Чада напівбогів. Чому діти військових можуть ставати об’єктами булінгу в школах

автор: Вікторія Ковалевська (Ґуерра)
психологиня, журналістка
фото з відкритих джерел

Як бути дитиною того, хто воює, у середовищі дітей тих, чиї батьки не у війську? Як переживати хвилювання за своїх батьків, коли серед друзів ніхто не має цього досвіду і не знає, як на нього реагувати? Як бути дитиною військових у неоднорідному середовищі дорослих, частина з яких відчуває перед військовими страх і сором і не знає екологічних способів з цим упоратися?

Діти напівбогів — це відсилання до концепції давньогрецьких міфів, де герої — напівбоги, діти людської жінки і божества. Але військові переважно не хочуть, щоб їх вважали героями, бо це обтяжує. Крім того, їхній статус впливає на їхніх дітей.  

Цим текстом ми хочемо привернути увагу до теми психологічного стану дітей військових і обговорити, які можливості мають батьки, школа та держава для того, щоб знизити психологічну напругу в сім’ї, колективі та суспільстві загалом.

“Діти військових більше занурені у війну” 

Часто ми не здогадуємося про те, що відчувають наші діти, адже вони зазвичай не говорять про почуття прямо. Про напругу стає відомо, коли вона переростає в проблему. Наприклад, у фізичну розправу.

У квітні цього року сталася шокуюча подія в Тернополі, де 15-річна школярка, за попередньою версією слідства, напала з ножем на свою однокласницю і завдала їй численних поранень. Пізніше з’ясувалося, що тато дівчинки-нападниці у 2023 році загинув на війні. Поспілкувавшись з іншими батьками з класу та школи, місцеві журналісти також дізналися, що вона була об’єктом систематичного булінгу в класі. У школі це заперечують. Зараз дівчину звільнили з-під варти. Їй інкримінують замах на вбивство. 

Також у квітні в ЗМІ потрапила інформація про булінг дитини військового у львівській школі №13. Військовослужбовець заявив про те, що його сина постійно ображає та принижує вчителька української мови. За його словами, вона обзивала сина “тупим” і “дебілом” через те, що його батько військовий і не приділяє йому достатньо часу. Вчительку звільнили, адміністрація школи і ще кілька працівників отримали догани “за неналежне реагування”. 

І хоча випадки булінгу дітей військових не є масовим явищем, наразі швидше поодиноким, ми можемо говорити про певну напругу в суспільстві, яка відбивається і на дитячих колективах. І про те, що батькам і працівникам шкіл часто бракує навичок, які допомогли б розпізнати цю напругу і каналізувати її.

У квітні цього року ГО “Вільний вибір” опублікувала велике дослідження психологічного стану дітей військових. В опитуванні взяли участь 1252 дитини віком 10–15 років та їхні батьки (опікуни), з них 40 родин також були опитані детальніше під час інтерв’ю.

55% дітей заявили про те, що вони постійно відчувають страх або сум через службу одного з батьків. Ще 24% переживають це періодично. 

86,7% опитаних відчувають гордість за батьків. При цьому 42,7% хочуть приховати факт їхньої служби. 48% учасників дослідження заявили про те, що вони уникають новин і розмов про війну.

Один з авторів дослідження, кандидат психологічних наук Володимир Мицько, коментує:

“Як психотерапевт, який працює з дітьми з 2014 року, можу сказати, що ці результати не є дуже критичними. Тобто, можна було очікувати й гіршого. З іншого боку, ситуація важка, і життя у війні — не те, чого б ми бажали нашим дітям. Також ми б не хотіли, щоб суспільство поляризувало тих дітей, у яких батьки є військовими, і тих, у кого батьки не беруть участі у війні. Але ми бачимо, що ця поляризація наявна.

Є водорозділ між дітьми, які живуть у війні, і тими, які живуть у війні і бачать її очима своїх батьків.

Водорозділ не глибокий, але діти військових більше занурені у війну. На додачу до того, що переживають усі діти у зв’язку з війною, вони переживають також те, що їхні тато/мама зараз не поруч”. 

