Чи хоче Росія миру

Розмови про наближення якщо не миру, то перемир’я, пішли на нове коло. УНІАН розбирався, чому у 2026-му не варто чекати навіть на сталу паузу у війні.

"Затишшя", пов’язане з "триденним перемир’ям" імені Трампа, не було відчутним на фронті жодного дня. І хоча комусь поза Україною могло здатись, що мовчазне продовження цієї тактики - без масованих комбінованих атак - стане кроком до відновлення якогось діалогу, це – тільки на перший погляд.

Якщо ж дивитись ширше, то вже під час "триденного перемир’я" з Росії неслись меседжі, які перекреслюють ці сподівання. Кремль продовжив "валяти ваньку".

З одного боку, розповідаючи, як в РФ чекають на спеціальних представників президента США Стіва Віткоффа та Джареда Кушнера. Ті, мовляв, "досить швидко" можуть відвідати Москву для переговорів про мирне врегулювання війни в Україні. Адже, за словами помічника Путіна Юрія Ушакова, активність телефонних контактів між росіянами і американцями висока, а це свідчить, що США "не залишили питання врегулювання українського конфлікту".

З іншого боку, той самий Ушаков за кілька днів до цього, коли ймовірність української атаки на важливу російську скрєпу – парад в Москві – була надвисокою і дозволу на проведення цього заходу від України Росія ще не отримала, заявляв: "…зараз Києву потрібно зробити лише один серйозний крок, після чого, по-перше, військові дії будуть припинені, а, по-друге, відкриються перспективи для серйозного обговорення перспектив подальшого довгострокового врегулювання".

"Спеціальна воєнна операція зупиниться, тільки-но в Києві приймуть необхідні рішення, про які чудово знають", - додав прес-секретар російського диктатора Дмитрій Пєсков.

"Серйозним кроком" і "необхідними рішеннями", як переконують росіяни, має стати виведення українських військ з Донецької області. Як зазначають у виданні Financial Times, військове командування російської армії обіцяє Путіну захопити Донбас до осені. Як наслідок, кремлівський дід вірить, що зможе дотиснути Україну військовим шляхом. А згодом розширити свої апетити на Запорізьку та Херсонську області.

При цьому, жодних аргументів, окрім просто бажання Кремля, для виконання таких забаганок немає.

"Захопити Донецьку область – ідея фікс для росіян, - розповів в ефірі телеканалу FREEДОМ воєнний експерт Іван Ступак. – Без повного контролю над Донеччиною вони собі не уявляють закінчення війни".

І хоча президент США Дональд Трамп, відбуваючи до Китаю, висловив думку, що кінець війни в Україні "вже дуже близько" і "врегулювання між Росією та Україною" відбудеться, для такого оптимізму немає причин.

Навіть поверхневий аналіз заяв високопосадовців з РФ свідчить, що ні намірів завершити, ні навіть заморозити війну у 2026 році Кремль просто немає. Врешті, навіть "триденне перемир’я" імені Трампа Росія використала для накопичення ударної зброї, і вже атакує Україну сотнями БПЛА (далі, вочевидь, будуть і ракети).

Таке знущання над "мирними" пропозиціями Трампа (вкупі з відмовою від обміну полоненими у форматі 1000 на 1000) мало б отримати якусь реакцію Білого дому. Однак зараз у Сполучених Штатів інші пріоритети – зустріч лідерів США та Китаю, розв’язання іранської проблеми, мрії про приєднання Венесуели…

На цьому тлі Україна бачить рішенням доєднати до переговорного процесу з РФ і Європу. Не окремо від "американського" треку, а задля спільних зусиль, щоб мати змогу домовлятись хоча б по окремих питаннях, зокрема обміну полоненими, або припинення атак на аеропорти.

"Можливо, настав час активізуватися Європі, як доповнення до треку під лідерством США", - зазначив нещодавно міністр МЗС України Андрій Сибіга.

Та росіяни і тут намагаються "обійти" систему. В Кремлі заявили, що бачать учасником переговорів від Європи давнього путінського друга, колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера.

