“Бусифікованих я не беру”. Комбат 431 окремого батальйону БпС “Бродяги” Ілля Машина – про мобілізацію, бойову роботу БПЛА і три головні проблеми в армії
автор: Леся Шовкун
фото надані 431 ОБ БпС “Бродяги” та з відкритих джерел
Командир 431-го окремого батальйону безпілотних систем “Бродяги” Ілля Машина – “незручний” комбат. Незручний для начальства, особливо того, що з розряду “класичних кадрових”. Для яких у військовій службі головне – схвалення вищого командування, а не здоровий глузд при плануванні операцій чи організації будь-яких інших армійських процесів.
Ілля, який прийшов у Збройні сили з цивільного життя простим солдатом і переймається не військовою кар’єрою (“я однаково після війни в армії не залишусь – і в цьому моя перевага!”), а передусім життям і здоров’ям свого особового складу, не надто добирає слів на адресу таких горе-командирів. І наголошує: без суттєвих кадрових змін нам цю війну не виграти.
Зате його бійці свого комбата шанують. Якщо ж хтось із якихось причин хоче перевестися на службу в інший підрозділ, Машина не тримає. І взагалі, добирає людей у свою, як він каже, “вовчу зграю” дуже ретельно й за принципами. Та якщо вже військовий потрапив у шляхетну ватагу “Бродяг”, може бути певним: тут твердження про “життя солдата як найвищу цінність” – це не просто слова. За чотири роки великої війни Ілля втратив шістьох бійців. І картає себе за те, що так багато.
А ще він не дуже любить розповідати про себе і “світитися” в ефірах. “Бо, по-перше, командир повинен воювати, а не займатися піаром. А по-друге – це не командир герой, а його бійці. Я командир героїв, кожен мій боєць робить неймовірні речі! А я просто очолюю це, планую, відповідаю за них і забезпечую”.
Втім, інколи “Бродягу” все ж вдається вмовити на інтерв’ю. І хоча чекати на “віконце” в графіку довелося довго, адже передусім майор Машина – бойовий комбат і займається війною, розмова з “Новинарнею” таки відбулася. У ній – про найбільші проблеми в армії, причини нелюбові до “полковників-принтерів” і брехні командуванню, шлях підрозділу від роти піхотинців ТрО до окремого батальйону БпС, згубний вплив наказу про новий порядок повернення із СЗЧ, зміну у ставленні суспільства до військовослужбовців та про патріотизм.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Підписуйтеся на канал “Новинарня“, щоб бачити більше фронтових репортажів та інтерв’ю.
“Мій перший полковник втік від першого ж пострілу”
“Бродяги”, які від перших боїв на Київщині відзначилися на багатьох напрямках, зараз воюють на Олександрівському (раніше у зведеннях Генштабу він фігурував як Новопавлівський). На традиційне запитання про ситуацію Ілля каже, що останні два роки вона тут незмінна:
“Противник тисне і тисне, незважаючи на великі втрати. Але Сили оборони роблять, я б сказав, неможливе, щоб його зупинити. І хоча ситуація тяжка, але, як кажуть наші старші начальники, контрольована”.
З подальшої розмови зрозуміло, що зі “старшими начальниками” майор Машина частіше не погоджується, ніж навпаки. Тож якщо вже підтвердив, що “контрольована” – значить, так воно і є.
Перш ніж очолити окремий батальйон у складі Сухопутних військ, Ілля зі своєю командою пройшов довгий шлях. Відлік історії “Бродяг” починається з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. 25 лютого 2022 року це була досить “розхристана” група добровольців, які, як і багато хто в ті дні, покинули всі свої справи й стали в оборону Києва.
І вийшло так, що Ілля Машина цю групу очолив. Не тому, що прагнув стати командиром, а тому, що інших претендентів просто не було.
“Мені фактично довелося взяти на себе командування – бо ті командири роти, які були, просто… повтікали.
Мій перший полковник, 30-річний військовий, втік після першого ж пострілу. Тому я полковників від початку війни не сприймаю”,
– розповідає Ілля. І про полковників йому справді є багато що сказати – протягом інтерв’ю Бродяга згадує про них “незлим тихим” іще не раз.
Ілля Машина в березні 2022 року
Тоді ж виявилося, що серед своїх свіжоспечених побратимів, позбавлених “кадрового” командування, він був чи не найбільш досвідченим.
“У нас із 75 людей раніше служили тільки п’ятеро. Решта 70 до того часу взагалі не знали, що таке армія”, – пригадує Машина.
Сам він після строкової служби мав іще досвід у миротворчому контингенті у Сьєрра-Леоне. До речі, строкову міг і не служити – як сирота, мав таку можливість. Проте скористатися нею не захотів.