Володимир Мицько, психотерапевт. Фото: vvybir.org.ua

Як дорослим іноді важко подолати цей поділ, так важко подолати його і дітям. “Іноді серед дітей є нерозуміння одне одного. Буває важко підібрати слова, коли поруч людина з іншим досвідом”, — додає Володимир Мицько.

Попри різний досвід, дослідження не фіксує, що проблема булінгу або цькування дітей військових сьогодні є поширеною.

“Маємо багато поодиноких випадків, але вони не складаються в систему. Ми доволі толерантна нація в цьому відношенні, — каже психотерапевт Мицько. — Наше суспільство далеке від того, щоб діти у стані невизначеності почали булити одне одного з різних причин”.

Про те ж говорить співзасновниця фонду “Харків з тобою” психологиня Ірина Маркевич:

“Є поодинокі факти цькування. Я, на жаль, стикалася. Правда, там було цькування не за те, що тато на війні, а за те, що родина переїхала зі сходу. Дитині було важко адаптуватися у школі. І, наскільки я знаю, школа нічого не робила з цим”.

Читайте також:
“Навіщо ти йдеш, якщо в тебе є я?!” Як пояснити дитині, чому тато або мама на війні: поради психолога

“Героїзація — одна з форм стигматизації”

“Загалом конфлікти можливі, і це пов’язано з багатьма причинами, про які не дуже хочеться говорити. Є люди, які пішли служити, і люди, які лишилися й шукають для себе виправдань, чому вони не служать. І все це обговорюється в родинах.

А потім діти в школі транслюють почуте: “Воюють одні лохи, а мій тато відмазався, він молодець”.

І тоді іншій дитині кажуть: “А твій тато ніякий не герой, він просто не зміг відмазатися”, — розповідає Ірина Маркевич. 

Ірина Маркевич. Фото: kharkiv-with-you.org

І це —  справжній біль для дитини, чиї батьки на війні. Дитина, яка вихваляється “відмазанням”, піде з татом після школи на умовний футбол. Натомість дитина військовослужбовців не знає, коли зможе побачитися з мамою/татом. Вона щодня бачить батьків інших дітей під школою, на гуртках, на прогулянках. І має витримувати напругу від того, що у неї в житті — не так, її батьки — не поруч. 

“Люди шукають для себе виправдання, і зрозуміло, що вони їх знаходять. Але ми воюємо не тому, що хочемо, а тому, що ми мусимо оборонятися. Хтось мав би про це вже сказати. Всі люди, які лишаються в тилу, мають бути залучені до оборони. Можна робити дрони, можна волонтерити в госпіталі тощо. Коли людина буде докладатися до цього, вона почуватиметься причетною і вже не буде в опозиції до військових”, — каже психологиня Маркевич.

Вона також зауважує, що є  певний дисонанс між офіційною риторикою і реальністю, з чим стикаються усі ветерани після усіх війн:

“Героїзація — одна з форм стигматизації. Військових виокремлюють і починають порівнювати з вигаданими образами: наші котики, кіборги, надлюди. А потім виявляється, що вони звичайні люди і взагалі не зобов’язані відповідати якимось високим стандартам. Ми їм вдячні. Але військові переважно не хочуть, щоб їх вважали героями, бо це обтяжує. До речі, за давньогрецькими міфами, герої — це напівбоги, діти людської жінки і бога. Тобто, не зовсім люди. Ці персонажі міфів не мали людського щастя, бо вони відрізнялися, і суспільство їх не дуже приймало. Це точно не те, що нам треба”.

І це також не те, що потрібно зараз дітям військовослужбовців.

Історії сімей військовослужбовців

Ми попросили кількох дружин військовослужбовців розповісти про те, як ставляться до їхніх дітей у школах. Дружина військового Інна (всі імена респонденток змінені), яка живе у Києві, розказує, що ставлення до дітей у вчителів і вихователів переважно тепле:

“Викладачі й тренери ставляться з певним розчуленням і трепетом. Те, що тато військовий, у школі сприймається як цікавий і крутий момент. І вчителями, й дітьми”.

