Ціна мобілізації. Затяжна війна змінює суспільство швидше за будь-які закони

Публікації Ціна мобілізації

Затяжна війна змінює суспільство швидше за будь-які закони

20:00, 29 квітня 2026
Олександр Косвінцев Публікації — 20:00, 29 квітня 2026 0 0 Олександр Косвінцев Публікації — 20:00, 29 квітня 2026 0 0

• 0
• 0
• 0

До теми

• Голосіївський стрілець.
  Питання не в тому, дозволяти зброю усім охочим чи ні, а в якості суспільства ZAXID.NET

Президент Володимир Зеленський 27 квітня вніс до Верховної Ради законопроєкт про продовження загальної мобілізації ще на 90 днів – до серпня 2026 року. Влада підкреслює її необхідність: колишній голова ГУР, а нині керівник апарату Офісу президента Кирило Буданов раніше заявив, що «війни не виграються без людей», вказавши на проблему ухилення як на серйозний виклик. У зв’язку із цим закономірно виникає запитання: як довго країна зможе підтримувати поточний рівень мобілізації без помітних соціальних та економічних наслідків?

З економічного погляду Україна сьогодні значною мірою спирається на зовнішню підтримку з боку європейських партнерів. Минулого тижня Євроунія остаточно схвалила надання Україні кредиту на суму 90 мільярдів євро. Європейський комісар з питань економіки Валдіс Домбровскіс заявив, що у 2026 році Україна має отримати 45 млрд євро, а у 2027-му – ще 45 млрд.

Зовнішня фінансова допомога значною мірою закриває питання бюджетної стійкості держави та дозволяє підтримувати армію на поточному рівні. Однак це розв’язує лише частину проблеми: головним обмеженням мобілізаційної системи є не фінансування, а люди – їх фізична наявність і готовність служити.

Тому в центрі уваги поступово опиняється не економіка, а соціальна сфера: ставлення суспільства до мобілізації, рівень довіри до держави та масштаби ухилення.

При цьому питання тривалої мобілізації виходить далеко за межі окремих політичних рішень. Воно пов’язане з тим, як загалом функціонує держава в умовах затяжної війни. Стійкість такої системи визначається не лише ресурсами й законодавством, а й тим, наскільки суспільство зберігає внутрішню згуртованість і здатне виконувати ці рішення в ситуації невизначеності щодо завершення конфлікту.

Треба визнати: мобілізація в Україні за час повномасштабної війни перестала бути просто адміністративною процедурою держави і перетворилася на складну соціальну реальність, у якій право, страх, обов’язок і мораль не існують окремо, а безперервно стикаються і взаємно деформують одне одного.

Мобілізація більше не виглядає як система призову у звичному сенсі – радше як перегрітий контур держави, у якому будь-яке правило одночасно є і інструментом виживання, і потенційним джерелом конфлікту. У цьому стані держава й суспільство виявляються пов’язані не стільки формальними нормами, скільки постійною напругою очікувань, інтерпретацій і недовіри, яка накопичується шарами і вже не зводиться до окремих рішень або законів.

Варто нагадати, що після масштабних змін законодавства у 2024 році мобілізаційну систему було суттєво посилено. Держава розширила обов’язки військовозобов’язаних щодо оновлення даних, посилила цифровий контроль через реєстри, скоротила частину механізмів відстрочок і закріпила електронні бази як центральний елемент усієї системи обліку. Міністерство оборони пояснювало ці заходи логікою війни на виснаження: армія потребує постійного поповнення, а отже, система має бути максимально прозорою, керованою і стійкою до витоків. У цій логіці мобілізація виглядає як майже математично необхідна функція держави, у якій емоційна компонента зведена до мінімуму.

Однак суспільство ніколи не сприймає такі процеси лише крізь призму раціональності. Будь-яка система примусу в умовах тривалого конфлікту оцінюється не тільки з погляду закону, а й через відчуття справедливості. І саме тут виникає перший фундаментальний розлам: державна логіка спирається на необхідність, а соціальна – на порівняння та сприйняття рівності. Люди починають оцінювати не лише вимоги закону, а й те, наскільки однаково цей закон застосовується до всіх.