Ілля народився 1985 року у Прип’яті. Тепер жартує, що “такий живучий, бо чорнобильський”: “Коли Путін нас лякає ядерною бомбою, я сміюся: та що мені ваша ядерка, я ж чорнобильський! Це моя стихія!”
Його мама була завідувачкою дитячого будинку. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС їх через певний час вивезли ближче до Києва, але згодом сім’я повернулася ближче до рідних країв: спершу в селище Поліське, а коли його також відселили через радіоактивне забруднення, переїхали до маминої матері в село Залишани. Там Ілля і зростав до свого 18-річчя.
У 14 років хлопець втратив маму, яку вбив рецидивіст, що втік з ув’язнення. Тож усього в житті звик добиватися сам.
Київщина, весна 2022 року
У 2014-му він певний час повоював як доброволець. Словом, порівняно з повними новачками досвід мав уже неабиякий. Так і став командиром.
“Тоді, на самому початку, ми увійшли до складу Територіальної оборони, – розповідає Ілля. – Як згадаєш ті часи… обороняли столицю суто на ентузіазмі, на патріотизмі. А оскільки ми на той час були такі собі “нічийні”, просто групка добровольців, яка кочувала з однієї позиції на іншу в напрямку Житомирської траси, звідки йшов противник, то так нас начальство і прозвало – “бродяги”. А я, командир, відповідно отримав псевдо Бродяга”.
“Побродяжничати”, як він каже, відтоді довелося ледь не по всій лінії фронту. Після звільнення Київської області підрозділ вирушив на Донеччину, де воював у найбільш гарячих точках: Бахмут, Соледар, Роботине, Авдіївка, Вугледар, Курахове…
“Рік ми були піхотним підрозділом. А в березні 2023-го перекваліфікувалися в роту безпілотних авіаційних комплексів. Потім на базі нашої роти створився зведений загін “Бродяги”. Восени того ж року ми зайшли на напрямок Донецька. І оскільки працювали дуже добре й ефективно, командувач Сухопутних військ запропонував нам, коли вже створилися такі батальйони, перейти в окремий батальйон при корпусі. Тож зараз ми – 431-й окремий батальйон “Бродяги” 9-го армійського корпусу сухопутних військ”, – переповідає історію підрозділу командир.
Донеччина, листопад 2022 року
На запитання, чи не планує батальйон переформатовуватися у полк, як це зараз відбувається з більшістю таких формувань, комбат Машина зауважує:
“Так, відповідно до директиви і запланованих стратегічних планів, у кожному корпусі має бути полк – і ми мали б стати полком.
Але ви ж розумієте, що гучно назватися полком не достатньо. Дефіцит кадрів шалений. Особливо великий кадровий голод щодо кваліфікованих офіцерів, тим паче за напрямком БПЛА. Їх треба виростити. Тому краще йти спокійно батальйоном, набрати спроможності батальйону, а вже потім розширятися у полк”.
Читайте також:
“Такої кількості самогубств я ще не бачив”. Інтерв’ю з командиром батальйону безпілотних систем “MARA” Несмачним
“Ми на межі критичної ситуації, і без нормальної мобілізації довго не протягнемо”
– Яке у вас зараз основне джерело поповнення батальйону – рекрутинг, мобілізація?..
– Основних джерел поповнення у нас наразі три. Перше – це коли до нас цілеспрямовано приходять люди, які знають мене або знайомі з кимось із тих, хто у нас уже служить. Тут переважно йдеться про переведення з інших підрозділів. Так, зараз це непросто, але ми намагаємося домовитися, шукаємо інші шляхи для переведення.
Друге джерело – повернення із СЗЧ. Я переконаний, що до кожного треба мати індивідуальний підхід, бо зазвичай у людини є підстава, чому він самовільно залишив частину. Для тих, хто повернувся й хоче розвиватися, працювати в команді, ми завжди знайдемо місце. Навчаємо, готуємо.
І третє джерело – це рекрутинг. Але сьогодні – це найменше джерело поповнення.
Хто не пішов воювати за чотири роки, на того на п’ятий рік не треба розраховувати.
– А мобілізація? Ті, кого зараз називають неприємним словом “бусифіковані” (вже навіть президент говорить про “бусифікацію”), до вас потрапляють?
– Коли я прийняв командування цією частиною в липні 2025 року, а вона на той час існувала вже півтора місяця, тут була кількість таких людей. Так от: станом на зараз із 60 їх залишилося 15. Інших я попросив піти.
Тому що ті кого “заловили”, нам не підходять ні за морально-діловими, ні за фізичними якостями. Наш підрозділ має свою традицію, свою історію. Свій бойовий дух. Хай краще нас буде менше, але це буде якісна і вмотивована команда.