Проте вона також зазначає, що є певні нерозуміння: “Вчителька сказала всім дітям зробити поробку, обвести долоні всіх членів родини. Мами, тата, братів-сестер. Моя донька почала плакати, бо тато дуже давно не був удома. Вчителька сказала: “Обведеш, коли приїде”, але це тільки погіршило ситуацію, бо донька не знає, коли він приїде”. Вочевидь, ідея з обведенням долонь не дуже підходила для цього класу. Тим більше, зазначає Інна, у класі є дитина, тато якої помер. Про що вчителька, звісно, знала”.

Ілюстративне зображення. Фото: edu.vvybir.org.ua

Ще одна дружина військового, Богдана, матір доньки 11 років, каже, що із цькуванням через статус не стикалася, але донька мала конфлікти на мовному ґрунті. Йдеться про гімназію у Києві. Один з учнів пробував зацькувати доньку Богдани за те, що вона говорить українською і вимагає цього від інших.

“Ця боротьба постійно триває у чатах, де моя донька відстоює українську перед іншими учнями”, — розповідає Богдана.

І також додає, що є значна проблема з неконтрольованим доступом дітей до YouTube і Телеграма, де вони дивляться російський контент. “Це можуть бути відео про комп’ютерні ігри, але росіяни, звісно, все одно вставляють туди репліки про війну і Україну. Взагалі, це проблема, масштабів якої ми поки що не розуміємо, — діти, які виросли з YouTube”.

Про це говорить також Ірина Маркевич: “В російському YouTube не навчать поважати українських військових, він не для того існує. Треба робити свої відео. Хто це профінансує, як це зробити — не знаю. Можливо, це завдання для творчих вишів”.

Оксана має двох дочок: одна ще ходить в садочок, інша — підлітка, 14 років. 

“Донька каже, у них у школі немає нічого такого (булінгу або негативної уваги), — розповідає Оксана. — А в садочку вихователька взагалі завжди плаче, коли мій чоловік приїздить у відпустку і приходить за малою. Що стосується емоційного стану дітей, то все це є: і гордість, і сум. У старшої татові шеврони висять на стіні. Щодо суму, то по ній так і не скажеш, що вона сумує. Я не одразу зрозуміла. Але коли чоловік перший раз приїхав у відпустку, вона трималась відсторонено, не хотіла разом з нами нікуди йти. Коли я взялася її розпитувати,

вона почала плакати і сказала, що не хоче знову звикати до того, що тато вдома.

Бо вона тільки встигла звикнути до того, що його нема”.

На жаль, це те, що часто переживають діти, батьки яких на фронті. І навіть дорослі. Наприклад, дружина може відсторонюватися від чоловіка на час його відпустки, бо свідомо або несвідомо боїться звикнути до його присутності і потім заново адаптуватися до того, що він не поруч.

“У нас у школі всі постійно говорять про те, які вони вдячні військовим за захист, — розказує Олена, мати 9-річної дитини. — Зовні все виглядає дуже мило. Але реальне ставлення — це відсутність розуміння. Коли в моєї дитини були проблеми в школі, я сказала вчительці, що це може бути через переживання за батька, який на війні. Вчителька заперечила зв’язок: “У нас у класі є ще одна дитина, в якої батько на війні, так вона не скаче, як ваша, а просто тихо плаче весь час”.

Подібними історіями діляться і жінки-військові. Нещодавно бойова медикиня й письменниця Катерина Зарембо в інтерв’ю “Новинарні” розказувала, що син-підліток важко переживає її рішення служити: “От ти ж могла цього не робити?”

Катерина Зарембо із сином вдома

Про самотність дітей військових говорить також Ярина Чорногуз, військова і поетка: що їхні діти часто не отримують достатньої підтримки від учителів, а з ровесниками буває складно знайти спільну мову.