"Заяви Путіна про Шредера як бажаного представника від Європи - це маячня. Бо навіть наступні покоління канцлерів, зокрема, Меркель були визнані у Німеччині помилковими в частині повної енергоорієнтації на Росію. Шредер же взагалі був представником тієї далекої епохи, коли ще жив дискурс великої Європи, трикутника співпраці Україна-Росія-Європа (російські ресурси, європейські технології, український транзит)", - вважає кандидатка політологічних наук Олеся Яхно.

Проте, за її словами, поступово роль Європи в переговорах України з Росією буде зростати: "Багатосторонні заяви щодо умов, вимог, учасників переговорів свідчать не стільки про "мирний момент", скільки про те, що "вхідні дані" можливого наступного раунду переговорів дещо змінились".

Але є й ризикові моменти. Росія вкинула в інформаційний простір свою "пропозицію" про Шредера, розуміючи, що ця кандидатура не влаштовує ні Україну, ні Європу. Погодитись на неї означало би капітуляцію. Та знайти зараз посередника, якому б одночасно довіряли Київ (який вимагає дотримання міжнародного права) й Москва (яка шукає визнання своїх "територіальних реалій"), майже неможливо. Адже це має бути особа, чий вплив визнають також у Вашингтоні та Брюсселі.

Не те, щоб таких лідерів в Європі не було. Однак російська категоричність щодо "нейтральності" будь-якої кандидатури, запропонованої не з Кремля, затягуватиме процес до нескінченності.

І навіть якщо Росія погодиться, немає ніяких гарантій, що переговори не перетворяться на ті, які Україна вже мала до 2022 року. Коли Франція та Німеччина (учасники так званого Нормандського формату переговорів) мали достатньо впливу на Київ, щоб схиляти його до компромісів, але не мали жодних інструментів (крім кволих санкцій), щоб змусити Москву виконувати свої обіцянки.

Врешті це створило ілюзію "заморозки" конфлікту. І Росія на повну цим скористалась, підготувавшись до повномасштабного вторгнення.

Також важливо розуміти, що Росія усіляко намагається виключити Україну з будь-яких переговорів як суб’єкта. Саме з цієї позиції "ростуть ноги" для непрямих контактів та кулуарних консультацій Москви з Вашингтоном.

Путіну потрібна угода про "архітектуру безпеки" з Трампом, а не із Зеленським. А після того, як президент України дозволив своїм указом парад у Москві, чим принизив Володимира Путіна особисто, росіяни взялись запускати чергову інформаційну хвилю – розганяти "старі платівки" про "наркоманію" і "диктатуру в Україні".

Не те, щоб це була якась дієва атака, але розрахунок, вочевидь, на те, що постійне фонове звучання таких наративів колись призведе до результату – дискредитації на міжнародних майданчиках.

Та головне: скільки б звідусіль не звучали розмови про мир чи перемир’я, Україна від цього насправді дуже далеко. Як зазначає керівник Інституту Чорноморських стратегічних досліджень, головний редактор BlackSeaNews Андрій Клименко, скоріше, є ознаки нового етапу Великої війни: "Хочеться сподіватись і побажати, щоб ті, хто займається воєнним плануванням і в Україні, і у партнерів (друзів-союзників), мали міцний "бронежилет" від навколополітичної метушні".

Що ж до питання миру, то попри все, питання перемовин мають розглядатись в широкому контексті гарантій з боку США. Однак, за словами політолога Сергія Тарана, поки триває війна з Іраном, їх не буде.

"Теоретично альтернативу до американської дипломатії могли б створити Європа або Китай. Але Європа поки не має єдиної і зрозумілої позиції щодо завершення російсько-української війни, - там є навіть ті, які вважають, що війна в інтересах безпеки Європи має тривати. А Китай поки не хоче, - певно, вважаючи, що Трамп ще недостатньо дискредитував зовнішню політику Вашингтону", - зазначає він.

В цій системі координат, найефективніше думку росіян по питаннях переговорів, зменшення загарбницьких апетитів та досягнення якихось домовленостей змінюють Сили оборони України. Коли тижнями горять Пермь, Ярославль, Туапсе та інші, це провокує в Москві спочатку невдоволення, потім істерику, а потім і запит на перемовини.

Україні не залишається нічого іншого, як продовжувати.