Формально мобілізаційна система, як відомо, спирається на територіальні центри комплектування (ТЦК), медичні комісії, цифрові реєстри й адміністративні механізми контролю. Але паралельно із цим формується друга реальність – система обходу. Вона не є набором окремих випадків, а являє собою стійку сукупність практик: підроблені медичні документи, фіктивні діагнози, посередницькі схеми оформлення відстрочок і нелегальні маршрути виїзду за кордон. Державні структури, зокрема прикордонна служба та правоохоронні органи, регулярно фіксують спроби незаконного перетину кордону чоловіками призовного віку, затримують організаторів подібних схем.

Українські медіа неодноразово описували цей процес як формування тіньового ринку послуг, пов’язаних з ухиленням від мобілізації. У цих матеріалах наголошується, що йдеться не про поодинокі епізоди, а про систему, яка вже набула стійкої економічної логіки. У ній вартість «вирішення питання» залежить від ризику, регіону і рівня посередників. У результаті виникає важливий соціальний ефект: ідея рівності правил починає сприйматися як умовна. І це сприйняття поступово стає фактором не менш значущим, ніж самі юридичні норми.

Територіальні центри комплектування опиняються в центрі цієї напруги. З одного боку, вони виконують критично важливу функцію забезпечення армії кадровим складом. З іншого – у суспільному сприйнятті часто стають символом тиску держави на громадян. Через це їхні дії нерідко сприймаються крізь призму недовіри, навіть якщо формально вони відповідають встановленим процедурам. При цьому самі структури працюють в умовах високого навантаження і постійного суспільного тиску, де будь-яке рішення може викликати конфліктну реакцію.

На жаль, не всі ТЦК витримали випробування владою. Виокремити когось у позитивному ключі, мабуть, не вийде. А от негативних прикладів вистачає. В українських ЗМІ та соцмережах за останні два роки було опубліковано десятки випадків жорстокого поводження співробітників ТЦК з чоловіками призовного віку. При цьому «людолови», як охрестили в народі цих озброєних «рекрутерів» із закритими обличчями, нерідко ігнорували документи про відстрочку або медичні підтвердження, які пред’являли громадяни. Відомі й інциденти із застосуванням сили, побиття, утримання затриманих у неналежних умовах. Часто до них не допускали адвокатів. Зафіксовані й летальні випадки.

З часом став зрозумілим один із механізмів подібних практик. Так, в Одесі СБУ затримала співробітників ТЦК за підозрою у здирництві та зловживанні службовим становищем. Під час операції, що супроводжувалася переслідуванням і затриманнями, було вилучено засоби тиску і нападу, включно з битами і кастетами, а також значні суми грошей, імовірно пов’язані з вимаганням.

Згідно з матеріалами розслідування, фігуранти вимагали гроші у громадян, використовуючи погрози прискореної мобілізації або відправки на фронт як інструмент тиску.

Характерно, що на момент затримання цієї групи проблема зловживань з боку ТЦК вже досягла значних масштабів і стала соціально вибухонебезпечною. В окремих регіонах фіксувалися напади на патрулі ТЦК. У грудні у Львові під час виконання службових обов’язків був убитий один військовослужбовець ТЦК, а інший у квітні отримав удар ножем у шию і згодом помер у лікарні.

Така ціна запізнілої реакції влади на очевидні перегини в системі мобілізації. Залишається сподіватися, що вони були спричинені помилками і недооцінкою ситуації, а не свідомою політикою. Хоча це припущення виглядає не найзручнішим, воно все ж менш радикальне, ніж припущення про навмисні дії всередині системи.

Взагалі саме в таких точках – де окремі перегини переходять у системне сприйняття – стає зрозуміло, що йдеться вже не про окремі збої, а про глибшу деформацію самої логіки функціонування мобілізаційної машини. І цей перехід від епізодів до системи неминуче підводить до наступного, більш фундаментального шару аналізу – корупції.

І тут йдеться вже не про окремі зловживання, а про фактор, який впливає на сприйняття всієї системи мобілізації загалом. В умовах війни корупція перестає бути суто адміністративним відхиленням, а перетворюється на чинник, що визначає рівень довіри до державних інститутів. Антикорупційні органи фіксують сотні розслідувань у сферах оборони, закупівель, енергетики й державного управління. Частина справ доходить до суду (зазвичай не найбільших), частина залишається на стадії слідства (особливо якщо пов’язана із впливовими фігурами), але в суспільному сприйнятті ці відмінності часто стираються, і система починає сприйматися як єдине ціле.