Тому що я як командир відповідаю за життя кожного бійця. Я повинен бути впевнений в них. А якщо з них навіть один – “бусифікований” і не хоче воювати,
то через нього я можу втратити інших. Втече по дорозі, щось наплутає, а то й гірше… Різні випадки бувають. А люди – це найцінніше, що ми маємо.
За весь час ми втратили шістьох бійців, і це, я вважаю, величезний показник.
Тому “бусифікованих” я не беру.
Ілля Машина “Бродяга”
– До речі, багато з тих, хто втікає від мобілізації, так і каже: “чому ми? хай ідуть воювати вмотивовані, ті, хто цього хоче!” Як ви, як командир, це прокоментуєте? Адже самі визнаєте, що всі, хто цього хотів, пішли вже давно, і зараз таких людей знайти дуже складно. А без поповнення військо існувати не може. Отже, мобілізація просто необхідна.
– Я вам так скажу: ми на межі критичної ситуації. Тих, хто воює чотири роки, вже мало. Люди закінчуються, хворіють, усі неймовірно втомлені. Без нормальної мобілізації ми довго не протягнемо, не вистоїмо.
Тут треба комплексний підхід. Великий комплексний підхід. Армія потребує реальних змін. Зокрема – у відборі особового складу. А в нас як відбувається? “Впіймали” айтівця – і він пішов піхотинцем штурмувати. Упіймали дядька-тракториста з села – і віддали мені в безпілотні системи.
Я не проти тракториста, це класні робочі люди, дуже надійні. Але річ у тому, що мені потрібен айтівець! Так не має бути, тому комплексний підхід дуже важливий.
Це по-перше. А по-друге, що б там не казали, але люди хочуть справедливості. Чому одні служать, а інші живуть далеким від війська життям? Я іноді, дуже рідко, приїжджаю в Київ, дивлюся на це все – і в шоці. Чому немає справедливості?
Що ж до мотивації, то часто вона відсутня через те, що люди не знають, куди йдуть. Вони не знають, хто ними буде керувати, як їх готуватимуть. І як їх застосовуватимуть.
Бо давайте будемо відвертими. Дуже багато випадків, коли командування, від командира батальйону й вище, погано застосовували особовий склад – без планів, без підготовок, просто закидають людьми… А те, що я називаю “солдатське радіо”, – воно ж ходить. Кожен десь служить, і вони ж одне одному про такі речі передають. Тому, відповідно, мотивації немає.
“Нам потрібні кадрові зміни в армії. Бо на багатьох посадах стоять люди, які їм не відповідають”
– Ви згадали про поповнення через повернення із СЗЧ. Це донедавна був чи не найбільш популярний спосіб “переведення”, бо зазвичай було значно простіше “самовільно залишити” одну частину й “повернутися” в іншу (бажану), ніж перевестися туди офіційно. Проте нещодавно цю можливість фактично скасували. Ви відчули ці зміни?
– Ще й як відчули – ми перестали поповнюватися. Ви знаєте, я дуже довго мовчав, бо вважав, що “не на часі”, не варто ці дискусії виносити на широкий загал…
Але зараз я відверто кажу:
нам потрібні кадрові зміни в армії.
Бо на багатьох посадах оперативного рівня і вище стоять люди, які не відповідають цим посадам.
Вони не розуміють війну, не розуміють, як усе насправді відбувається на полі бою, але зате читали якісь книжки з незрозуміло якої підготовки. Мені здається, ще часів Другої світової війни. У нас війна змінюється щомісячно, а от підходи – ні.
Якщо проаналізувати, то найбільш ефективні підрозділи – це ті, де немає, як я її називаю, “радянщини”, немає оцих полковників із 30-річним стажем, а є молоді. І я тут маю на увазі навіть не вік, а бажання розвиватися й рухатися вперед відповідно до потреб сьогодення.
У війську досі однією з великих проблем є бюрократія у величезному масштабі. Сидять ці полковники, і неможливо пробити їхній “фронт”, щоб нормально забезпечити батальйон, навчити бійців, підготувати їх до реальних умов війни. Я цей непробивний фронт називаю “полковник-принтер”: вони штампують якісь розпорядження, не знаючи реалій, відповідно до цього ухвалюються далекі від цих реалій рішення.
І ці рішення доводяться нагору, там їх приймають.
Але ж, повертаючись до СЗЧ: глобальна проблема не в тому, що видали наказ поповнювати якісь конкретні підрозділи. Глобальна проблема криється внизу. Я ж спілкуюся з особовим складом, які до мене із СЗЧ прибувають. З кожним бійцем обов’язково розмовляю особисто. І бачу, що, по-перше, ключова проблема – в бойовій підготовці. Їх не готують так, як потрібно.
