«Безбар’єрність має бути нормою, а не окремим напрямом». Інтерв’ю

Якщо раніше ця тема переважно асоціювалася з інклюзивною інфраструктурою, то сьогодні йдеться про значно ширше поняття — доступ до послуг, людяну комунікацію, повагу до гідності військових, ветеранів та людей з інвалідністю.

Для оборонного сектору це питання стало не лише соціально важливим, а й стратегічним: військовослужбовець після фронту має отримувати не нові перешкоди, а зрозумілу, людяну й гідну систему підтримки, де мінімізовані бар’єри та створено зручні умови для проходження служби та отримання послуг.

Про те, як змінюється підхід Міноборони до безбар’єрності, які проєкти вже реалізуються та чому мова теж може бути бар’єром — кореспондентка АрміяInform запитала в заступника начальника управління — начальника відділу з питань безбар’єрного простору управління гуманітарного забезпечення Департаменту соціального забезпечення Міноборони майора Максима Балаценка.

Пане Максиме, наскільки тема безбар’єрності стала пріоритетом для оборонного сектору після початку широкомасштабної війни?

Тема безбар’єрності була важливою і до початку повномасштабної війни. Це ініціатива, яка існує набагато раніше та яку підтримує перша леді Олена Зеленська. Є затверджена відповідна стратегія у 2021 році.

Але після початку повномасштабного вторгнення тема ще більше актуалізувалася через нові виклики, які створюють для військовослужбовців нові бар’єри та перешкоди: від отримання послуг до звичайної комунікації між людьми. Це можуть бути банальні речі: як правильно звернутися, щоб не образити та не створити зайвий бар’єр, як не дискримінувати інших людей.

Відповідно, Міністерство оборони України адаптується до нових викликів, які постійно мультиплікуються, щоб не створити другий фронт для тих людей, які повернулися з основного фронту, і імплементує нові підходи.

Адже буде несправедливо, коли людина відстоювала суверенітет і незалежність цієї держави, а потім повертається — і починається «боротьба» з довідками, документацією; коли ветеран чи військовослужбовець стикається з несприйняттям та нерозумінням. Саме тому тема безбар’єрності була і є актуальною.

Які ключові напрями політики безбар’єрності нині реалізує Міністерство оборони? Які проєкти у сфері безбар’єрності є для Міноборони найбільш амбітними?

Є шість ключових напрямів. Цифрова безбар’єрність — це Армія+, електронний рапорт і доступ до навчання. Для військового це означає менше паперу, менше ходіння кабінетами і більше передбачуваності..

Якщо маємо на увазі суспільну безбар’єрність — то активно працюють наші групи соціального супроводу. Якщо ми говоримо про інфраструктурну безбар’єрність — то це доступність приміщень госпіталів, ТЦК та СП тощо. І це історія не лише про пандуси — це набагато ширше коло питань.

Якщо ми говоримо про ключові проєкти Міноборони в контексті безбар’єрності, то в нас є кілька флагманських проєктів: це пакунок пораненого та розбудова мережі госпіталів. Йдеться про оновлення інфраструктури, адаптацію обладнання та інших можливостей для того, щоб якомога більше військовослужбовців могли проходити лікування або реабілітацію саме в наших закладах охорони здоров’я.

Станом на зараз вже закуплено понад 500 тисяч одиниць адаптивного одягу, триває їх видача закладам охорони здоров’я системи Міноборони. Також триває видача комплектів засобів особистої гігієни для жінок та чоловіків, котрі були вперше закуплені у 2025 році в обсязі 50 000 комплектів.

У цей же перелік наших флагманських проєктів входить і форма для жінок-військовослужбовців. Ми почали реалізовувати його ще у 2023 році.

Форма, нагадаю, адаптована до їх антропометричних умов. Наразі триває закупівля літньої, продовжуються напрацювання зимової форми, закуповуються спеціально адаптовані бронежилети.

Крім того, цьогоріч на рівні Ради безбар’єрності було визначено, що фокус у нас буде на навчанні і на інформаційних кампаніях.

Так, за підтримки Проєкту Офісу Ради Європи в Україні «Права ветеранів та особового складу Збройних сил в Україні» ми вже другий рік проводимо навчання для фахівці служб супроводу, для медичних працівників, фахівців служб цивільно-військового співробітництва щодо травмачутливої комунікації.

Ми готували спільно з партнерами з ЄС плакати та роздаткові матеріали щодо можливостей отримання протезів для військовослужбовців з ампутаціями: які є маршрути, куди звертатися тощо.

Але найамбітніша наша мета: щоб безбар’єрність була не окремою темою чи окремим відділом. Це має бути норма управління: щоб при всіх закупівлях, проєктуваннях, розробці норм, відразу враховували фактор безбар’єрності, свідомо не створюючи бар’єри для людей.