Читайте також:
“Ми виховуємо дітей своїми вчинками”. Бойова медикиня Катерина Зарембо – про материнство на війні, жінок в ЗСУ і зміни в такмеді

Як допомогти дитині

“Це жах, — коментує Ірина Маркевич. — Вчитель не розуміє, як проявляється стрес у дітей. Діти реагують не так, як дорослі, а по-різному, залежно від віку. Якщо вік молодший шкільний, дитина ще не може пояснити свої переживання словами, а буде проявляти через поведінку. Може сумувати, але частіше може бути метушливою й агресивною. Може мати скарги на здоров’я: болить живіт, болить голова. Може бути знижена увага.

Треба працювати з вчителями, щоб вони розуміли, які можуть бути реакції на стрес.

Проте я не звинувачую вчителів, ми всі зараз переживаємо дуже важкі часи і, звісно, вчителі теж виснажені”.

“Правило дуже просте: немає поганих дітей, є діти, яким погано, — зауважує Володимир Мицько. — Ми маємо зрозуміти, чому їм погано. Будь-яка поведінка: агресивна, виклична, є частиною внутрішніх процесів. І тому добра ідея звертатися по допомогу, в тому числі й до громадського сектору, і до нашої організації. Спілкуватися з батьками, опікунами, ближчими родичами. Дітям військових іноді не вистачає батьків удома. І тут немає як знайти крайнього чи винного. Створюється певний вакуум, і треба думати, хто міг би його заповнити — можливо, дідусь, бабуся, хтось іще. Щоб це не був хтось із далекого кола, хто буде сіяти смуту чи штовхати на неадекватні дії”.

Пан Володимир розповідає, що за останні три роки професійна спільнота стикається зі збільшенням кількості депресивних епізодів у дітей, за останні два роки — помітно побільшало дітей із самоушкодженнями:

“Діти переважно про це не говорять, приховують. Батьки можуть про це випадково довідатися або дізнатися, вже коли дитина потрапляє до лікарні з певними запальними процесами на шкірі. Незмінна негативна статистика збільшення кількості тривожних розладів. Є збільшення кількості розладів харчової поведінки, зокрема, анорексії”.

Також психотерапевт вказує на іншу проблему – занедбаність дітей у цій ситуації:

“Маємо інші дослідження, які показують, що в часи невизначеності батьки не приділяють достатньо уваги своїм дітям, обмежуючись задоволенням базових потреб. Стає менше внутрішньосімейного спілкування. Найкраще, коли є визначені спільні години, наприклад, година увечері, коли рідні збираються разом, щось роблять разом, обговорюють плани, грають в ігри. Це дає можливість звірити дитячо-батьківські годинники. І це часто те, чого не вистачає дітям”.

Мицько наголошує також на тому, що для підлітків у часи невизначеності важлива визначеність.

“Як буде, що буде, куди ти можеш вступати, які в тебе є преференції, які можливості. Навіть коли дорослий усвідомлює невизначеність, для підлітка він має звучати впевнено. Бо коли дорослі висловлюють впевненість, що все буде добре, у дітей знижується тривожність. Вони можуть сперечатися, можуть бути контраверсійними до батьків. Але їм необхідна ця батьківська впевненість, щоб було від чого відштовхуватися”, — пояснює психотерапевт.

Як справляються діти з тривогою і невизначеністю? Дослідження “Вільного вибору” показує, що за допомогою втечі від цих переживань у комп’ютерні ігри (дорослі, до речі, теж так роблять).

“У грі ти більше щось контролюєш, ніж у реальності. І це актуально не тільки в часи війни. Що робити батькам? [Брати] ще один джойстик, — радить Володимир Мицько. — Тоді можна грати разом і обговорювати гру, а між тим — і реальність”.

Просто забрати комп’ютер у дитини — не допоможе ані для покращення ситуації з тривожністю, ані для налагодження стосунків. Багато своїх переживань діти приховують, не знаходячи, з ким ними поділитися.

Дослідження показує:

навіть ті діти, які пишаються своїми батьками-військовими, можуть приховувати свій статус від однолітків.