Для “Бродяг” регулярні навчання – важлива складова підготовки
Друга проблема – в їх застосуванні. “Йди туди, не знаю куди”. А іноді просто завезли, викинули, – і там тримайте оборону. Тому виписати ми можемо все, що завгодно, але спершу нам треба виправити підготовку особового складу. Щоб вона була чітка, зрозуміла, професійна.
А потім – віддавати людей у ті підрозділи, де цінують і бережуть бійців. А не просто втупу пальцем водять [по мапі], де їм закріпитися. Можливо, таких командирів-“пальцеводів” узагалі варто познімати з посад, тоді й більше толку буде?
А третя складова наших проблем – це бажання ставити на посади лояльних, “своїх” людей – замість призначати компетентних, які можуть бути “незручними”.
Тому я не дивуюся, що хтось там зверху вважає, нібито “вирішив” проблему СЗЧ отим рішенням. Насправді ж люди не йтимуть в СЗЧ значно рідше, ніж раніше. Люди просто йтимуть і не повертатимуться.
“На те, що командири нижчих ланок не все доповідають вище, є свої причини”
– Але ж не секрет, що дуже часто інформація “до верху” доходить дуже викривленою, бо ці викривлення починаються ще на значно нижчому рівні. Звідси й нерозуміння реальної ситуації або переконаність у правильності якихось рішень, які насправді далекі від реальної обстановки й через це можуть бути згубними.
– Іноді брехня починається знизу, це дійсно так. Але на те, що іноді командири нижчих ланок не все доповідають вище, є свої причини. Здебільшого, якщо ти правдиво доповідаєш про проблему, то старший начальник не допомагає її вирішити. Замість цього в тебе буде працювати дві-три комісії, от як у мене. Я доповів про проблему – і в мене працювало одночасно дві комісії. А проблема – не вирішилася, я її мусив вирішувати самостійно.
Ілля Машина
Але коли ти управляєш окремим батальйоном – це не те, що лінійний батальйон, тут додається окреме ведення господарської, фінансової діяльності. І тобі треба і там, і там все правильно зробити, і не забувати про головне – ефективну бойову роботу.
У тебе війна йде, там підбили бронемашину, там треба здійснити евакуацію – а тобі замість допомоги згори спрямовують комісії.
Або летить бойове розпорядження “зайти”, “відновити” – а там уже давно нема куди заходити і що відновлювати.
Тому, здебільшого, проблемну інформацію вище й не доносять. Думають, “ми краще зараз тихенько все самі виправимо”.
І не варто забувати про таку складову, як “я полковник, ти дурак”. Розумієте? “Він так бачить”. В мене недавно була розмова з одним з полковником. Він мені розказує про те, як безпілотними системами воювати. Кажу: ви ж артилерист! А він відповідає: “Я книжки читаю”.
А я зате маю бойовий досвід – і ще й слухаю свій особовий склад. На цьому ми розмову й закінчили.
Ще тебе можуть почути нагорі, якщо ти даєш результат. Але для результату ти маєш бути спершу забезпечений людьми й засобами. А їх тобі дадуть, якщо буде результат… Замкнене коло виходить.
“Те, що активно літало на напрямку три місяці тому, сьогодні вже не підходить”
– Якщо вже зайшла мова про засоби. Якими дронами працює наш батальйон і як ці дрони еволюціонують із часом?
– Загалом, у нас двоешелоноване застосування. Є перший ешелон – важких бомберів і малих FPV. А в другому ешелоні працюють літаки-розвідники, літаки ударні багаторазові й літаки-камікадзе.
У кожного, відповідно, свої задачі.
Батальйон має свою стратегію. Ми знаємо, що в нас заплановано поповнення, як це розбито на перше півріччя. Відповідно, ми запланували, що ми закупимо на це перше півріччя, під які екіпажі – виходячи з коштів, які нам виділяють.
Але еволюція засобів, про яку ви згадали, відбувається щомісячно. Те, що активно літало на напрямку три місяці тому, сьогодні вже не підходить – його треба модернізовувати. А ми інколи отримуємо те, що було випущено в 2023-му році.
Для модернізації потрібні кошти.
В принципі, те, що запущено DOT-Chain, – це вже дуже непогано. Це дуже зручно, коли ти через цей маркетплейс напряму у виробника контрактуєш, дивишся той засіб – і замовляєш саме ту кількість, яка тобі потрібна на зараз. Не так, щоб тисячами лежало, а використовуєш потрібне – і наступне замовлення відповідно до змін ситуації можеш уже модернізовувати, замовляти під інші частоти.
