До куренів і полків рекрутували добровольців: першими українськими морськими піхотинцями стали матроси Чорноморського флоту

Першими частинами морської піхоти (збройних сил українських державних формувань доби Української революції 1917‒1921 років), які заклали основу традицій сучасної морської піхоти Збройних Сил України, стали ці курені та полки:

окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного з 600 добровольців, що стали на захист Української Центральної Ради в листопаді 1917 року;

курінь морської піхоти Армії Української Народної Республіки, бійці якого билися проти більшовиків на вулицях Одеси на початку 1918 року;

три полки морської піхоти в Одесі, Миколаєві та Херсоні для служби на узбережжі, охорони військово-морських об’єктів та виконання десантних операцій у війську Української Держави доби Гетьманату Павла Скоропадського.

Одним зі складників історичного досвіду цих збройних формувань, який є актуальним і для сучасного українського війська, є рекрутинг на службу до морської піхоти.

Ключову роль на початках становлення частин морської піхоти українських збройних сил доби Української революції 1917‒1921 років відіграла українізація частин російської імператорської армії.

Створення українських Військово-морських сил, зокрема морської піхоти, відбувалося тоді на основі Чорноморського флоту Російської імперії за рахунок національно свідомих та патріотично налаштованих військовослужбовців українського походження.

«І от, на бойових кораблях воєнної флоти, на фортах твердині, в касарнях морської піхоти Севастополя спонтанно почалася організація українських національних осередків-рад з єдиною метою: українізації Чорноморської воєнної флоти для України, разом з Кримом», — писав Яким Христич у спогадах «Українська революція в Чорноморській військовій флоті».

Починаючи з 1917 року в частинах колишньої російської імператорської армії активно формуються українські військові організації, зокрема морські ради та комітети. Саме на них спирався первинний рекрутинг до команд військових кораблів та частин морської піхоти.

Серед таких організацій — українські морські ради на Балтійському флоті, у Каспійській флотилії та флотилії Північно-Льодовитого океану, Севастопольська українська чорноморська громада та спілки «Просвіти», які займалися популяризацією української мови, культури й історії серед моряків Чорноморського флоту.

Прологом до формування української морської піхоти можна вважати українізовані частини дивізій морської піхоти російської армії. Зокрема, Святослав Шрамченко виділяє Окрему Балтійську морську дивізію під командою контрадмірала князя Трубецького та «спеціальну Десантну дивізію» в Севастополі.

Утім, завершити створення на їхній основі повноцінних частин української морської піхоти не вдалося, оскільки невдовзі ці з’єднання припинили існування. Натомість першим боєздатним підрозділом українських морпіхів став Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного.

Це збройне формування морських піхотинців постало з понад 600 озброєних матросів, старшин і підстаршин флоту та морської піхоти колишньої російської армії в Севастополі. У листопаді 1917 року вони добровільно зголосилися вступити до загону, призначеного захищати Центральну раду в Києві.

У спогадах Яким Христич згадує промову професора Михайла Грушевського, який дякував «…за привітання та прибуття до Києва мореплавців — нащадків запорожців, виголосив коротку промову (про) історію Чорного (Козацького) моря та його величезну вагу для молодої відродженої України — УНР».

У грудні 1917 року в Одесі створено Курінь морської піхоти Армії УНР, який формувався з добровольців українізованих підрозділів Чорноморського флоту. Цей загін брав участь у бойових діях проти більшовиків на початку 1918 року на вулицях Одеси.

Загалом, 1917 року найпоширенішою формою комплектування флоту та морської піхоти в Україні була добровільна служба. На мотивацію добровольців у період Національно-визвольних змагань 1917‒1921 рр. впливали громадські організації, які проводили збори в українських портах, містах і військових базах. Там влаштовувалися публічні виступи, основним посилом було відродження України, патріотизм і необхідність захисту держави від зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Залучалися громадські та культурні організації: «Просвіта», «Січ», студентські морські гуртки, які організовували лекції, театральні вистави, концерти та спортивні змагання з метою популяризації служби у ВМС. Всі ці методи позитивно впливали на добровільну мобілізацію.

Дуже поширеним явищем були агітаційні матеріали: листівки, плакати та газети, які описували переваги служби у ВМС і морській піхоті та наголошували на патріотичному обов’язку. Плакати часто містили національні символи — тризуб, синьо-жовті кольори, образи українського моряка як героя.