“Вони пишаються, бо в їхній родині службу поважають, — коментує психологиня Ірина Маркевич. — Але якщо підлітки знають, що їхнє оточення не поділяє патріотичних поглядів, вони можуть приховувати факт служби батьків. Бо для підлітків дуже важлива думка однолітків і старших підлітків. Іноді це може стосуватися і молодших дітей. Я знаю дитину, якій 9 років, і вона приховує від дітей у дворі, що тато служить”.

Ілюстративне зображення. Фото: www.vvybir.org.ua

“Дітям військових може бути важко знайти співрозмовників для себе у класі. Друзів обирають не за тим, у кого батьки військові, а за спільними вподобаннями та інтересами, — зауважує Володимир Мицько. — Ми рекомендуємо в школах приділяти цьому більше часу: щоб діти знайшли спосіб спілкуватися з дітьми, які мають інший досвід. Це добре завдання для громади, загалом. Його часто покладають на вчителів, але ми розуміємо, що це буває занадто важкою ношею”.

Читайте також:
“Коли починали розповідати дітям про Голодомор, День пам’яті ставав Днем амнезії”. Казкотерапевтка Катерина Єгорушкіна – про те, як правильно говорити з дітьми на складні теми

Психоемоційні тренінги для освітян

Натомість школи часто відмовляються навіть від того інструментарію, який раніше був впроваджений. Наприклад, сьогодні в Україні майже немає шкіл, які починають ранок із кола підтримки, хоча воно передбачалося у реформі НУШ. Це дуже проста практика, яка дозволяє почати день не одразу з навчання, а з короткого обговорення на тему, хто як почувається, як у кого справи. Навіть таке коротке обговорення, де кожен має можливість сказати про себе, знижує тривогу. Після нічних обстрілів це було б дуже цінно, особливо в комплексі з розминкою. Проте ця практика в українських школах не прижилася. 

Ірина Маркевич говорить про те, що

було б дуже добре, якби вчителі теж отримували психологічну допомогу. 

“Щоб вони могли розпізнати, коли їм самим потрібна допомога, мали навички емоційної саморегуляції. На загальнодержавному рівні така робота не ведеться. Я знаю, що приватні школи проводять навчання для своїх вчителів. Точково щось можуть робити громадські організації”. 

Наприклад, у ГО “Смарт освіта” є програма психосоціальної підтримки для освітян.

Іванна Коберник: “Наша програма психосоціальної підтримки освітян рекомендована МОН”

“Вона рекомендована Міністерством освіти і науки, — розповідає співзасновниця “Смарт освіти” Іванна Коберник. — Ми навчаємо п’ятикроковій моделі реагування на кризові ситуації й надавати психосоціальну підтримку учням та ученицям, їхнім батькам і собі. Завдання — розпізнати стан дитини, встановити контакт, не нашкодити. Далі – коректно поговорити з батьками і за потреби направити до спеціаліста. Але також вчимо вчителів розпізнавати свої психологічні стани і допомагати собі долати стрес та розвивати психологічну стійкість. Це як домедична допомога, тільки психологічна”.

У ГО “Вільний вибір” є низка посібників про спілкування з людьми з різним досвідом у різних ситуаціях, їх можна подивитися на сайті організації.

“Діти зараз перебувають у складному емоційному стані, і для цього є цілком реальні підстави: повітряні тривоги, ризик обстрілів, загальна невизначеність. Також є діти з додатковим, окремим складним досвідом — наприклад, переселенці, діти ветеранів, діти військовослужбовців, які мають переживання за життя батьків. У школі їм не завжди є з ким поділитися своїм емоційним станом. Можна було б поділитися з учителем, але тут ми стикаємося з наступним викликом — це емоційний стан самих вчителів”, — каже одна з авторок і тренерок програми від “Смарт освіти” Наталія Портницька, кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри соціальної та практичної психології Житомирського державного університету ім. Франка. 

Вона наголошує, що вчителі теж живуть із повітряними тривогами, мають свої додаткові професійні виклики і велике бюрократичне навантаження.

