Етика брехні. Читаючи Міршаймера на п'ятому році війни

"У час війни правда така дорогоцінна,

що її має оберігати охорона з брехні."

Вінстон Черчилль

Принцип "що личить Юпітеру — не личить бику" особливо актуальний щодо розуміння правди у політиці. Міркування на тему етики брехні у політиці відійшло у фоновий режим за рефлексіями щодо постправди та FIMI.

Тим не менш, що таке брехня і коли лідери можуть її собі дозволити?

Мені імпонує вміння американських науковців осмислювати важкі явища. Книга Джона Міршаймера "Why Leaders Lie: The Truth About Lying in International Politics" (укр. – "Чому лідери брешуть: правда про брехню в міжнародній політиці") вийшла ще у 2011 році. Автор — прихильник Realpolitik, де прагматичні інтереси держави важать більше, ніж ідеологічні установки. Цікаво, що влітку 1993 року у "Foreign Affairs" він опубікував "Аргументи на користь українського ядерного стримування", де виступав проти ядерного роззброєння України. У 2014 році звинуватив Захід у провокації Путіна на дії щодо України.

Українці перебувають у протиріччях. Ми боремося за гідність, проте маємо переживати важкий побут. Ми воюємо за свободу, проте наша демократія стоїть на дисципліні тих, хто несе службу. Ми хочемо знати правду, проте ворога потрібно тримати в тумані війни.

Що може виправдати обман?

Основна теза Міршаймера: лідери вважають, що брехня здатна захистити національні інтереси, отже вони мають право її використовувати. І саме від того, наскільки дії політиків відповідають національним інтересам, залежить, чи є відповідальність.

У питаннях правди та брехні працює формула "переможців не судять". Нації вибачають правителям брехню, якщо є виграш. І ненавидять, якщо ті програють.

По-перше, які типи брехні виділяють у внутрішній політиці?

Брехня ("lying") — свідоме озвучування фальшивих фактів.

Перекручування ("spinning") — зміна сенсу ситуації через підкреслення одних і оминання інших фактів.

Замовчування ("concealment") — свідоме замовчування деталей, які є невигідними.

По-друге, у світі міжнародної політики Міршаймер виділяє вже сім типів брехні. Їхня мета — отримання стратегічної переваги та випередження противників.

Міждержавна брехня ("inter-state lies"). Союзники рідко обманюють одне одного: ціна брехні може призвести до відмови співпрацювати. Проте брехня з метою стратегічної переваги — це дієвий інструмент державника. Таким чином, на початку 1930-х Гітлер свідомо применшував могутність свого війська, щоб не допустити перевірок і ослаблення.

Сталін у той самий час, навпаки, демонстрував міць і знімав пропагандистські хорор-муві в стилі "Якщо завтра війна", щоб приховати слабкість Червоної армії після чисток. За цією ж логікою Сталін дотримувався мирних угод з Японією доти, доки не пообіцяв Черчиллю та Рузвельту атакувати японців на третій місяць після падіння Третього Рейху. 8 серпня 1945 року Молотов вручив послу Японії ноту про оголошення війни. Чим викликав радість у Чан Кайші та Мао Цзедуна, які бачили у відкритті далекосхідного фронту можливості для Китаю.

Більш витончений приклад — Дюнкерська угода між Британією та Францією 1947 року. Номінально — оборонний союз проти Німеччини, по факту — проти СРСР, але так, щоб не спровокувати Москву.

Нагнітання страху ("fearmongering") використовується тоді, коли лідери вбачають загрозу, яка не є очевидною для громадян. Завдання — показати атаку з боку потенційного суперника, щоб зробити загрозу реалістичною. Таким чином, у 1964 році американська адміністрація звинуватила Північний В'єтнам в атаці на есмінець "Меддокс" у Тонкінській затоці, щоб мати причини для військової операції. Нагнітання страху ідеальне для превентивних бойових дій.

Стратегічні приховування ("strategic cover-ups") використовуються або тоді, коли політичні справи пішли геть погано і потрібно прикрити винуватців, або тоді, коли потрібно втілити правильну, проте контроверсійну стратегію. У першому випадку — це французький генерал Жозеф Жоффр і його дії під Верденом, коли французькі політики розуміли трагедію ситуації, проте уникали політичної ганьби. У другому випадку — угода 1969 року, за якою Японія дозволяла розташування американських атомних човнів у своїх портах. Зрозуміло, що пояснити такий крок громадянам, які пам'ятали Хіросіму та Нагасакі було важко. Проте договір відкривав економічні можливості.

Націоналістична міфотворчість ("nationalist mythmaking") з її трьома складовими: самозвеличенням, самовідбілюванням та наклепами на інших. Прикладом такої кампанії є відбілювання репутації Вермахту за допомогою американських союзників. Враховуючи реалії Холодної війни, потрібно було розвивати бундесвер, куди залучалися ветерани Другої світової. Тоді була проведена кампанія щодо того, що винуватцями злочинів були війська СС, а злочини Вермахту замовчувалися.

Ліберальний обман ("liberal lies") — це обґрунтування жорстких дій риторикою цінностей. Наприклад, близько 900 тисяч японських цивільних було вбито американськими військовими для того, щоб отримати перемогу без сухопутної війни. Отже, без наземних втрат армії США. Генерал Кертіс ЛаМей згадував, що в умовах програшу війни вони б вважалися військовими злочинцями.

Згодом схожа стратегія бомбардування використовувалася Робертом Макнамарою під час в'єтнамської кампанії. Втім, так само Гітлер виправдовував свій напад на Польщу відмовою Варшави від "мирної угоди", яка б передала Данциг Рейху.

Соціальний імперіалізм ("social imperialism") — брехня з метою просування інтересів конкретного суспільного класу, дуже часто бізнесового лобі. При цьому населенню обґрунтовують ті чи інші дії турботою про їхній добробут.

Ганебне приховування ("ignoble cover-up") — більш примітивний вид стратегічного приховування, де за брехнею намагаються приховати власні промахи та врятувати себе і своїх близьких від покарання.

Отже, як український народ може оцінювати політичну брехню на п'ятому році війни? Очевидно, що ведення бойових дій не те що дозволяє, а змушує до використання стратегічних приховувань, а націоналістична міфотворчість у період війни є життєво необхідною частиною національної ідентичності. Путін як Інший і є основним антагоністом розуміння того, проти чого ми боремося.

Водночас залишаються відкритими питання "Хто ми?" та "Що ми будуємо?".

Саме відповідь на це запитання і є нашим національним інтересом. Тією константою, яка буде визначати, де політична брехня має виправдання, а де має призводити до покарання.

Національний інтерес своєї країни Джон Міршаймер сформулював одним реченням: "мета американської могутності — забезпечити безпеку Сполучених Штатів, щоб їхній народ міг процвітати економічно та жити у відносній свободі".

Ключовим для нас на п'ятому році війни є сформулювати те, якою є мета української сили. Саме від цього залежить, як ми оцінимо, що ж насправді є тим скарбом, який оберігає охорона з брехні.

Потрібно уникати ганебної брехні щодо прикриття власного оточення та нагнітання страху заради власних цілей.

Потрібно пам'ятати: воюючи з авторитарною росією, ми повинні не стати Драконом. Ми пройшли дві революції та ведемо спротив за свободу в західному розумінні часів Просвітництва; за гідність у розумінні того, що людина може захистити свої права законними методами; за економічне процвітання як базис гідності та свободи.

Петро Охотін, офіцер Сил Оборони України; фахівець з інформаційної безпеки; до 25 лютого 2022 – політтехнолог