів, роботи в умовах загрози FPV-дронів, евакуації маломобільних людей;
• чіткі протоколи дій;
• страхування волонтерів від нещасних випадків, а також медичне страхування. У 2025–2026 роках страхове покриття отримали 3 900 волонтерів, які працюють у гуманітарних місіях.
• засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ).

Саме РЕБ сьогодні може суттєво підвищити шанси успішної евакуації.

Але існує системна проблема.

Міжнародні донори часто сприймають РЕБ як товар подвійного призначення і зараз не дозволяють використання РЕБ на автівках гуманітарних місій, посилаючись на міжнародне гума право.

У результаті гуманітарні організації опиняються в ситуації, коли:

з одного боку — реальна загроза життю,з іншого — обмеження на інструменти, які можуть це життя захистити.

Сьогодні використання РЕБ у гуманітарних місіях часто не має чіткої міжнародно-правової рамки.

І виникає парадокс: люди, які вивозять цивільних, у формальному трактуванні ніби використовують "військовий інструмент".

Хоча насправді йдеться лише про базовий захист життя.

Це питання напряму пов'язане з принципом duty of care — відповідальністю за безпеку тих, хто виконує свою роботу.

І цей принцип має застосовуватися і до гуманітарних місій у нових умовах війни.

Евакуація як системний виклик

Сьогодні евакуація — це системне питання, яке потребує:

• нових стандартів безпеки для гуманітарних місій;
• забезпечення технікою і захисним обладнанням;
• роботи з довірою і комунікацією з населенням;
• чіткої координації між державою, волонтерами і міжнародними партнерами;
• адвокації змін у підходах до підтримки гуманітарних операцій.

Бо без цього ми будемо втрачати не тільки час. Ми будемо втрачати людей.

Правила змінилися

Україна вже живе у війні, де волонтер може стати мішенню так само швидко, як і військовий.

І якщо міжнародна гуманітарна система не почне адаптуватися до цієї реальності, гуманітарні екіпажі й надалі залишатимуться сам на сам із ризиками.

Сьогодні волонтерам потрібна не тільки подяка.

Їм потрібен реальний, системний і визнаний захист.

Євген Коляда, голова БО "Координаційний гуманітарний центр"