Якби ще для безпілотних підрозділів Сухопутних військ не виділяли на це такий смішний бюджет…
Бійці 431-го окремого батальйону безпілотних систем “Бродяги” працюють з різними видами БПЛА
“Одна з наших операцій на місяць зупинила наступ росіян на Вугледарській дузі”
“Бродяги” – розвідувально-ударний батальйон. На запитання, які операції запам’яталися йому найбільше, Ілля замислюється. Зазвичай робота підрозділів батальйонів безпілотних систем асоціюється передусім з ефектними ураженнями – коли, наприклад, після влучання в ЗРК видовищно детонує боєкомплект, або російські військові феєрично злітають у повітря після зустрічі з українським FPV-дроном…
Втім, не завжди блискучі операції можна проілюструвати такими кадрами. Інколи найбільший успіх приносить не відкрите “полювання” на ворожий особовий склад та техніку, а тривала мозкова робота, каже майор Машина:
– У нас було декілька операцій, які ми проводили, ретельно спланувавши. Наприклад, виникла ідея відпрацювати по засобах зв’язку противника. Кілька тижнів ми з усіх можливих джерел збирали інформацію про їх розташування. І потім три тижні відпрацювали виключно по розташуванню їхніх засобів зв’язку: вишки, ретранслятори, все.
І ця наша успішна операція на той час щонайменше на місяць зупинила наступальний потенціал противника на Вугледарській дузі, це підтверджено розвідданими. У перехопленнях вони обурювалися, що довелося виставляти бійців з радіостанціями, бо вся мережа лягла. Ми навіть не сподівалися, що це дасть аж такий колосальний результат.
Ілля Машина “Бродяга”
Друга така операція, яка запам’яталася серед найкращих, – це дистанційне мінування. Наші хлопці придумали, як літачком заносити противотанкові міни і мінували противнику логістичні шляхи. По 8 літачків щодня: то одну трасу, то іншу. У них там все почало підриватися, і цим ми паралізували їм логістику. Вони мусили значно змінити маршрути й об’їздити величезний круг.
Третю операцію придумав один із моїх заступників: пошкодити їм у тилу всі їхні вантажівки. Не знищувати, на це потрібно багато зусиль. Але наносити їм осколочних бімб – щоб побити радіатори, колеса, зрешетити ці машини. У результаті всі машини не на ходу й потребують ремонту, логістика, знову ж таки, зупинена.
Отакими операціями я пишаюся. Так, це не настільки показово, як коли виставляють звіти про сотні вбитих, – але зате ми зупиняємо їхній наступальний потенціал. А нашій піхоті це давало можливість десь вийти, десь перерозгорнутися.
На жаль, більшість старших начальників такі операції не цінують. У них розуміння про БПЛА – це як в картинці противник на шматки розлітається. Тому я й кажу, що потрібні кадрові зміни.
“Хочеш піти в СЗЧ – приходиш і кажеш: командир, все мене дістало, я йду в СЗЧ”
– А наскільки актуальним для вас є поповнення за програмою “18-24”? Коли її тільки запровадили й розширили на всі роди військ, то тільки й розмов було, а зараз якось уже й призабули. У вас було таке поповнення?
– Великого потоку не було, але ми мобілізували двох бійців. Одна з них – 19-річна дівчина, Анна. Зараз вона закінчила БЗВП. Чесно кажучи, мені це було тяжко. Я не сексист, я дівчат в армії люблю й дуже поважаю. Але це ж такий юний вік! Я її довго намагався переконати, але вона була дуже наполеглива, і ми її мобілізували.
– Вона у вас єдина дівчина?
– Ні, що ви, дівчат у нас багато. Одна з першого ж дня служить, з 25 лютого 2022 року. В екіпажах з ними ще треба потягатися!
– Це правда, що ви кожного співбесідуєте особисто?
– Так. І в мене ще є правило: номер командира батальйону має бути доступний для кожного бійця. До кожного. Я особисто провожу співбесіди, знайомлюся з тим, хто до нас приходить. Відповідаю на всі їхні запитання.
Червень 2022 року
У нас така собі склалася вовча зграя, всі свої. І я завжди всім кажу відверто: хочеш перевестися – приходиш і кажеш, я хочу перевестися. Я відпускаю, нікого не тримаю.
Хочеш піти в СЗЧ – приходиш і кажеш: командир, все мене дістало, я йду в СЗЧ. Складаєш бронежилет, каску, автомат, щоб менше було судових цих тяганин. І їдеш.
“У військкоматі кажуть: “Ми вам зателефонуємо”. Як це “зателефонуємо”, якщо росіяни вже тут?!”
Під час нашої досить тривалої розмови Ілля часто згадує про те, як недолюблює полковників. Звісно, він має на увазі тих, що асоціюються з бюрократією, “лежать на посадах” і дуже далекі від справжньої війни. Проте все ж складається враження, що достатньо зайвої зірочки на погонах, щоб офіцер автоматично перейшов із когорти своїх, бойових, у розряд “чужого” й “шкідника”.