Що може зробити вчитель? “Зупинитися, послухати дитину, бути з нею поруч — говорить психологиня. — Це перший крок, який точно працює. І так само вчителі можуть слухати батьків. Якщо тато служить, а мама лишається, у неї подвійне або навіть потрійне навантаження. Якщо вчителі можуть почути батьків, потім їм легше працювати з дітьми”.

Бути поруч може тільки та людина, яка має хороший контакт із власними емоціями.

Тобто вчитель має помічати свої емоції, розрізняти їх, бути з ними. А це не така проста задача у стані стресу — не тільки для вчителів, для будь-кого. 

Отже, для того, щоб допомогти дітям, маємо допомагати дорослим.

Іванна Коберник розповідає, що попит на курс психосоціальної підтримки значно перевищує можливості ГО: коли оголошується відкритий набір, група закривається за пару годин. І залишається великий лист очікування.

“Наразі ми провчили 2157 вчителів та шкільних психологів, 166 тренерів та 93 студентів педагогічних факультетів, — каже Коберник. — Але загалом учителів в Україні близько 400 тисяч. Однак за минулі місяці ми також провели навчання для 45 методистів інститутів післядипломної педагогічної освіти майже з усіх регіонів. Вони отримали сертифікати тренерів і зможуть надалі викладати курс вчителям”.

Програму психосоціальної підтримки пройшло понад дві тисячі вчителів. Загалом, в Україні близько 400 тисяч освітян

“Вчителі, які проходять тренінг, потім дають фідбек: їхній психологічний стан значно покращується. Якщо в громадах можуть створити групи підтримки для вчителів, це вже буде дуже круто. Також чим більше інформації ми поширимо різними каналами, тим вища ймовірність, що ми цією інформацією когось зачепимо. Також важливо підтримувати одне одного на особистісному рівні. Втім, для того, щоб когось підтримати, теж треба мати таку можливість”, —  наголошує Наталія Портницька.

В середовищі психологів є дуже популярна метафора кисневої маски в літаку. Якщо літак розгерметизується, дорослий має надіти кисневу маску спочатку на себе, а потім на дитину. Бо якщо дитина отримає маску перша, а дорослий знепритомніє, дитина не зможе дати собі раду і тим більше не зможе допомогти дорослому. 

Застосовуючи цю метафору до нашої теми: чим кращим буде психологічний стан дорослого, тим уважнішим він зможе бути до дитини. Це стосується і батьків, і вчителів. Якщо дорослий відчуває, що його психологічний стан не є добрим —  час звернутися по допомогу.

Для родин військових зараз діє чимало психологічних програм підтримки від різних ГО. З учителями ситуація поки що гірша, і було б непогано на рівні громад і на рівні держави порушувати цю тему і покращувати охоплення вчителів психологічною підтримкою. 

Тож кожен може щось робити на своєму рівні: батьки — більше часу спілкуватися з дітьми і піклуватися про свій емоційний стан; вчителі — впроваджувати практики, які вже є в НУШ, і цікавитися додатковими психоедукаційними курсами; школи — підтримувати в цьому вчителів; управління освіти — підтримувати школи і шукати фінансування для психоедукації в місцевих бюджетах; державні органи — тримати фокус уваги на цій темі, а також знизити градус “супергеройської” комунікації з родинами, чиї родичі перебувають на війні. Також на будь-якому рівні можна не соромитися йти по допомогу до фахівців і тематичної літератури.

З фактами булінгу важливо вчасно звертатися до правоохоронних органів.

“Дитина не має давати цьому раду сама, це відповідальність дорослих. Очікувати, що дитина сама впорається — це все одно, що вичікувати, що дитина сама впорається із запаленням легенів, — наголошує психологиня Ірина Маркевич. — Це залишення дитини в небезпеці”.

Читайте також:
“Діти пишуть: тільки ти не вмирай!” Ївга Колесніченко пішла в “Госпітальєри” після загибелі чоловіка

<p>The post Чада напівбогів. Чому діти військових можуть ставати об’єктами булінгу в школах first appeared on Новинарня.</p>