Міжнародні організації неодноразово відзначали, що Україна зберігає значні корупційні ризики, попри реформи, цифровізацію та посилення антикорупційної інфраструктури. Але ключовим стає не сам факт розслідувань, а їхній ефект. Кожна гучна справа перестає бути просто юридичним епізодом і перетворюється на модель пояснення устрою держави. В умовах війни інформація сприймається не як процес, а як підсумок, закріплюючи відчуття системної несправедливості.

Саме в цій точці виникає головний моральний розрив усієї конструкції мобілізації. Держава діє в логіці виживання, де пріоритетом є обороноздатність. Суспільство ж діє в логіці справедливості, де ключовим стає рівність правил. Ці дві логіки погано сумісні і важко перекладаються одна в одну. Звідси виникає центральна напруга: якщо правила сприймаються як нерівні, на чому тоді ґрунтується обов’язок жертви? Це питання існує не як політична формула, а як постійний внутрішній стан суспільства.

А зрештою це виливається в ухилення від мобілізації будь-якою ціною і виїзд сотень тисяч чоловіків за кордон, хоча вони, щонайменше, могли б допомагати країні в тилу своєю роботою.

Так ми підійшли до зовнішнього, європейського рівня цієї проблеми. Сотні тисяч українських громадян перебувають у країнах Євроунії під режимом тимчасового захисту. Цей режим закріплений європейським правом і не передбачає примусового повернення для участі у військових діях. Європейські інституції свідомо дистанціюються від мобілізаційних процесів України, залишаючи їх у зоні суверенного рішення держави.

При цьому всередині Європи зберігається політична дискусія. Окремі політики та представники консервативних партій у Німеччині, Польщі та країнах Центральної Європи періодично порушують питання моральної асиметрії: держава веде війну, але значна частина її громадян перебуває поза зоною ризику. Однак ці заяви не перетворюються на юридичні механізми і залишаються на рівні політичної риторики.

Так формується трирівнева структура напруги: держава вимагає мобілізації, українське суспільство оцінює її крізь призму справедливості й довіри, а зовнішнє середовище підтримує Україну політично й гуманітарно, але не бере участі в розподілі мобілізаційного ресурсу. Цей «трикутник» важко назвати стійким, і без стабілізаційних заходів він може в якийсь момент наразитися на серйозні ризики.

З плином часу цей процес виходить за межі поточної війни і набуває довгострокового характеру. Мобілізація перестає бути тимчасовим заходом і стає фактором структурної трансформації суспільства. Вона впливає не лише на армію, а й на повсякденні соціальні практики, економічні відносини та рівень довіри до інститутів. За таких умов формується середовище, у якому формальна норма і її сприйняття суспільством починають існувати паралельно.

У результаті суспільство опиняється в стані накопиченої напруги, де ключовим ресурсом стає довіра. Але довіра не є адміністративним інструментом. Її неможливо відновити указом, замінити фінансовими механізмами або забезпечити силовими методами. Вона або формується тривалим рівним застосуванням правил, або поступово руйнується під впливом винятків та асиметрій.

Саме тому мобілізація в Україні сьогодні – це не лише питання військової необхідності. Це процес, який оголює глибинні лінії устрою суспільства: між державою і суспільством, між законом і його сприйняттям, між логікою виживання і логікою справедливості.

Зрештою головний сенс того, що відбувається, виходить далеко за межі поточного конфлікту. Він полягає в тому, чи зможе суспільство після завершення війни відновити єдиний моральний простір, у якому правила сприйматимуться як спільні, а не ситуативні. Бо від цього залежить не лише результат поточної історичної ситуації, а й те, якою буде держава після неї – стійкою чи фрагментованою, здатною до відновлення довіри чи застряглою в її втраті.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

• російсько-українська війна
• Корупція
• Олександр Косвінцев
• ТЦК і СП
• Збройні сили України
• мобілізація в Україні
• Ухилення від мобілізації
• Головні новини

показати всі приховати

До теми

Голосіївський стрілець.
Питання не в тому, дозволяти зброю усім охочим чи ні, а в якості суспільства ZAXID.NET

• 0
• 0
• 0