Запитую, як командир Машина вирішуватиме цю дилему, коли сам дослужиться до полковника?
Бродяга сміється – мовляв, навряд чи з його прямотою йому світить аж таке підвищення у званні.
“Але я своїм так і кажу: якщо я стану оце таким полковником, то пристрельте мене.
Зрозуміло, що насправді проблема не у званні, а в людині. Можна стати полковником і при цьому бути й чудовим командиром, і далі залишатися чудовою людиною, розуміючою”.
Сам він поки що майор. Але ж чотири роки тому, на початку великої війни, прийшов воювати взагалі простим солдатом!
Пригадуючи, що робив у перерві між службою миротворцем у Сьєрра-Леоне і вимушеним продовженням військової кар’єри вже в реальних бойових умовах, Ілля розповідає: спершу працював тілоохоронцем.
Коли у 2014 після окупації Криму розпочалася агресія Росії на сході України, пішов у, як він каже, “добровольчу групу спеціального призначення”.
– Спочатку ми воювали, а потім, коли вже пішли оці домовленості, бізнес і все таке… Ну, будемо відвертими, війна тоді швидко закінчилася і пішов бізнес. Я, відповідно, для себе ухвалив рішення, що в цьому бізнесі я участі не беру. І пішов. У звичайний бізнес, власний.
Спочатку були кав’ярні, потім СТО. За СТО мене [широкомасштабна] війна і застала. На той час я жив під Києвом, побудував собі там будинок – це була моя мрія, жити у власному приватному будинку під Києвом (під час окупації Київщини будинок Іллі був зруйнований – “Н”).
Коли посунули росіяни, я одразу поїхав у військкомат. А мені там кажуть: чекайте, ми вам зателефонуємо. І я такий ошелешений: що значить “зателефонуємо”, якщо вони вже ось, тут! Той військовий мені каже: ти що, так хочеш воювати?
Та причому тут воювати, відповідаю, тут захищатися треба! І це він мені порадив піти в ТрО на Лук’янівці. Коли я виходив, там був ще один хлопчина, Ігор. З такою самою “проблемою”. Він попросив його підвезти, бо я був на машині. Сам він узагалі був у лижному костюмі, навмисно приїхав у Київ із Закарпаття.
Сіли ми з ним у мою машину й поїхали записуватися в Лук’янівську Тероборону. Так відтоді вже понад чотири роки разом і воюємо, він зараз зі мною.
“Які БПЛА, ви з глузду з’їхали? Ми ж піхота!”
– А коли і як ви вирішили перейти на роботу з безпілотними системами?
– Після оборони Києва було зрозуміло, що ми нічого не розуміємо про противника. Я, як місцевий, дуже добре орієнтуюся в Київській області. Думаю, вже можна про це розповідати: у перші тижні я заводив 8-й полк спецпризначення в тили противника, бо знав багато різних шляхів. Росіяни тоді йшли колонами, і я був учасником тієї групи спецпризначення, яка наводила на них “Байрактари”.
Те, як ці дрони знищували цілі колони, справді вражало. І це було таке особливе відчуття – твоєї причетності до цього знищення, розуміння, що таким чином ти можеш на щось реально впливати.
Ілля “Бродяга”, травень 2022 року
Після того, як під Києвом все закінчилось, ми повернулися в столицю. Нам тоді дістався перший дрон – здається, “Мавік II”. І ми почали на ньому літати. Все бачити! Зібралася група ініціативних, зокрема інженера із заводу Антонова, який у нас отримав позивний “Пілот”, почала детально з тим “мавіком” розбиратися. І я прийняв рішення, що зроблю позаштатний підрозділ.
Потім було навчання Victory Drones, і коли ми вийшли на Бахмут, то в мене було вже три екіпажі “мавіків”. І два “Старлінки” від волонтерів – один у мене на КСП (командно-спостережному пункті – “Н”), а другий – з екіпажем. Ми через Google Meet робили трансляцію і працювали.
Далі ми були приданими до 53-ї бригади. Я приходжу до комбата й показую, що ми можемо: ось наші дрони, ми згори бачимо посадки і все, що там відбувається.
На той час 53-тя була вже геть пошматована, людей було мало, але бригада тримала один з основних ударів.
Тож за рахунок того, що в мене були екіпажі з “мавіками”, нам вдалося завдати ворогу значних втрат: ми дивилися на них згори й “накривали” всім, чим можна: міномети, гранатомети, прикривали свою піхоту… І розуміючи, що за цим (дронами) майбутнє, я вже тоді хотів сформувати цілий взвод для роботи з БПЛА.