Тому одразу, коли продумуємо рішення в системі Міністерства оборони, маємо керуватися логікою інклюзивного підходу. Вона має стати наскрізним стрижнем, через який ми проводимо оцінку нормативних актів.

Для нас це не окремий модний напрям, а базова вимога до якості управлінських рішень.

Що для Міноборони означає безбар’єрність саме в оборонному секторі, а не в загальнодержавному сенсі?

Мається на увазі створення цілісного маршруту для осіб, які проходять військову службу. Для нас військовослужбовець є насмаперед людиною, яка має власну гідність і яка має передусім цінуватись та визнаватись оточуючими.

Якщо людина прийшла на військову службу — вона має розуміти, що вона може отримати, які довідки їй потрібні. Якщо вона дістала поранення, вона має бути певною, що про неї подбають. Якщо людина звільняється зі служби — то держава теж подбає про ветерана і дасть можливість адаптуватися в цивільному середовищі. Отже, для Міноборони безбар’єрність — це передусім зрозумілий і гідний маршрут людини в системі оборони. Військовослужбовець має розуміти, які права і можливості він має під час служби, куди звертатися у разі поранення, як отримати лікування, реабілітацію, документи, супровід, а після звільнення — як перейти до ветеранського життя без зайвого лабіринту.

Чому коректна мова є частиною безбар’єрності? Яких формулювань державним органам варто уникати, коли вони говорять про людей з інвалідністю, ветеранів чи поранених?

Мова теж може створювати бар’єр — він може видаватись невидимим, але слово може ранити не гірше за зброю, принаймні, призвести до психологічного дискомфорту.

І якщо ми будемо в мові вживати стереотипи, стигматизацію, то ми цим самим будемо знецінювати людей. Як приклад гендерно чутливої безбар’єрної мови, говорячи про військовослужбовиць, не варто казати на них «берегині» — бо ми цим самим применшуємо їхню роль. Адже вони мають такий самий статус військовослужбовців, як і чоловіки.

Якщо ми будемо називати військовослужбовця з ампутаціями «ампутантом» — він може відчувати свою неповноцінність, і це несправедливо. Але якщо ми будемо говорити «людина з ампутацією», то ми ставимо в центр поля зору саме людину, а потім — її стан. І це головний принцип: спочатку — людина, потім — те, що характеризує людину. Не «інвалід», а «особа з інвалідністю». Не «ампутант» — а «особа з ампутацією».

І треба комунікувати про те, що ми їм не допомагаємо, а усуваємо бар’єри, щоб вони мали можливість реалізовувати свої права — такі ж, які мають і інші люди. Бо якщо комунікуватимемо, що ми їм «допомагаємо» — то наче мимоволі визнаємо, що вони чимось гірші чи слабші. Але вони просто мають певні життєві обставини та досвід, які призвели їх до того стану, в якому вони є.

Тому ми намагаємося усувати для них бар’єри, щоб вони на рівні з іншими особами користувались тими можливостями, на які вони повністю мають право.

Маю наголосити, що цього року вже було затверджено новий державний стандарт безбар’єрної мови. Це офіційний документ Національної комісії зі стандартів державної мови. В ньому визначено, які терміни можна вживати, які — не можна. І його рекомендується використовувати при публікаціях, в офіційних комунікаціях, у службових документах тощо.

Якими ще прикладами коректної мови можете поділитися?

Не «сліпий», а «людина з повною втратою зору».

Не «жертва війни», а «людина з досвідом війни».

Не «людина з особливими потребами» — а конкретно: «людина з інвалідністю» чи «людина з різними функціональними можливостями».

Не «прикутий до візка» — а «людина, яка пересувається кріслом колісним».

Як враховується досвід ветеранів під час формування нових рішень у контексті безбар’єрності? Як співпрацюєте з громадським сектором, коли йдеться про формування нових рішень у контексті безбар’єрності?

Ми опрацьовуємо загальнодоступну інформацію, користуємося даними з відкритих джерел, враховуємо ті звернення, які надходять. Працюємо з різними національними та міжнародними урядовими та неурядовими організаціями, до складу яких входять і ветерани, найтісніше — з Офісом Ради Європи в Україні, Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, ГО ДоступноUA, асоціацією «Юрфем», проєктом NIRAS, Північним центром НАТО з гендерних питань. Окремим треком є координація напрямів діяльності Міністерства та співпраця з радницею-уповноваженою Президента України з питань безбар’єрності пані Тетяною Ломакіною.

Для нас досвід ветеранів — це не додаткова думка після ухвалення рішення, а спосіб перевірити, чи працює рішення в реальному житті. Ми враховуємо звернення, відкриті дані, позиції громадських організацій і практичний досвід людей, які вже проходили шлях поранення, лікування, реабілітації, звільнення зі служби чи повернення до цивільного життя.