Без українських технологій і швидкості виробництва Європа не встигне переозброїтися

Цього тижня у Брюсселі, модеруючи дискусію на EU–Ukraine Business Summit з представниками урядів, бізнесу та інвесторами, я побачила зміну, яка ще рік тому не була настільки очевидною. Європа дедалі частіше дивиться на Україну не лише як на країну, яку потрібно підтримувати, а як на частину власної безпекової відповіді.

І це принципова зміна: ще недавно український defence tech та dual-use сприймалися переважно як елемент воєнної стійкості України. Сьогодні дедалі більше — як частина майбутньої оборонної спроможності самого ЄС.

Європа багато говорить про стратегічну автономію та необхідність переозброєння. Але автономія вимірюється не кількістю заяв, а темпом рішень, швидкістю виробництва та здатністю впроваджувати нові технології.

Саме тут для ЄС виникає головний виклик. Європа має ресурси, сильні оборонні компанії та значну промислову базу. Але часто програє у швидкості: довгі цикли ухвалення рішень, складні процедури закупівель, фрагментований ринок і повільне впровадження інновацій.

Україна, навпаки, за роки повномасштабної війни створила одну з найдинамічніших defence tech екосистем у світі. Шлях від ідеї до прототипу, бойового застосування і масштабування тут часто займає місяці або навіть тижні — тоді як в інших країнах на це йдуть роки.

Значну роль у цьому відіграли Міністерство оборони, Міністерство цифрової трансформації та платформа Brave1, які допомогли створити середовище для швидкого тестування, взаємодії держави з розробниками та прискорення впровадження нових рішень.

Йдеться не лише про дрони чи окремі продукти. Україна вже демонструє модель нової оборонної конкурентоспроможності: швидкий цикл інновацій, cost-effective технології, адаптацію рішень у реальному часі та виробничу гнучкість під тиском.

Саме тому позиція ЄС починає змінюватися і на практиці. Ще у 2025 році на Ukraine Recovery Conference в Римі тема defence tech та dual-use непросто пробивала собі місце в офіційному порядку денному. За участі Міністерства оборони, Міністерства цифрової трансформації та за підтримки української технологічної і defence tech індустрії, об'єднаної в спілці технологічного бізнесу Diia.City United, її вдалося включити до офіційної програми.

Сьогодні ця тема вже перейшла від дискусій до фінансових рішень. Європейська комісія разом із Міністерством оборони України запускає нові механізми підтримки оборонних і dual-use технологій. Паралельно були оголошені нові програми за участі Фінляндії та Франції, спрямовані на інвестиції, гранти, зниження ризиків для бізнесу та партнерства між українськими і європейськими компаніями.

Це важлива зміна не лише в цифрах, а в логіці. Ukraine Facility — основний інструмент підтримки України з боку ЄС — спочатку не передбачав фінансування dual-use проєктів. Індустрія emerging technologies свідомо залишалася за дужками. Поява окремих механізмів фінансування саме для цього сектору означає, що ЄС починає переосмислювати саму концепцію відбудови: emerging technologies з dual-use застосуванням — це не виняток із програми відновлення. Це її нова основа і нова конкурентна перевага України на європейському ринку.

Паралельно формується і нова виробнича модель співпраці — через joint ventures, спільні R&D проєкти та інтеграцію українських рішень у європейські ланцюги створення вартості. Перші угоди вже підписані: українська TENCORE разом із французькою Shark Robotics домовилися про спільне виробництво оборонних рішень, аналогічні домовленості з'явилися з німецькими партнерами в межах ініціативи Build with Ukraine.

Однак Європа стикається одразу з двома структурними обмеженнями. Перше — залежність частини критичних виробничих ланцюгів від компонентів і постачання з Китаю. Стратегічна автономія не може спиратися на стратегічну залежність. Друге — капітал. Американські інвестори та інструменти фінансування сьогодні рухаються у defence tech значно швидше, ніж європейські.

Саме тому інтеграція українських технологій, інженерії та виробництва для ЄС є не лише підтримкою України. Це прагматичний спосіб скоротити розрив у швидкості, інноваціях і виробничій спроможності. Якщо ЄС справді хоче прискорити власне переозброєння вже у 2026 році, потрібні не лише нові бюджети, а конкретні рішення.

По-перше, швидші та гнучкіші оборонні закупівлі, відкриті для українських виробників і технологій.

По-друге, підтримка cross-border joint ventures між українськими та європейськими компаніями — зі спільним R&D, ко-розробкою продуктів і двостороннім transfer of know-how.

По-третє, окремі інструменти venture capital і growth capital для індустрії emerging technologies та українських технологічних компаній.

По-четверте, інтеграція України в європейський оборонний ринок та спільні експортні ланцюги.

Пʼяте, і, мабуть, найбільш недооцінене рішення — на боці самої України. Без простої, прозорої і передбачуваної системи контрольованого експорту оборонних технологій та спільних R&D з країнами ЄС і НАТО Україна ризикує втратити свою головну перевагу — бути не просто виробником, а технологічним партнером, який формує стандарти нової оборонної Європи. Навіть зацікавлені європейські партнери сьогодні стикаються з регуляторною непередбачуваністю, яка гальмує угоди та відлякує капітал. Це не лише питання законодавства — це питання того, хто врешті задає правила гри.

Ця робота не зупиняється між самітами. 26–27 квітня у Ряшеві на Pre-URC Conference компанії Diia.City United продовжують ці дискусії — вже у форматі круглих столів із державними інституціями, бізнесом і міжнародними партнерами. Моя роль там — просувати ключові меседжі для ЄС і партнерів та підтримувати компанії спілки, які шукають партнерств, капіталу і входу на європейський ринок.

Те, яким буде URC 2026, значною мірою залежить від того, наскільки чітко український бізнес і технологічна індустрія доносять свої меседжі до ЄС і партнерів вже зараз. Брюссель, Ряшів, Рим — це не окремі події. Це послідовна робота зі зміни того, як Європа бачить Україну в оборонному контексті.

У Брюсселі я бачила це не як спостерігач. Компанії Diia.City United — ті, що розробляють дрони-перехоплювачі, системи РЕБ і автономні платформи — підписували угоди з європейськими партнерами просто під час саміту. Не меморандуми про наміри — угоди. І це вже не перший крок: українські компанії активно входять у спільні виробництва та програми ЄС — як рівноправні учасники, а не субпідрядники. Це і є різниця між дискусією про оборонну Європу і її будівництвом.

Україна потрібна Європі не лише через війну, але й через конкурентоспроможність.

Мій головний висновок після Брюсселя простий: Україна вже є частиною нової оборонної Європи. Питання лише в тому, чи готова Європа рухатися з українською швидкістю.

Наталія Микольська, візіонерка, експертка зі стратегічних трансформацій. Виконавча директорка Diia.City United, незалежна членкиня наглядової ради Укргідроенерго