Але, знову-таки, моє на той час піхотне керівництво заявило: які БПЛА, ви з глузду з’їхали? Ми ж піхота! Забудьте.
…І розформувати нашу роту. На той час їх із батальйону тільки дві залишалося: моя третя і ще четверта. Дві роти, які вижили. Ми разом працювали, допомагали й одне одному, і 53-й бригаді – але начальство це не оцінило.
Тоді я зі своєю ротою перевівся в 411-й батальйон (перший окремий батальйон безпілотних систем у складі Сил ТрО, з 2024 року – 411-й окремий полк безпілотних систем “Яструби”, згодом увійшов до складу Сил безпілотних систем – “Н”). Бо розумів, що для того, щоб ефективно нищити противника і зберегти особовий склад, треба змінювати “професію”.
Завдяки командувачу Сил Територіальної оборони, яким тоді був генерал-майор Ігор Танцюра, нам це вдалося. Він нас зрозумів, і спершу наказав відрядити, а потім своїм наказом перевів. І ми в 411-му еволюціонували дуже потужно.
А інша рота перевелася в 412-ту тепер уже бригаду (412-та окрема бригада безпілотних систем NEMESIS Сил безпілотних систем ЗСУ – “Н”). І це тепер одна з найкращих бригад безпілотних систем. Я їх дуже поважаю. Вони систематичні, продумані, чітко виконують задачі. Ми з ними далі тісно дружимо, бо їм пощастило одразу потрапити в хороший підрозділ, де вони змогли масштабуватися і розвиватися.
Далі ми були в оперативному підпорядкуванні командира ОТУ “Донецьк”, а потім командувач ОСУВ “Хортиця” забрав до себе в особистий резерв. Там познайомилися ще з “Лазарями”, яких я теж дуже поважаю (Lasar’s Group, спецпідрозділ безпілотних авіакомплексів Нацгвардії України – “Н”).
І ми з ними спільно відпрацювали не одну задачу. Звільнення Піщаного, звільнення Шевченка – все це були спільні операції. Різних структур, щоб ви розуміли: “Бродяги”, “Немезіс”, штурмовий батальйон (зараз уже полк) “Скала”, загін “Лазаря” – всі працювали разом. І успіх цих операцій був зумовлений тим, що вони проводилися без втручання тих старих “полковників-принтерів” – ми, командири цих підрозділів, зібралися, організувалися, і ніхто нам не заважав.
“Ми не носимо форму, бо люди бояться військових. І це катастрофа”
– Ви вже понад чотири роки воюєте проти росіян. Як з висоти цього свого досвіду розцінюєте нинішні так звані “мирні переговори”, на які чимало людей сподіваються, що вони дійсно допоможуть “завершити війну”?
– Ми всі дуже хочемо, щоб війна закінчилась. Ті, хто воює вже далеко не перший рік, хочуть цього особливо сильно.
Але це ми хочемо. Проте я щось не бачу, щоб того ж хотіла Росія. Навіщо це їй? Я розглядаю той варіант, що коли ми говоритимемо з позиції сильного, матимемо значну перевагу (а поки що це не так), – тоді Росії теж буде вигідне тимчасове затишшя, припинення вогню.
Але ж і тоді війна не зупиниться. Бо ця війна іде на знищення Української держави. Саме тут, у повномасштабній війні, я зрозумів, що Росія веде війну не заради наших територій – а заради того, щоб знищити саму державність України. Їхня мета – щоб такої держави просто не існувало.
І тому Росія не зупиниться. Будь-яке призупинення бойових дій буде потрібне їм для чого? Для того, щоб провести аналіз помилок, переформатуватися і через років три – можливо, трохи раніше або пізніше, – піти на нас знову, вже з більшими силами, досвідом і ресурсом.
А ми за цей час перегриземося одне з одним і нація не буде готова до захисту.
Тож завершиться це тим, що Україна або повністю зникне й опиниться під Росією, або більша її частина буде окупована.
Тому єдиний наш вихід, щоб завершити цю війну – це стати сильними й говорити з Москвою з позиції сильної сторони.
– Що, на вашу думку, для цього потрібно?
– Наша сила – це Сили оборони України. Це перша й основна складова. А друга – політична, дипломатична робота на світовій арені. Тільки так ми зможемо їх зупинити. Але для цього треба всім мобілізуватися. Не в прямому сенсі “всіх в армію”, але ми повинні об’єднатися, згуртуватися і разом працювати на Україну. Незалежно від того, де хто живе і чим займається. І не можна розподіляти суспільство на тих, у кого йде війна, і тих, хто від війни далеко.
Київщина після звільнення від російської окупації, квітень 2022 року
Я пам’ятаю, як у перші місяці 2022-го нас люди зустрічали, як раділи, пригощали.