Однак насправді системні кроки до створення регулярних частин морської піхоти в українських збройних силах було зроблено за доби Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.

Саме тоді розпочалася системна організація морської піхоти як окремого роду військ та було започатковано традицію формування професійних підрозділів із відповідною підготовкою та відбором особового складу.

23 травня 1918 року було видано Наказ про створення морської піхоти, згідно з яким планувалося формування трьох полків морської піхоти для служби на узбережжі, охорони військово-морських об’єктів та виконання десантних операцій у таких районах:

• 1-й полк зі штабом в Одесі відповідав за узбережжя від румунського кордону до міста Сичавки;
• 2-й полк зі штабом у Миколаєві відповідав за узбережжя від Очакова до Миколаєва;
• 3-й полк зі штабом в Херсоні відповідав за узбережжя від Станіславчика до Перекопа.

«15 червня 1918 року було ухвалено розпочати тимчасово формувати у кожному з трьох полків морської піхоти по одному куреню козаків у повному штатному обсязі.

Командний склад такого куреня виглядав так: командир полку, завідувач господарчої частини, значковий, діловод, скарбник, лікар, курінний, командир 1-ї сотні, командир 2-ї сотні, командир 3-ї сотні, командир 4-ї сотні, командир кулеметної команди.

Загалом же у такому курені за штатом мало би бути також старшин (з платнею: для одружених — 450 крб, для неодружених — 300 крб.) і цивільних: 3 штаб-старшини, 6 обер-старшин, 2 урядовця та 1 лікар».

Комплектування особового складу ВМС та морської піхоти зокрема відбувалося в умовах політичної нестабільності, браку часу, кадрового голоду та зовнішнього впливу іноземних держав.Тому основна ставка була покладена на колишніх моряків Чорноморського флоту, безпосередньо на офіцерський склад.

Однак керівництво гетьманського уряду розуміло також значущість підготовки вже нового покоління офіцерів — українських морських старшин — шляхом створення системи вітчизняної військово-морської освіти. Зважаючи на брак кадрів, це була складна робота, проте початок було покладено.

На відміну від сухопутних військ, загальна мобілізація для флоту застосовувалася обмежено. Причинами цього були досить складна морська служба, яка вимагала певної спеціальної підготовки, обмежена кількість кораблів. Сюди застосовували локальний рекрутинг, тобто військові комісари проводили цілеспрямовану просвітницьку роботу серед робітників суднобудівних заводів, морських технічних училищ і вишів, де базувалися потенційні рекрути.

Робітників та студентів, вже знайомих із морською справою, вербували з метою формування ядра флоту. Рекрутинг відбувався насамперед в кількох ключових регіонах півдня України, які були ближчими до Чорного моря і де морська тематика була розвиненою — Одеса, Миколаїв, Херсон.

Враховуючи завдання, які ставилися перед морською піхотою у 1918 році — служба на узбережжі держави у фортах, за потреби десант кораблів, охорона майна, що належала флоту — вже в цей час з’являється поняття відбору за фізичною придатністю. Саме в цей рід військ вербували добровольців з числа колишніх військовослужбовців сухопутних частин та з бойовим досвідом.

Переважно це були військовослужбовці сухопутних частин, які мали суміжну спеціальність, а саме мали технічну освіту, володіли спеціальними навичками (механіки, зв’язківці, сапери, артилеристи), або в минулому мали досвід служби на флоті. Саме з таких комплектувалися перші корпуси морських піхотинців.

Отже, можна виокремити основні риси, які були притаманні рекрутингу до морської піхоти 1918 року:

• Відбір фізично підготовлених та дисциплінованих військовослужбовців;
• Формування підрозділів за територіальним принципом;
• Наголос на універсальній підготовці для дій як на морі, так і на суходолі;
• Виховання особового складу на засадах патріотизму та державної служби.

Ці принципи збереглися й у сучасному рекрутингу морської піхоти України. Сучасні морські піхотинці є спадкоємцями військових формувань періоду Національно-визвольних змагань 1917‒1921 років, що підсилює моральну мотивацію та формує відчуття безперервності боротьби за незалежність.

Отже, досвід 1918 року слугує фундаментом, на якому вибудовується сучасна система комплектування морської піхоти, поєднуючи історичні традиції з новітніми підходами до військової служби.

Олена Пучинян

Відділення рекрутингу штабу військової частини А2802