А зараз ми не носимо форму, розумієте? Ми не носимо форму, ми ходимо в цивільному. Бо люди бояться форми! І це ж привели до такої катастрофи.
– Маєте на увазі, бояться ТЦК?
– І це теж, але не тільки. На військових дивляться як на тих, хто “принесе до нас війну”.
Я вам скажу чесно: Дніпропетровська область – це, мабуть, найгірша область у ставленні до військових. У Донецькій області нас місцеві пускали безкоштовно жити, а в Дніпропетровській області вимагають від 30 тисяч гривень за халупу розвалену, якщо чують, що військові.
То яким чином ми, в чиємусь уявленні, перемагаємо?
Читайте також:
Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю
“Є чоловіки, а є чоловічий рід”
– А що б ви зараз сказали тим чоловікам, які сподіваються якось уникнути війни й мобілізації – ховаються, втікають чи просто сподіваються, що їх омине?..
– Знаєте, є чоловіки, а є чоловічий рід. Чоловіки зараз переважно вже тут. А тим, хто чоловічого роду, я можу сказати: якщо війна не зачепить вас завтра, то прийде через місяць, якщо не через місяць, то через рік. І дай Боже, щоб ви на той час ви стояли під прапором синьо-жовтим, а не під триколором. Тому що, як показує досвід, усі, хто опинився на окупованих територіях, зараз воюють у триколорі.
Можна ще втікати в інші країни. Але це виходить так, як коли ти живеш у своєму будинку з дружиною і дітьми, і тут приходить сусід, вибиває двері й заявляє, що тепер це буде його дім, ґвалтує твою дружину й робить дітей рабами. І ти як чоловік або встаєш і йдеш собі далі – будувати інший будинок і шукати іншу дружину. Або береш палицю і віддухопелюєш того сусіда так, щоб йому більше ніколи й на думку не спало лізти до чужого. І неважливо, наскільки ти при цьому спортивний чи накачаний – це взагалі не має значення.
Знаєте, що зараз для мене найстрашніше? Те, що оці вмотивовані, патріотичні – вони здебільшого тут загинули або покалічені. А там залишається оця пародія. І це переважно в них будуть діти, наше майбутнє покоління. То чи будуть вони виховані так, щоб захищати свою країну? Чи років через 10-20 вони її просто здадуть без бою? Оце страшно.
І коли оце починається “хай діти депутатів воюють, чому я?”… Та ми ж не за когось іншого воюємо, не за прокурорів чи депутатів, а за свої сім’ї, за свою країну! Як би тут не було, але це моя батьківщина, і якщо тут є проблеми – то значить, це мої проблеми, що тут погано, і їх треба вирішувати.
“До великої війни я розмовляв російською. Більше не розмовляю”
Ілля, який так не любить розповідати про себе, на мить замовкає, а потім зізнається:
– Я ж раніше, до [повномасштабної] війни, розмовляв російською мовою. Більше не розмовляю. Хоч іноді деякі слова ще проскакують.
Перейшов [на українську] в березні – якщо не помиляюсь, 24 березня 2022 року. У мене на той час 80% людей у роті були “русскоговорящі”, в тому числі і я. І от я в один момент вирішив перейти на українську мову. Сказав усім, що це моє рішення, яке нікого ні до чого не зобов’язує – але я вирішив так.
Вересень 2022 року
А потім ми всі побачили, що росіяни робили в Бучі… Це був справжній жах. І якось так склалося, що десь за тиждень після мене майже всі у нас теж перейшли на українську мову. Самостійно.
А зараз ми зараз взяли за основу те, як це відбувається у Третьому корпусі, в “Азові” – і у нас теж розпочинається патріотичне виховання. Хочемо відроджувати традиції українського козацтва. І вже відпрацьований цілий комплекс, який ми будемо впроваджувати в підрозділі. Тому що треба знати історію.
Що тут гріха таїти? Я до повномасштабної війни теж не був національно-патріотичним. Тож зараз разом виправляємо і свої помилки.
Ілля Машина
Долучитися до 431-го окремого батальйону “Бродяги” можна надіславши заявку через сайт або сторінки в соцмережах (Facebook, Instagram), також вакансії викладають на work.ua та lobby.x.
<p>The post “Бусифікованих я не беру”. Комбат 431 окремого батальйону БпС “Бродяги” Ілля Машина – про мобілізацію, бойову роботу БПЛА і три головні проблеми в армії first appeared on Новинарня.</p>
Схожі новини
Israeli airstrikes target 8 towns in southern Lebanon
На фронті 177 зіткнень, найбільше ворожих атак Сили оборони відбили на Покровському напрямку
На фронті відбулося 177 боєзіткнень: найзапекліші бої точаться на Покровському та Гуляйпільському напрямках, - Генштаб
